До цікавого висновку дійшло Міністерство юстиції, порівнюючи кількість виконавчих написів вчинених у 2009 та 2010 роках.
Цитата з сайту (http://minjust.gov.ua/0/33630):
«Протягом 2010 року кількість примусових стягнень боргів за виконавчими написами нотаріусів зменшилася майже на чверть. Про це повідомив Міністр юстиції Олександр Лавринович з посиланням на статистичний звіт щодо діяльності нотаріусів протягом минулого року. Такі дані, за словами Міністра, певною мірою можуть свідчити про зменшення протягом 2010 року кризи неплатежів за грошовими зобов’язаннями. Так, якщо протягом 2009 року нотаріусами було вчинено понад 14 тис. виконавчих написів, то у 2010 році виконавчих написів було вчинено менше 11 тисяч».
Хочу навести свою думку стосовно цієї тенденції. На мій погляд, все пояснюється набагато простіше - а саме банальною втратою довіри кредиторів до такого способу захисту своїх прав, як вчинення виконавчого напису нотаріуса.
Підґрунтя для такої недовіри було більш ніж достатнім починаючи з того ж 2009 року.
На мою суб’єктивну думку, попередній очільник Міністерства юстиції у цьому питанні то загравав з протестним електоратом - позичальниками, то не витримував потужного впливу банківського лобі.
Тільки цим можна пояснити мінливу та суперечливу позицію Міністерства, яка менш ніж за півроку двічі змінювалась на діаметрально –протилежну стосовно можливості вчинення нотаріусом виконавчого напису у разі, якщо строк основного зобов’язання та іпотечного договору не скінчився.
Так, в період з 15.07.2009 року по 16.11.2009 року діяла редакція Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, яка прямо забороняла вчинення виконавчого напису, якщо строк основного зобов’язання та іпотечного договору не скінчився.
Крім того, на протязі 2008-2010 років боржниками виконавчі написи активно оскаржувались, і на це, як показала судова практика, були вагомі підстави.
Виходячи з власної практики та аналізуючи рішення з ЄДРСРУ, виконавчі написи скасовувались судами, зокрема, з мотивів:
- відсутності доказів належного надсилання кредитором і отримання боржником письмової вимоги про усунення порушень при зверненні стягнення на предмет іпотеки;
- банальної арифметичної помилки нотаріуса при обрахунку суми яка підлягає стягненню;
- незастосування нотаріусом закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань» стосовно обмеження пені подвійною обліковою ставкою НБУ у разі коли сторонами виконавчого напису або кредитного договору є юридичні особи, чи СПД –фіз. особи.
- незастосування строку позовної давності для стягнення пені;
- не вказано розрахунок заборгованості та/або період за який вона стягується;
- не взято до уваги вимоги статті 11 Закону України «Про іпотеку», відповідно до якої майновий поручитель несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов'язання виключно в межах вартості предмета іпотеки.
У всіх перелічених випадках, нотаріуси при вчиненні виконавчих написів повністю покладалися на розрахунок зроблений кредитором посилаючись на те, що перевірка правильності такого розрахунку, відповідно до чинного законодавства, не входить до їх компетенції.
Вищезазначене призвело до того, що кредитори почали звертатися до суду, а не до нотаріуса, обґрунтовано побоюючись того, що у разі оскарження виконавчого напису боржником, це займе досить тривалий час в порівнянні з судовим розглядом справи про стягнення заборгованості.
Крім того, «судовою реформою» було внесено зміни до ЦПК в сторону скорочення деяких процесуальних строків.
Також слід зазначити, що сьогоднішні реалії вимагають від інституту нотаріату при вчинення виконавчих написів знання та застосування законодавства що регулює порядок відповідальності за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань навіть виходячи з «умовної безспірності» боргу, у іншому випадку, на мою думку, ці повноваження слід повністю віддати судам.
Таким чином, робити висновки про зменшення кризи неплатежів спираючись лише на кількість вчинених виконавчих написів поки що зарано.
Авторгов Андрій Миколайович, адвокат, кандидат юридичних наук, партнер СЮФ «Агентство з питань боргів та банкрутства».