Чи потрібно довести факт відступлення права вимоги

Сьогодні багато цивільних справ розглядаються за позовами або ж колекторських компаній або ж банківських установ до яких перейшло право вимоги за договором кредиту.

Підстави відступлення права вимоги описувалося раніше. Більш цікаву річ займає процесуальний бік цього питання, а саме яким чином та на підставі яких документів Сторона (новий кредитор) може довести право вимоги.

В даному випадку піде річ про ПАТ «Дельта-Банк», який активно скуповує проблемні активи багатьох банків це і Укрпромбанк, Укрсиббанк, Кредитпромбанк та інші.

Не зважаючи на вимоги діючого законодавства, а саме глави 5 Цивільно-процесуального кодексу України, яка закріплює інститут доказів, багато фінансових установ нехтують поняттям належності та допустимості, а вітчизняна Феміда не це просто закриває очі, а точніше навіть не відкриває.

Особливість позовних заяв ПАТ «Дельта-Банк» є те, що не доводячи факт і розмір заборгованості вони навіть не надають докази відступлення права вимоги за кредитними договорами.

Дельта-Банк обґрунтовує право вимоги випискою договору купівлі-продажу активів, актом приймання-передачі документів за кредитним договором та витягом з додатку.

Але ж, відповідно до ч. 2 ст. 64 Цивільно-процесуального кодексу України зазначено, що письмові докази, як правило, подаються в оригіналі. Якщо подано копію письмового доказу, суд за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, має право вимагати подання оригіналу.

Саме неподання належних та допустимих доказів відступлення права вимоги стало підставою для відмови ПАТ «Дельта-Банку» в стягненні заборгованості за договором кредиту та відхиленням апеляційної скарги.

Так, 13 березня 2013 року колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області відхилило апеляційну скаргу ПАТ «Дельта-Банку» на рішення Приморського районного суду м. Одеси про відмову в стягненні заборгованості по справі №22-ц/785/1640/13.

Суд апеляційної інстанції мотивував зазначене рішення виходячи з наступного: «… надана копія витягу з Додатку N 2 до договору про передачу активів від 30.06.2010 року відповідно до якого договір N 490/ФКВІП-07 переданий ПАТ "Дельта Банк", завірений юристконсультом ОСОБА_10, повноваження якого в матеріалах справи відсутні, є неналежним доказом по справі.

ПАТ "Дельта Банк" не надав у оригіналі доказів ні у суді першої інстанції, ні у суді апеляційної інстанції, які б підтвердили передані позивачу права вимоги за кредитним договором N 490/ФКВІП-07 від 13.11.2007 року, укладеним між ТОВ "Український промисловий банк" та ОСОБА_4

Крім того, копія акту приймання - передачі від 23.07.2010 року кредитної справи ОСОБА_4 не може слугувати належним та допустимим доказом по справі, оскільки, по-перше, документи відносно повноважень вказаних в акті посадових осіб - завідуючої касою Одеської філії ТОВ "Укрпромбанк" ОСОБА_11 та уповноваженої особи за довіреністю АТ "Дельта Банка" ОСОБА_12 в матеріалах справи відсутні, та по-друге, сам по собі акт приймання - передачі кредитної справи не може слугувати документом, що створює певні права та обов'язки для сторін з переходу прав вимоги за кредитним зобов'язанням, а є лише формальним засвідченням дій цих осіб.

Також не заслуговують на увагу доводи апеляційної скарги щодо порушення банком банківської таємниці в разі надання до суду оригіналу Додатку N 2 до договору про передачу активів та кредитних зобов'язань між ТОВ "Укрпромбанк" та АТ "Дельта Банк", оскільки вимоги місцевого суду щодо надання оригіналів потрібних документів не порушує прав інших осіб, а стосується лише прав та обовязків відповідачів по справі, тому дослідження цих оригіналів є обов'язковим як належних доказів по справі.

Надані представником позивача до апеляційного суду нотаріально посвідчені виписки до договору про передачу активів та кредитних зобов'язань та виписка з Додатку N 2 засвідчені не з оригіналів відповідних документів, а є лише їх формальним відображенням, тому судова колегія ставиться до них критично.

Отже, з урахуванням наведеного судова колегія вважає, що доводи ПАТ "Дельта Банк" в апеляційній скарзі про те, що рішення суду першої інстанції не відповідає вимогам закону і підлягає скасуванню з постановленням нового рішення про задоволення позову у повному обсязі, не заслуговують на увагу, оскільки наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду і не містять підстав для висновків про порушення або неправильне застосування судом норм права, які привели до неправильного вирішення справи.

Таким чином, судова колегія дійшла до висновку, що суд першої інстанції в межах заявлених вимог повно і всебічно розглянув справу, дав належу оцінку наданим доказам, постановив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З урахуванням викладеного, колегія суддів вважає, що законних підстав для скасування рішення суду першої інстанції немає».

Відповідно до ч. 1 ст. 60 Цивільно-процесуального кодексу України кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Зазначена позиція цивільно-процесуального законодавства, щодо обов’язковості доказування тих чи інших підстав, відображена в ухвалі Верховного Суду України від 13.01.2010 року по справі №6-25561св08, де було відмовлено особі в задоволені позову у зв’язку з тим, що обставини на які він посилався не були підтверджені відповідними доказами.

Таким чином, приймаючи участь у справі необхідно пам’ятати, що процес доказування повинен ґрунтуватися виключно на доказах, належність та допустимість яких буде непорушною.