Окрема думка: інструмент впливу на судову практику чи підрив легітимності рішення

Право судді на висловлення окремої думки є однією з гарантій його внутрішньої незалежності — виступає певним запобіжником тиску на суддю, забезпечує його автономію та залишає право на вільне вираження поглядів стосовно резолютивної чи мотивувальної частини рішення, із яким він незгоден.

Проте, як і будь-яке явище, інститут окремої думки має як позитивні, так і негативні сторони: одні вважають його проявом реалізації принципу публічності та гласності судочинства і важливим засобом інформування громадськості про суть юридичних дискусій, що відбуваються у нарадчій кімнаті.

Інші ж навпаки наполягають на тому, що окремі думки суддів, які принципово не збігаються з рішенням колегії, здатні похитнути віру людей в його справедливість та, як наслідок, знизити авторитет суду та викликати небажання виконувати «неправильне» судове рішення.

Свій погляд на спірні питання, що стосуються інституту окремої думки, в рамках експертної дискусії, організованої Центром політико-правових реформ, висловили судді Верховного Суду та Конституційного Суду України.

Так, суддя Великої Палати ВС Дмитро Гудима умовно поділяє окремі думки на кілька типів. До першого належать ті, що звернені в минуле.

«Окрема думка — це вираження позиції щодо проблеми, яка вже вирішена судом. Це крик душі з приводу того, що певні аргументи судді не знайшли свого відображення у мотивувальній частині судового рішення, або ж він не погоджується з резолютивною його частиною».  

Другий тип має дві підкатегорії: до першої можна віднести окремі думки, які покликані у майбутньому змінити практику суду з вирішення того чи іншого питання. У них наводиться аргументація, що в подальшому може бути покладена в основу рішень в аналогічних справах, якщо суд вирішить відійти від своєї попередньої практики.

«Одна з таких окремих думок була висловлена 8 суддями з 17 у справі щодо юрисдикції спорів за позовами органу, що здійснює контроль за технічним станом споруд та дотриманням будівельних норм до фізичних осіб. Тоді перед Великою Палатою стояло питання: за правилами якого судочинства мають розглядатися такі справи — адміністративного чи цивільного.  Більшість суддів проголосувала за останній варіант, а буквально за два місяці, враховуючи, зокрема,  аргументи, наведені в окремій думці, ВП ВС змінила юрисдикцію цієї категорії спорів. З того часу сформувався єдиний підхід до вирішення цього питання», — пояснив Д.Гудима.

Ще один приклад застосування інституту окремої думки, яке дало конкретний результат, міститься у постанові Великої Палати від 4 вересня 2018 року, зміст якої раніше аналізувала «Судово-юридична газета». Тоді, відступаючи від власних висновків стосовно юрисдикції спорів про «подвійну реєстрацію» права власності на нерухомість, ВП ВС спиралась на аргументи, викладені у спільній окремій думці суддів Світлани Бакуліної, Дмитра Гудими, Валентини Данішевської, Олени Кібенко, Лариси Рогач та Віталія Уркевича, а також в одноосібній окремій думці Олени Ситнік

І якщо раніше такі справи розглядалися адміністративними судами, то тепер Велика Палата остаточно визначила, що подібні спори належать до юрисдикції цивільних чи господарських судів в залежності від суб’єктного складу правовідносин.

«Це ілюстрація того, що окрема думка може бути дієвим ідеологічним інструментом впливу на судову практику. В наукових публікаціях іноді зустрічається твердження з приводу того, що окрема думка підриває авторитет судового рішення. Навряд чи з ним можна погодитись — нічого поганого у висловленні окремої думки немає. У складних справах ухвалення одноголосного рішення можливе, проте у переважній більшості випадків судді наводять різні аргументи, іноді навіть взаємовиключні, і це певним чином скеровує практику», — зазначив суддя ВП.

Разом з тим, Д.Гудима висловив сподівання, що у майбутньому законодавче регулювання інституту окремої думки буде вдосконалене. Наразі, на його погляд, існує проблема нерозуміння того, в якому випадку її слід висловлювати, в який термін окрема думка має бути опублікована в Єдиному державному реєстрі судових рішень, чи можна писати так звані згодні думки і таке інше.

Крім того, суддя вважає, що на наявність окремих думок, у яких висловлюється незгода із резолютивною частиною рішення, слід вказувати безпосередньо у самому тексті постанови.

«Другий різновид окремої думки, зверненої в майбутнє, це, так би мовити, страховка судді від відповідальності. Це особливий вид окремих думок, коли судді, побоюючись відповідальності, яка може настати в майбутньому, в кожній справі певної категорії хоч і коротко, але все ж пишуть окрему думку, підкреслюючи, що особисто вони з таким судовим рішенням не згодні. Як на мене, цей тип окремих думок найменш продуктивний. Навряд чи цікаво читати в реєстрі одні й ті самі тексти окремих думок з приводу тієї самої проблеми», — вважає Д.Гудима.  

Не погоджується із позицією щодо підриву легітимності судового рішення висловленням окремої думки і ще один суддя Верховного Суду Аркадій Бущенко.

«Ми керуємося правилами, які встановлюються більшістю, і, наприклад, не ставимо під сумнів легітимність закону, через те, що певна кількість депутатів голосувала проти його ухвалення. Сила судового рішення тримається не на одностайності, а на тому, що воно прийняте відповідно до передбаченої законом процедури», — вважає він.

Це питання, переконаний суддя, скоріш стосується неузгодженості всередині суддівського колективу, і може бути свідченням незрілості суду, проте не заперечує важливості існування інституту окремої думки.

Разом з тим, А.Бущенко не підтримав позиції Д.Гудими з приводу того, що окрему думку суддя може сформулювати лише після того, як побачить кінцевий текст рішення.

На його погляд, аргументи, що потім можуть лягти в основу окремої думки судді, мають озвучуватись та обговорюватись під час прийняття рішення, аби решта суддів могли їх врахувати при формуванні власної позиції.

«Голослівне «проти» набагато небезпечніше будь-якої окремої думки», — впевнений А.Бущенко.

Він також підкреслив, що найбільша проблема полягає не у цінності, легітимності чи доречності окремих думок, а у культурі їх висловлення.

До участі у дискусії долучився також голова Конституційного Суду України Станіслав Шевчук, акцентувавши увагу, зокрема, на доктринальному значенні окремої думки.

«Судове рішення — це спільна позиція більшості від складу колегії, а через окрему думку можна розкрити певні моменти, що залишилися поза увагою, та «навести різкість» в аргументації. Без окремої думки неможливо просуватись у розвитку правової доктрини», — переконаний голова КСУ.

Користуючись нагодою, С.Шевчук спростував твердження, що поширювались засобами масової інформації, з приводу начебто наявності заборон на висловлення окремих думок в очолюваному ним судді.

«У ЗМІ з’явилися публікації, в яких мене називають тираном і звинувачують у тому, що я забороняю суддям КСУ оприлюднювати окремі думки. Ця інформація не відповідає дійсності - я ніколи цього не робив, не роблю і не буду робити, бо завдання голови КСУ – це, в першу чергу, захист Конституції від тих, хто хоче узурпувати владу. Усі окремі думки викладені на офіційному сайті суду, надруковані у «Віснику Конституційного Суду України» та висвітлені у пресі. Наприклад, суддя Ігор Сліденко висловлював окрему думку в 88,8% справ. Це цілком нормальне явище, і, можливо, в подальшому його аргументи будуть почуті та враховані», — зазначив С.Шевчук.

Разом з тим голова КСУ підкреслив, що окрема думка в жодному разі не повинна шкодити авторитету та репутації суду, містити критику колег, носити політичний характер чи розголошувати зміст обговорень, що відбувались у нарадчій кімнаті під час ухвалення рішення.

На переконання Голови КСУ, інститут окремої думки в сучасних умовах є ознакою демократизації системи. «Суддя без окремої думки є неповноцінним», – ­ додав він.

Нагадаємо, раніше «Судово-юридична газета» писала про низку окремих думок, висловлених суддями Великої Палати ВС, зокрема: щодо тлумачення принципу найкращих інтересів дитини у справах щодо встановлення опіки чи усиновлення, юрисдикції позову про захист права власності, порушеного в кримінальному провадженні,  та з приводу визнання незаконною відмови Державної міграційної служби у видачі паспорту громадянина України у формі книжечки.