Суди не повинні допускати засудження за самовільне залишення виправно-трудової колонії-поселення осіб, які не намагалися ухилитися від відбування покарання і добровільно повернулися до колонії-поселення через нетривалий час після її залишення.
На цьому наголосив Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у справі № 137/1651/18.
Обставини справи
Вироком місцевого суду, залишеним без змін апеляційним судом, особу_1, особу_3 та особу_4 визнано винуватими у втечі за попередньою змовою з місця позбавлення волі, де вони відбували покарання, і засуджено кожного за ч. 2 статті 393 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років. На підставі частини 1 статті 71 КК кожному з них визначено остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років 1 місяць.
Суд визнав доведеним, що засуджені відбували покарання на дільниці соціальної реабілітації державної установи «Літинська виправна колонія (№ 123)», перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння, через незагартоване вікно залишили установу. Придбавши їжу та алкогольні напої і вживши їх у лісопосадці, вони вранці того ж дня повернулися до виправної колонії.
Висновок Верховного Суду
Судді ВС зазначили, що враховують судову практику у схожих справах, узагальнену у пункті 13 Постанови Пленуму Верховного Суду України №2 від 26 березня 1993 року «Про судову практику в справах про злочини, пов’язані з порушеннями режиму відбування покарання в місцях позбавлення волі», де зазначено, що суди не повинні допускати засудження за самовільне залишення виправно-трудової колонії-поселення осіб, які не намагалися ухилитися від відбування покарання і добровільно повернулися до колонії-поселення через нетривалий час після її залишення, враховуючи те, що згідно зі статтею 33 Виправно-трудового кодексу України, ці засуджені утримуються не під вартою, а лише під наглядом, користуються правом вільного пересування в межах території колонії, а з дозволу адміністрації колонії-поселення – і в межах області. За такі дії до засуджених можуть застосовуватись заходи стягнення передбачені статтею 67 Виправно-трудового кодексу України.
Порівняння режимів відбування покарання у виправно-трудовій колонії-поселені відповідно до статті 33 ВТК та в дільниці соціальної реабілітації відповідно до статті 99 Кримінально-виконавчого Кодексу України дозволяють дійти висновку про їх майже ідентичність. Таким чином, згадана судова практика є релевантною до обставин цієї справи.
Відповідно до встановлених судом обставин засуджені приблизно о 02:00 без дозволу адміністрації залишили територію дільниці соціальної реабілітації, де відбували покарання, і вранці того ж дня самостійно повернулись, ще до того як їх відсутність була виявлена адміністрацією установи.
ВС підкреслив, що у матеріалах справи не міститься жодних даних, які б вказували на те, що засуджені, залишаючи територію дільниці, мали іншу мету, ніж лише порушення режиму відбування покарання.
За таких обставин ВС не може дійти безспірного висновку про те, що діяння засуджених становить ту ступень суспільної небезпеки, на запобігання якої спрямована норма статті 393 КК і вважає, що шкода завдана нормальній діяльності органів і установи пенітенціарної системи України як об’єкту кримінально-правової охорони, є незначною (мізерною).
Враховуючи наведене Верховний Суд дійшов висновку, що кримінальне провадження підлягає закриттю на підставі частини 2 статті 11 КК через малозначність.
Раніше «Судово-юридична газета» писала, що Верховний Суд роз’яснив, у чому полягає щире каяття.
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, щоб бути у курсі найважливіших подій.