Коли суд відмовляє у встановленні факту проживання однією сім’єю

Відповідно до частини другої статті 3 Сімейного кодексу України сім’ю складають особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки.

Пунктом 6 рішення Конституційного Суду від 03 червня 1999 року №5-рп/99 встановлено, що до членів сім’ї належать особи, які постійно мешкають разом та ведуть спільне господарство. Ними можуть бути не тільки близькі родичі, а й інші особи, які не перебувають у безпосередніх родинних зв’язках. Обов’язковою умовою для визнання їх членами сім’ї є факт спільного проживання, ведення спільного господарства, наявність спільних витрат, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт і т.п.

Цікавою з точки зору встановлення юридичного факту проживання чоловіка та жінки однією сім’єю є постанова Верховного Суду у справі №748/897/18.

Жінка з чоловіком перебували в зареєстрованому шлюбі з 1978 року. Звернувшись після  смерті чоловіка до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, жінка з’ясувала, що шлюб розірвано рішенням районного суду від 2012 року. Після розірвання шлюбу та поділу майна ні вона, ні спадкодавець не здійснювали фактичний розподіл майна, не отримували свідоцтв про право власності згідно з визначеними частками та продовжували вести спільне господарство.

Після розлучення чоловік склав заповіт, яким все належне йому майно — 1/2 частину житлового будинку з надвірними будівлями і спорудами та 1/2 частину земельної ділянки  — заповів Особі 2, яка виступила у справі відповідачем.

Коли чоловік помер, жінка звернулась до суду з заявою про встановлення юридичного факту проживання однією сім’єю, адже виникла необхідність визнання спільної сумісної власності на майно, набуте під час спільного проживання з 2012 по 2017 роки, тобто з моменту розлучення до моменту смерті чоловіка.

Суд першої інстанції у задоволенні позову відмовив. Апеляційний суд погодився з рішенням районного суду, аргументуючи свою позицію тим, що після розірвання шлюбу у колишнього подружжя існували права та обов’язки, притаманні лише співвласникам майна.

Касаційна скарга жінки ґрунтувалася на тезах про неповне з’ясування обставин справи. Судами не взято до уваги покази свідків. Дана справа мала виняткове значення для позивачки, оскільки стосувалася майна, яке набуте за спільні кошти.

Верховний Суд при розгляді справи звернувся до ухвали апеляційного суду, винесеної на рішення суду першої інстанції про розірвання шлюбу. Апеляційний суд частково визнав мирову угоду між колишнім подружжям та виділив частки спільної часткової власності на будинок та земельну ділянку.

Таким чином, Верховний Суд погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанції. Після розірвання шлюбу часткова пов`язаність спільним побутом чоловіка та жінки була зумовлена тим, що після поділу майна вони залишилися співвласниками житла та не мали іншого місця проживання,  ці відносини не носили характеру сімейних. Відсутні будь-які докази, що між ними існували взаємні права та обов`язки, зумовлені саме проживанням однією сім`єю, а не права та обов`язки співвласників майна.

Факт проживання колишнього подружжя за однією адресою не заперечувався, однак не було доведено, що стосункам були притаманні ознаки сім'ї.

Нагадуємо, що «Судово-юридична газета» писала про практику Верховного Суду про відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок ДТП. 

Крім того, Мін’юст повідомив порядок стягнення аліментів у разі виїзду одного з батьків за кордон.