Чому невиконання рішень судів в Україні залишається системною проблемою

Питання неефективного примусового стягнення – одна із системних проблем українського правосуддя. Так, відповідно до даних Міністерства юстиції України, з 2014 по 2019 рік вартість невиконаних справ зросла майже вдвічі – з 400 млрд до понад 780 млрд гривень. При цьому за 2019 рік було примусово стягнено лише 20,7 млрд гривень.

Проблеми України з виконанням рішень

З моменту ухвалення у 2009 році пілотного рішення Європейського суду з прав людини у справі «Іванов проти України» щодо відмови державних органів виконувати рішення національних судів або ж затягування виконання рішень проти держави або державних підприємств до ЄСПЛ надійшло понад 12 тисяч подібних заяв проти України.

Проблема із виконанням рішень проти держави залишається системною. Одним із найбільш знакових прикладів є кейс Віри Хлипальської, якій довелося спершу відстояти свою правоту у всіх судових інстанціях, а тоді пройти це все по другому колу, аби домогтися відкриття виконавчого провадження у державного виконавця.

Ліквідація монополії держави на виконання судових рішень частково покращило обстановку. Втім, як зазначав керівник відділу в департаменті Ради Європи з питань виконання рішень ЄСПЛ Павло Пушкар: «Рівень виконання, який озвучують різні державні органи, включно з Міністерством юстиції, залишається в межах 11-40%».

Приватні виконавці проти державних

У одному зі своїх рішень щодо України ЄСПЛ зазначив, «аналіз висновків, до яких дійшов суд... свідчить, що держава-відповідачка демонструє майже повну відсутність бажання вирішувати проблеми, про які йдеться». Одним зі способів вирішення системної проблеми із виконання судових рішень називають розширення повноважень приватних виконавців.

За даними EU Project Pravo-Justice, за результатами 2019 року 230 приватних виконавців стягнули 4,2 млрд гривень, в той час як майже 4500 держвиконавців стягнули 16,5 млрд гривень. Приблизно такі самі цифри наводять народні депутати у пояснювальній записці до законопроекту №3728 щодо розширення повноважень державних і приватних виконавців. Також вони зазначають, що «у середньому розрахунку ефективність одного приватного виконавця за аналогічним показником більш як в 5 разів перевищує ефективність одного державного виконавця (19,5 млн. грн. проти 3,7 млн. грн.)».

Проблеми системи державного виконання

Відповідно до «Порядку виплати винагород державним виконавцям та їх розміри і розмір основної винагороди приватного виконавця», затвердженого Постановою КМУ №643 від 8 вересня 2016 року, приватному і державному виконавцю відсоток винагороди від стягнутої заборгованості. Так, пункт 19 передбачає, що «Приватний виконавець … одержує основну винагороду у розмірі 10 відсотків стягнутої ним суми», які він отримує за фактом виконаного примусового стягнення. У державних виконавців ситуація дещо інша.

По-перше, рівень винагороди державного виконавця складає лише 2%. Разом з тим, фактично виконавцю належить ще менше, адже Порядком передбачено, що чверть винагороди (0,5% від стягненої суми) належить керівнику виконавця та його заступникам. Тобто, фактично розмір винагороди приватного виконавця може бути у 6 разів більший, ніж у державного виконавця, який стягує таку саму суму із боржника.

По-друге, є суттєва відмінність у процесі отримання винагороди. У той час, як приватний виконавець має право на свою винагороду за самим фактом стягнення, для державного виконавця передбачено окремий процес її отримання. Крім традиційної для державних органів бюрократії, Порядком передбачено також те, що для отримання винагороди виконавець повинен відповідати критеріям виплати винагороди, які затверджує Міністерство юстиції. Тобто, на відміну від приватного виконавця, для державного самого факту виконаної роботи недостатньо для отримання винагороди.

Як повідомив «Судово-юридичній газеті» співрозмовник, який пропрацював у Державній виконавчій службі більше двох років, ці критерії – одна із ключових причин низької мотивації державних виконавців: «Ти можеш прийти до (Державної виконавчої – прим.) служби максимально мотивованим і готовим змінювати все, але із зарплатнею, яка максимум становить 6000 гривень, цей порив поступово згасає. І якраз система винагород за стягнення має бути ефективним інструментом подальшої мотивації співробітників. Ефективніше працюєш – більше отримуєш. Втім, ці критерії (виплати винагороди – прим.) вбивають ідею у самому зародку. Адже незалежно від того, наскільки добре ти працюєш і скільки заборгованості стягнув, ти можеш не отримати свою законну винагороду через додаткові бюрократичні перепони».

Також співрозмовник зазначає, що причини значної різниці ефективності між державними та приватними виконавцями треба шукати і поза межами фінансового інтересу: «Важливо відзначити, що у приватних виконавців є можливість відмовитися від провадження. Вони зазвичай чекають «велику рибу» і все, що їм нецікаво, скидають на державних виконавців. В результаті ДВС просто завалена провадженнями щодо аліментів та дрібних штрафів. Додайте сюди критичну нестачу працівників, спричинену низькими зарплатами, і отримаєте порочне коло – через завантаженість у тебе просто немає часу, аби займатися бюрократією для отримання винагороди (яка у значній кількості справ до того ж дуже й дуже невелика), і в результаті ти отримуєш щось ледь більше мінімальної зарплати; а через низьке фінансове забезпечення люди йдуть зі служби, що призводить до іще більшої завантаженості, збільшення якої не впливає на рівень твого заробітку».

Отже, проблема неефективного примусового стягнення – це не лише про потребу розширення повноважень приватних виконавців на рішення проти державних органів. Безперечно, це матиме позитивний результат. Втім, також важливим для розуміння цієї проблеми є не лише порівняння ефективності між приватними та державними виконавцями, а й відокремлений аналіз причин низької ефективності роботи державних виконавців.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, щоб бути в курсі найважливіших подій.