Расім Бабанли,
керівник департаменту аналітичної та правової роботи Верховного Суду,
кандидат юридичних наук
При підготовці оглядів практики Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ; Суд), яку ми здійснюємо з колегами із Верховного Суду, кожне ознайомлення із таким оглядом дає змогу відзначати певні знакові, нестандартні рішення цього суду, або ж, навпаки, стандартні, які вкотре констатують існуючу проблему, але під новим кутом зору. В межах таких заміток маю намір ділитись інформацією про те, які з рішень привернули особливу увагу, викликали обговорення з колегами та можуть вплинути на вдосконалення правової системи України на прикладі порушень, які констатовані як щодо України, так і щодо інших держав. В межах цієї статті не претендую на висвітлення усієї проблематики, констатованої у справах, однак, на мій погляд, навіть короткого описання ключових аспектів справи може бути достатньо для розуміння суті порушеної проблеми.
У цьому нарисі зверну увагу на сім рішень ЄСПЛ, ухвалених в червні 2019 року.
У справі «BRAYLOVSKA v. UKRAINE» порушення пункту 1 статті 1 Першого протоколу до Конвенції (захист права власності) констатовано внаслідок позбавлення права власності заявниці на квартиру в будинку, який органом місцевого самоврядування було визнано аварійним (детальний опис фактів цієї та інших справ міститься в оглядах практики ЄСПЛ, які оприлюднені на сайті Верховного Суду).
ЄСПЛ оцінював позбавлення права власності на квартиру відповідно до своєї усталеної практики. А саме у пункті 55 Суд повторив, що для того, щоб узгоджуватись із вимогами статті 1 Проколу 1 Конвенції, експропріація має відповідати трьом умовам: бути здійсненою згідно умов, передбачених законом, що виключає будь-які свавільні дії з боку органів влади; має бути здійснена в інтересах суспільства, а також має забезпечувати існування балансу між інтересами власника та інтересами громади.
У цій справі, констатувавши невідповідність позбавлення права власності першій із названих умов, ЄСПЛ встановив порушення майнових прав заявниці. Насамперед, це стосується положень Житлового кодексу та Цивільного кодексу. Як зазначено у п. 60 рішення: «згідно встановлених фактів, Суд вважає сумнівним, що ці положення є достатньо зрозумілими, щоб бути застосовними до будівель, які містять приватні квартири». Крім того, Суд висловив істотний сумнів у існуванні реального суспільного інтересу у позбавленні права власності, як і в здійсненій компенсації за це.
Таким чином, рішення означило проблему чіткості положень Житлового кодексу, який, з огляду на свою рудиментарність, регламентує можливість виселення з жилих будинків державного і громадського житлового фонду, в умовах відсутності у Цивільному кодексі України положень, в яких загроза руйнування будинку була б визначена як підстава для позбавлення права власності.
У справі «BOSAK AND OTHERS v. CROATIA» порушення ст. 8 Конвенції констатоване через те, що до заявників, які підозрювались у вчиненні злочину, було застосовано заходи таємного спостереження, однак ці заходи, як було встановлено ЄСПЛ, не були належним чином обґрунтованими. Базуючись на своїй позиції, сформульованій у рішенні «DRAGOJEVIĆ v. CROATIA», Суд вказав, що рішення суду, яке надавало дозвіл на негласні дії, не містило мотивування, яке б виправдовувало такі дії, і обмежувалося стандартним твердженням: «розслідування не могло бути здійснено в інший спосіб».
У цілому відповідна позиція ґрунтується на тому, що будь-які негласні дії передбачають істотний ступінь втручання в особисті права особи, а тому вони можуть бути здійснені лише тоді, коли такий ступінь втручання є виправданим. Водночас, це накладає обов’язок щодо істотного мотивування такої виправданості у судових рішеннях. Недотримання таких вимог призводить до констатації порушення.
У справі «SOBCO AND GHENT v. THE REPUBLIC OF MOLDOVA AND RUSSIA» порушення ст. 6 Конвенції Російською Федерацією констатовано щодо правових відносин, а саме судового захисту основоположних прав на території «Придністровської Молдавської Республіки». Встановивши у своїх попередніх рішеннях, що Російська Федерація здійснює над територією «Придністровської Молдавської Республіки» ефективний контроль та постійну військову, фінансову та політичну підтримку, без якої вона не могла б існувати, Російська Федерація є відповідальною за порушення прав заявників, передбачених Конвенцією.
Суд повторив свій висновок, сформульований у попередніх аналогічних рішеннях про те, що суди «Придністровської Молдавської Республіки» не можуть вважатись «судами, встановленими законом» для цілей ст. 6 Конвенції.
Аналогічне за своєю правовою природою рішення, однак у кримінальній справі, прийнято у справі «CANTER AND MAGALEAS v. THE REPUBLIC OF MOLDOVA AND RUSSIA», в якій осіб за умисне вбивство було засуджено судом «Придністровської Молдавської Республіки».
Значний правовий інтерес викликає справа «LEYLA CAN v. TURKEY», яка стосувалася заміни імен біологічних батьків усиновленої дитини у її свідоцтві про народження (документах про цивільний стан дитини). Заявниця звернулася до окружного суду з проханням замінити імена біологічних батьків дитини на імена усиновлювачів в її свідоцтві про народження та зазначила, що в іншому випадку це може призвести до суперечностей та мати негативні наслідки для дитини. Районний суд відхилив заяву заявниці, вказавши, що дитина не була залишена без батьківського піклування, її біологічні батьки були відомі; така зміна могла би призвести до суперечностей в її походженні. Порушення це констатоване з огляду на те, що відповідне турецьке законодавство не регламентувало належним чином випадків, коли усиновлювачем дитини є одна особа.
Також пов’язаним із актом цивільного стану щодо зміни імені є рішення у справі «AKTAŞ AND ASLANISKENDER v. TURKEY», в якому констатовано порушення ст. 8 Конвенції з причин відмови заявникам у реєстрації зміни їхніх прізвищ внаслідок того, що, відповідно до законодавства Туреччини, лише турецькі імена можуть бути прийняті як прізвища.
У справі «KOTENKO AND OTHERS v. UKRAINE» ЄСПЛ констатував порушення через те, що, розглядаючи цивільні справи заявників, суди не надали відповіді на аргументи цих осіб, якими вони обґрунтовували свої позови у справах. При цьому відповідні аргументи були основними, тобто такими, від яких ключовою мірою залежав розгляд справи. Відповідно, Суд констатував, що національні суди не дотрималися свого зобов'язання перевірити аргументи, які були доречними та важливими. Стосовно окремих заявників, до речі, відповідне порушення не було констатоване.
Вже багато хто писав про рішення у справі «SVIT ROZVAG, TOV AND OTHERS v. UKRAINE», яка стосується заборони грального бізнесу в Україні. Тому для висвітлення важливих рішень ЄСПЛ, прийнятих у червні, слід повторити, що у цьому рішенні ЄСПЛ звернув увагу на те, що ним не розглядається питання доцільності дозволу або заборони азартних ігор як загалом, так і в Україні зокрема. Те, що розглядає ЄСПЛ у цій справі, – конкретні норми законодавства, які були застосовані до заявників, і те, як вони були реалізовані. Врахувавши факт того, що заявники не порушували норм законодавства, а теоретичний строк перехідного періоду становив усього 40 днів з моменту прийняття законодавчих змін про заборону грального бізнесу до набрання ними чинності, що було необґрунтовано мало, а також через факт відсутності права заявників на компенсацію у зв’язку з анулюванням їхніх ліцензій, ЄСПЛ констатував порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
Аналіз відповідних рішень дає підстави для висновку, що відповідні порушення були констатовані як з причин недосконалого або такого, що не відповідає вимогам Конвенції, законодавства держав — членів Ради Європи, так і з причин не відповідного Конвенції застосування законодавства.