Виселення з гуртожитку: ВС роз’яснив, коли особу можуть виселити із житла без надання іншого житлового приміщення

Законність виселення, яке по факту є втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції, має буди оцінено на предмет пропорційності такого втручання.

На цьому наголосив Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 725/5098/17.

Обставини справи

Комунальне підприємство «Ч» звернувся до суду до особи, яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітніх дітей, треті особи: Служба у справах дітей Чернівецької міської ради, з позовом, вимоги якого уточнено під час розгляду справи, та просив:  визнати відповідача разом з дітьми такими, що втратили право користуватися житловим приміщенням; усунути йому перешкоди в користуванні кімнатою в квартирі, шляхом зобов’язання звільнити кімнату від особистих речей, передати ключі від вхідних дверей до кімнати та передати по акту прийому-передачі саме приміщення кімнати №1 в квартирі.

З матеріалів справи відомо, що відповідач з 2002 року була зареєстрована та проживала разом із дітьми у вказаній квартирі, оскільки вона та її колишній чоловік працювали у театрі.

20 липня 2012 року між муздрамтеатром та відповідачем укладено договір оренди приміщення  кімнати № 1 в квартирі строком на один рік. Оскільки заяв про припинення дії договору жодна із сторін не подавала, то договір оренди пролонгувався.

7 грудня 2016 року вона разом із дітьми самостійно виселилась із орендованого приміщення та перейшла на проживання в інше місце, не повідомивши про це керівництво театру.

За три місяці до закінчення терміну дії договору оренди її попередили про те, що керівництво театру не буде продовжувати із нею орендних відносин і дія договору припиняється.

Внаслідок подання листа чергова пролонгація договору оренди не відбулась, а отже термін дії договору оренди припинився 21 липня 2017 року. Разом з тим відповідач відмовляється звільняти орендоване приміщення та не повертає ключі від вхідних дверей кімнати.

Особа_1, яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітніх дітей, подала зустрічний позов до КП «Ч», особи_4, особи_5, особи_6, в якому просила усунути перешкоди у користуванні гуртожитком шляхом вселення разом з дітьми та зобов’язання відповідача надати ключі від вхідних дверей гуртожитку.

Рішенням Першотравневого районного суду м. Чернівці  позов КП «Ч» про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням – задоволено.

Постановою Чернівецького апеляційного суду рішення суду першої інстанції скасовано з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову КП «Ч» та частковим задоволенням зустрічного позову.

Висновок Верховного Суду

Судді ВС зауважили, що втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло, правомірність застосування якого за обставинами цієї справи позивачем за первісним позовом не доведено.

Відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

«Житло» має самостійне поняття, яке не залежить від класифікації за національним законодавством. Питання про те, чи є конкретне приміщення «житлом», яке захищається пунктом 1 статті 8 Конвенції, залежатиме від фактичних обставин, а саме – існування достатнього та тривалого зв’язку з певним місцем. Суд також повторює, що стаття 8 Конвенції лише захищає право особи на повагу до її існуючого житла  (GLOBA v. UKRAINE, № 15729/07, § 37, ЄСПЛ, від 5 липня 2012 року).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, ВС надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується  (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 41, 44, ЄСПЛ, від 2 грудня 2010 року).

ВС зауважив, що у своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальнодоступної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену  пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинено, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінено на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Законність виселення, яке по факту є втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції, має буди оцінено на предмет пропорційності такого втручання.

Установивши, що відповідачка разом з неповнолітніми дітьми вселилася у спірну кімнату на законних підставах, тривалий час (понад п`ятнадцять років на час звернення позивача до суду з позовом) проживає у цьому житлі, яке надавалося їй у зв`язку із перебуванням у трудових відносинах із комунальним підприємством, та воно є її єдиним постійним місцем проживання, іншого житла не має, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог первісного позову КП «Ч» про зобов`язання звільнити приміщення та визнання такими, що втратили право користування житлом.

При цьому, установивши, що особі чиняться перешкоди в користуванні спірним житловим приміщенням, зокрема щодо доступу до кімнати, суд апеляційної інстанції, з урахуванням встановлених у цій справі конкретних обставин, обґрунтовано задовольнив вимоги її зустрічного позову до КП «Ч» про усунення цих перешкод шляхом її вселення у спірне житлове приміщення.

Враховуючи обставини справи, Верховний Суд залишив касаційну скаргу без задоволення, а постанову Чернівецького апеляційного суду – без змін.

Раніше «Судово-юридична газета» писала про виселення особи із службового жилого приміщення.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, щоб бути в курсі найважливіших подій