Тільки в період часу з 8 лютого 2011 року до 12 червня 2012 року включно земельна ділянка, набута внаслідок безоплатної передачі її одному з подружжя із земель державної або комунальної власності, в тому числі приватизації, визнавалась спільною сумісною власністю подружжя; до 8 лютого 2011 року та після 12 червня 2012 року така земельна ділянка належала до особистої приватної власності чоловіка або дружини, яка використала своє право на безоплатне отримання частини земельного фонду.
На цьому наголосив Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 626/4/17.
Обставини справи
Жінка звернулась в суд із позовом до свого чоловіка, приватного підприємства «А» і просила визнати недійсними договори оренди земельних ділянок, укладені 12 лютого 2008 року між відповідачами.
В обґрунтування позову зазначала, що з 11 січня 1969 року перебуває в зареєстрованому шлюбі з чоловіком, який у 2007 році на підставі розпорядження районної державної адміністрації набув у власність указані земельні ділянки, які чоловік без її згоди передав на підставі договорів в оренду ПП «А».
Позивач уважала, що оскільки земельні ділянки набуті під час перебування в шлюбі, вони є спільною сумісною власністю подружжя, проте всупереч вимогам частини третьої статті 65 СК України чоловік не отримав письмову згоду позивача, як дружини, на укладення таких договорів, що є підставою для визнання їх недійсними.
Рішенням Красноградського районного суду м. Харкова в задоволенні позову відмовлено.
Ухвалою апеляційного суду Харківської області рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Апеляційний суд виходив із того, що висновок суду першої інстанції прийнято із неправильним застосуванням норм матеріального права, оскільки станом на 2007 рік у СК України не було передбачено належність приватизованих земельних ділянок до особистої власності одного з подружжя. Отже, вона є співвласником земельних ділянок, її позовні вимоги обґрунтовані, проте позов поданий із пропуском позовної давності, оскільки про порушення своїх прав могла дізнатися в 2008 році з моменту укладення спірних договорів, а з даним позовом звернулася лише в 2016 році та не обґрунтувала поважність причин пропуску такого строку.
Висновок Верховного Суду
ВС зазначив, що відповідно до статті 61 СК України в редакції, чинній станом на 2 жовтня 2007 року, не належать до об’єктів права спільної сумісної власності приватизовані одним із подружжя земельні ділянки.
Відповідно до Закону України «Про внесення зміни до статті 61 СК України щодо об`єктів права спільної сумісної власності подружжя» від 11 січня 2011 року статтю 61 СК України доповнено частиною п`ятою такого змісту: об`єктом права спільної сумісної власності подружжя є житло, набуте одним із подружжя під час шлюбу внаслідок приватизації державного житлового фонду, та земельна ділянка, набута внаслідок безоплатної передачі її одному з подружжя із земель державної або комунальної власності, у тому числі приватизації.
Вказана норма набула чинності 8 лютого 2011 року, однак була виключена на підставі Закону України «Про внесення змін до Сімейного кодексу України щодо майна, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка» № 4766 від 17 травня 2012 року, який набрав чинності 13 червня 2012 року. Натомість статтю 57 СК України доповнено пунктом 5 частини першої, згідно з яким особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації.
Із урахуванням вказаних змін до СК України правовий режим приватизованої земельної ділянки змінювався. При цьому тільки в період часу з 8 лютого 2011 року до 12 червня 2012 року включно земельна ділянка, набута внаслідок безоплатної передачі її одному з подружжя із земель державної або комунальної власності, в тому числі приватизації, визнавалась спільною сумісною власністю подружжя; до 8 лютого 2011 року та після 12 червня 2012 року така земельна ділянка належала до особистої приватної власності чоловіка або дружини, яка використала своє право на безоплатне отримання частини земельного фонду.
Установивши, що земельні ділянки приватизовано її чоловіком та є його особистою власністю, суд першої інстанції зробив правильний висновок, що згода другого з подружжя на укладення спірних договорів оренди не потрібна, а тому позовні вимоги не підлягають задоволенню.
ВС зауважив, що суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто перш ніж застосовувати позовну давність, суд має з’ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушено право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушено не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушено, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року в справі № 369/6892/15-ц).
Оскільки позовні вимоги є необґрунтованими, правові підстави для застосування позовної давності відсутні. Висновок Суду першої інстанції в частині застосування позовної давності прийнятий із неправильним застосуванням норм матеріального права.
ВС наголосив, що висновок апеляційного суду про те, що приватизовані земельні ділянки є спільною сумісною власністю подружжя, прийнято із неправильним застосуванням норм матеріального права, а тому відповідно до статті 412 ЦПК України рішення суду першої інстанції та ухвала апеляційного суду підлягають зміні з викладенням їх мотивувальних частин у редакції цієї постанови, а в іншій частині залишити без змін.
Раніше «Судово-юридична газета» писала, що ВС роз’яснив, коли особу можуть виселити із житла без надання іншого житлового приміщення.
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, щоб бути у курсі найважливіших подій.