Схеми з переписуванням майна на близьких відтепер безперспективні: рішення ВП ВС

Велика Палата Верховного Суду у справі № 369/11268/16-ц підтримала практику Верховного Суду України щодо фіктивності правочинів, які укладаються з метою запобігання зверненню стягнення на майно.

Мова йде, насамперед, про так звані фраудаторні правочини (правочини, що вчинені боржником на шкоду кредиторам).

В українському законодавстві такі правочини регулюються тільки в певних сферах, зокрема у банкрутстві (стаття 20 Закону України від 14 травня 1992 року № 2343-XII «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкротом»); при неплатоспроможності банків (стаття 38 Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»; у виконавчому провадженні (частина четверта статті 9 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження»).

Загальної норми, яка б безпосередньо встановлювала нікчемність або можливість визнати недійсними договори, що мають такий юридичний дефект, цивільне законодавство не містить.

Разом з тим у судовій практиці договір, укладений з метою уникнути виконання грошового зобов`язання, кваліфіковано як фіктивний у справах за позовами осіб, на шкоду чиїм майновим інтересам відповідачами у цих справах були, за твердженнями позивачів, вчинені відповідні правочини (постанови Верховного Суду України від 19.10.2016 у справі № 6-1873цс16, від 23.08.2017 у справі №306/2952/14-ц, від 09.09.2017 у справі № 359/1654/15-ц). Отже такі правочини можуть вважатись фіктивними.

Передісторія питання

Вироком Голосіївського районного суду міста Києва від 19 червня 2012 року у справі № 1-590/2012, крім іншого, задоволено цивільний позов і стягнуто солідарно з деяких осіб на користь ТОВ 580 849,84 грн.

2 листопада 2012 року Голосіївським районним судом міста Києва видано виконавчий лист про стягнення з них солідарно на користь ТОВ 580 849,84 грн (справа № 1-590/2012).

19 листопада 2012 року старшим державним виконавцем прийнято постанову про відкриття виконавчого провадження з виконання вказаного виконавчого листа.

Вже 27 грудня 2012 року засуджений подарував родичам в рівних частках будинок та земельну ділянку.

Судом першої інстанції договори дарування були визнані недійсними. Судом апеляційної інстанції скасовано державну реєстрацію права власності.

Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду передала справу на розгляд Великої палати ВС, оскільки вважала за необхідне відступити від висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах.

Незважаючи на те, що Верховний Суд України такі правочини кваліфікував як фіктивні, КЦС вважав, що таке тлумачення є надто розширювальним. Адже судові рішення попередніх інстанцій ґрунтуються на висновку про фіктивність укладених договорів дарування тільки з огляду на те, що вироком суду з відповідача стягнуті гроші, та він відчужив майно на користь близьких родичів. Проте всі ці дії не є підставою для висновку про фіктивність правочинів у розумінні положень статті 234 ЦК України.

Крім того, справа містить виключну правову проблему, і її вирішення необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Позиція Великої Палати Верховного Суду

Проте Велика Палата Верховного Суду відступати від попередніх висновків ВСУ не стала і погодилася з наступними постановами Верховного Суду України:

- від 19 жовтня 2016 року (провадження № 6-1873цс16),

- від 23 серпня 2017 року у справі 306/2952/14-ц та

- від 9 вересня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц.

У зазначених постановах вказано на неправильність застосування судами попередніх інстанцій статей 203, 215, 234 ЦК України у спорах, що виникли із договорів дарування нерухомого майна, укладених сторонами, які є близькими родичами, без перевірки того, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном.

Велика Палата Верховного Суду враховує, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаний, і вважає, що така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що її правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.

Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що позивач має право звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша підстава, наприклад, передбачена статтею 228 ЦК України.

ВП ВС також нагадала про неприпустимість дій особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Цивільно-правовий договір (зокрема договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (зокрема вироку) про стягнення коштів, що набрало законної сили. Боржник (дарувальник), проти якого ухвалено вирок про стягнення коштів та відкрито виконавче провадження, та його сини (обдаровувані), які укладають договір дарування, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно кредитора, оскільки укладається договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.

Як наслідок, не виключається визнання недійсним договору, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України).

Раніше згадувалось про порядок застосування судами доктрини «естопель» та принципу Contra proferentem.