Європейський суд з прав людини розглянув скаргу № 38262/10 «Свіргунець проти України». Заявниця скаржилася, за пунктом 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з тим, що тривалість кримінального провадження у її справі була надмірною. Вона також скаржилася, що її права згідно зі статтею 1 Протоколу № 1 до Конвенції були порушені через конфіскацію її майна в рамках кримінального провадження та неможливість отримати компенсацію за нього після того, як звинувачення проти неї в кінцевому підсумку було знято через недостатність доказів.
З матеріалів справи відомо, що 6 березня 2000 року Заявниця та пані С. підписали договір купівлі-продажу, згідно з яким перша придбала у останньої 28% (близько 280 м²) магазину в Шепетівці за 14 146 українських гривень. 5 квітня 2002 року прокуратура міста Шепетівки порушила кримінальну справу проти дядька Заявниці В., міського голови міста Шепетівка, якого в той час підозрювали у вимаганні та взятті хабара у Пані С.
14 травня 2002 року проти Заявниці було порушено кримінальне провадження за підозрою у допомозі та пособництві у хабарництві на боці пана В. Зокрема, підозрювалося, що Заявниця нічого не заплатила пані С. за 28% магазину і що право власності на це майно, насправді, було хабарем пані С. для дядька Заявниці. Справа була приєднана до справи стосовно пана В.
Суд першої інстанції кілька разів припиняв провадження, зокрема через відсутність свідків. Так, 17 липня 2003 року Славутський суд визнав Заявницю (а також пана В.) винними у тому, у чому вони обвинувачувалися. Заявниця була засуджена до трьох років позбавлення волі з відстрочкою на два роки, а також до конфіскації однієї чверті її майна. Суд першої інстанції постановив, що 28% магазину слід вважати доходом злочину, і наказав його передати державі.
Апеляційний суд Хмельницької області підтвердив це рішення. 16 вересня 2004 року Верховний Суд скасував рішення нижчих судів за "істотні порушення норм кримінальної процедури". Верховний Суд повернув справу до суду першої інстанції на новий розгляд.
Врешті-решт прокуратура Шепетівки в черговий раз припинила кримінальне провадження проти Заявниці та пана В. за недостатністю доказів та скасувала конфіскацію її майна.
21 лютого 2013 року Заявниця подала цивільний позов проти прокуратури Хмельницької області («обласна прокуратура»), Шепетівської податкової інспекції та Державного казначейства, вимагаючи відшкодування матеріальної шкоди. Зокрема, вона вимагала відшкодування вартості конфіскованих 28% магазину на суму 1 661 649 гривень.
Шепетівський суд задовольнив її позов частково та присудив їй 1 635 827 гривень в якості компенсації відшкодування матеріальної шкоди, яку мало виплатити Державне казначейство. Апеляційний суд скасував це рішення та відхилив позов Заявниці. Вищий спеціалізований суд з цивільних та кримінальних справ підтвердив висновки та аргументи Апеляційного суду.
Заявниця скаржилася, що тривалість кримінального провадження у її справі була надмірною. Вона стверджувала, що основні затримки були спричинені кількома поверненнями справи для повторного розгляду чи додаткового досудового розслідування.
Судді ЄСПЛ зауважили, що обґрунтованість тривалості судового розгляду повинна оцінюватися з огляду на обставини справи та з посиланням на такі критерії: зокрема, складність справи та поведінку заявника та відповідних органів влади.
Період, який слід враховувати у цій справі, розпочався 14 травня 2002 року, коли проти Заявниці було порушено кримінальне провадження, і закінчився 28 січня 2012 року. Таким чином, кримінальне провадження тривало понад дев'ять років і вісім місяців.
Страсбурзький суд наголосив, що розглянуте кримінальне провадження, яке стосувалося одного інциденту та двох співобвинувачених не було складним.
Немає ознаки того, що Заявниця сприяла тривалості провадження, крім двох місяців, коли слухання були відкладені через, зокрема, її відсутність. Цей короткий проміжок часу не може виправдати тривалість періодів бездіяльності між рішенням Верховного Суду від 16 вересня 2004 р. та рішенням Славутського суду від 24 липня 2006 р. Це, безумовно, не може виправдати загальну тривалість провадження.
Що стосується поведінки органів влади, то відбулось декілька повернень справи для повторного розгляду щодо процесуальних недоліків у слідстві та подальших судових процесів. Суд постановив, що повторення таких доручень у межах одного провадження може виявити серйозний недолік у судовій системі (див., mutatis mutandis, «Wierciszewska проти Польщі»). Крім того, як зазначено вище, Суд не може не взяти до уваги тривалий період бездіяльності між постановою Верховного Суду від 16 вересня 2004 року та рішенням Славутського суду від 24 липня 2006 року.
Зважаючи на вищевикладене, Суд вважає, що в цій справі тривалість кримінального провадження проти Заявниці була надмірною і не виконала вимогу "розумного строку". Відповідно, було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.
Заявниця також скаржилася на те, що конфіскація 28% магазину, що належить їй, була незаконною і що вона не могла мирно користуватися своїми володіннями протягом багатьох років.
Крім того, вона заявляла, що, як тільки оскаржувану конфіскацію було знято, відповідна нерухомість повинна була бути повернута їй або в натурі, або у грошовому еквіваленті. Заявниця стверджувала, що невиконання державою цього рішення стало відмовою у правосудді.
ЄСПЛ наголосив, що оскільки другий абзац статті 1 Протоколу № 1 повинен розглядатися з урахуванням загального принципу, викладеного у вступному реченні цієї статті, має існувати розумне співвідношення пропорційності між використаними засобами та досягнутими цілями, які усвідомлюються як такі, що мають бути реалізовані: Суд повинен визначити, чи був досягнутий справедливий баланс між вимогами загального інтересу в цьому відношенні та інтересами відповідної окремої компанії.
Будь-яке втручання у мирне користування володінням повинно супроводжуватися процедурними гарантіями, які надають фізичній особі чи суб'єкту господарювання розумну можливість представити свою справу перед відповідальними органами з метою ефективного оскарження заходів, що перешкоджають правам, гарантованим цим положенням. Для того, щоб визначити, чи була виконана ця умова, слід вичерпно переглянути застосовані судові та адміністративні процедури.
Так, Страсбурзький суд зазначив, що конфіскація вищезазначеної нерухомості та відмова держави повернути Заявниці це майно чи відшкодувати їй його вартість після того, як цей захід більше не був застосовним, є втручанням у її майнові права відповідно до ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції.
Також Суд зазначив, що оскаржувана конфіскація ґрунтувалася на вироку Славутського суду від 17 липня 2003 року, який постановив передати у державну власність 28% магазину, який вважався доходом від злочину, відповідно до статті 81 Кримінального процесуального кодексу. Однак юридична основа для конфіскації остаточно припинила своє існування після скасування конфіскації після скасування вироку та припинення кримінального провадження. У зв'язку з цим Суд зазначає, що Апеляційний суд 22 жовтня 2013 року постановив, що в результаті конфісковане майно має бути повернене в натурі або, якщо це неможливо, його вартість повинна бути відшкодована відповідно до Закону про компенсацію. Враховуючи наведене, ЄСПЛ визнав порушення статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції.
За цих підстав Європейський суд з прав людини постановив, що упродовж трьох місяці держава-відповідач повинна сплатити Заявниці 2400 євро (дві тисячі чотириста євро) на відшкодування моральної шкоди та 800 євро (вісімсот євро) на відшкодування витрат, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу.
Детальніше можна ознайомитись за посиланням.
Раніше «Судово-юридична газета» повідомляла про реквізицію майна та непропорційність отриманої орендної плати: позиція ЄСПЛ.
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, щоб бути в курсі найважливіших подій.