Правова допомога як елемент дотримання права на доступ до правосуддя

Алла Лесько,

суддя Верховного Суду у відставці, член Вищої ради правосуддя 2015-2018 рр.

Встановлення Конституцією України засад функціонування судової влади та надання професійної правничої допомоги в одному Розділі VIII «Правосуддя»  несе у собі глибоке змістовне наповнення та підтверджує нерозривний зв’язок належного здійснення правосуддя  з якісним наданням правової допомоги.

Передбачивши у ст. 131-2 Конституції України, що виключно адвокат здійснює представництво іншої особи в суді, а також захист від кримінального обвинувачення (з урахуванням певних встановлених законом винятків), законодавець вочевидь ураховував, що певним категоріям громадян  професійна правова допомога повинна та й буде надаватися безоплатно.

Адже принцип змагальності  у поєднанні з принципом рівності усіх учасників судового процесу перед законом та судом означає, що суд не вправі надавати переваги жодній із сторін, заміщуючи своїми повноваженнями чи бажанням якісно розглянути справу неналежне виконання стороною її процесуальних обов’язків. З огляду на зазначене ті учасники проваджень, яким не надана правова допомога або надається неналежної якості, можуть опинятися у нерівному становищі. 

Підсумовуючи, зазначу, що доступ до правосуддя забезпечується не тільки наявністю процесуальних норм, які це декларують. Доступ до правосуддя буде фактично обмежений, якщо сторона по причині відсутності правових знань чи нефахового представництва опиниться у нерівному становищі з іншою стороною, яка такі знання має (наприклад, сторона державного обвинувачення, органи досудового розслідування).

Складні процесуальні процедури та розгалуженість норм матеріального права зазвичай не дають можливості особам самостійно належно їх витлумачити, зрозуміти та застосувати.

У цьому сенсі надважливого значення набуває інститут безоплатної правової допомоги та забезпечення державою його належної якості  та  безперешкодного функціонування.

Слід згадати, що багато документів Організації Об’єднаних Націй містять приписи щодо ролі юристів та обов’язкової участі адвокатів у кримінальних справах, у справах, що стосуються дітей, психічно хворих осіб та осіб, які вчинили правопорушення.

Так, Основні положення про роль адвокатів, прийняті VIII Конгресом ООН по запобіганню злочинам у серпні 1990 р., проголошують, що будь-яка людина вправі звернутися по допомогу до адвоката за своїм вибором для підтвердження своїх прав і захисту в усіх стадіях кримінальної процедури, а також зобов’язують уряди держав: гарантувати ефективну процедуру і працюючий механізм для реального і рівного доступу до адвокатів усіх осіб, які проживають на його території і підпорядковані його юрисдикції; забезпечити необхідне фінансування та інші ресурси для юридичної допомоги бідним та іншим незаможним людям.

Важливим документом у цьому контексті є Резолюція Генеральної Асамблеї ООН 67/187 2012 року «Принципи та керівні настанови Організації Об’єднаних Націй щодо доступу до юридичної допомоги в системах кримінального правосуддя».

У  своїх рішеннях 1991, 1996 рр.  Міжнародна асоціація юристів (ІВА) також визначила, що безоплатна правова допомога є важливим елементом доступу до правосуддя, яке є загальним правом людини, і прийняла постанову, в якій підтверджується, що інтереси правосуддя вимагають запобігання заподіянню шкоди особі через відсутність в неї коштів на отримання правової поради, консультації або на підготовку справи до слухання, що вимагає від всіх країн створення ефективних програм надання правової допомоги, які будуть фінансуватися державою.

У Декларації про безоплатну правову допомогу від 2008 року ІВА визнала, що доступ до правосуддя має важливе значення для свободи, справедливості, гідності, прогресу, розвитку та верховенства права, і нагадала, що доступ до правосуддя для всіх осіб є правом людини і що уряди несуть основну відповідальність за реалізацію та захист цього права людини за допомогою таких заходів, як державна  правова допомога.

У Настановах щодо безоплатної правової допомоги в системах цивільного, адміністративного та сімейного правосуддя та коментарях до них (далі – Настанови), підготовлених Комітетом з питань доступу до правосуддя та безоплатної правової допомоги та Комісією з питань адвокатури Міжнародної асоціації юристів у 2018 р., викладено основні принципи дії безоплатної правової допомоги в системах цивільного, адміністративного та сімейного правосуддя.

Наведу деякі з них:

«Критерії щодо застосування та права на отримання безоплатної правової допомоги для вирішення цивільних, адміністративних та сімейних питань повинні бути чіткими, прозорими та опублікованими. Такі критерії мають бути розроблені урядом у консультаціях з іншими зацікавленими сторонами.

Якщо послуги з представництва є обов’язковими для доступу до правових послуг, судів та трибуналів, держава зобов’язана забезпечити особам, які не мають фінансових можливостей для оплати послуг адвоката, представництво, що здійснювалося би компетентними адвокатами.

Орган, який здійснює управління у сфері надання безоплатної правової допомоги, має бути юридично відповідальним за якість послуги, надання якої відбувається під його управлінням».

Надважливим вважаю додержання обґрунтованого у Настановах такого засадничого підходу: «орган, який здійснює управління у сфері безоплатної правової допомоги, має бути операційно незалежним від уряду, з урахуванням його обов’язків щодо підзвітності».

Словосполучення «відмова в доступі до правосуддя» суспільством нерідко розглядається тільки в аспекті діяльності суду. Проте розуміння доступу до правосуддя в більш широкому сенсі знайшло своє відтворення і у вищезгаданих Настановах, у яких слушним є коментар: «Уряди несуть відповідальність за забезпечення доступу до правосуддя. Цей принцип прагне підкреслити, що політики, які формують бюджет системи безоплатної правової допомоги, мають бути належним чином поінформовані й отримувати свідчення/дані від різних зацікавлених сторін, зокрема, професійних організацій адвокатів та організацій користувачів».

Є безспірним той факт, що складність законодавства ставить в нерівні умови малозабезпечені, соціально незахищені верстви населення, якщо водночас в державі не забезпечено належне функціонування системи безоплатної правової допомоги.

В Україні багато зроблено для запровадження безоплатної правової допомоги. У Плані дій Ради Європи для України на 2018-2021 рр., ухваленому Комітетом Міністрів Ради Європи 21 лютого 2018 року, серед досягнень Плану дій на 2015-2017 рр., зокрема, названо поширення системи безоплатної правової допомоги на цивільні та адміністративні справи, надання права на безоплатну вторинну правову допомогу окремим додатковим категоріям уразливих груп населення, розширення доступу до безоплатної первинної правової допомоги; підвищення кваліфікації персоналу обласних і місцевих координаційних центрів із надання правової допомоги, адвокатів, які надають безоплатну вторинну правову допомогу, у питаннях застосування практики ЄКПЛ та захисту прав ВПО.

Таким чином, не піддається сумніву той факт, що якісна безоплатна правова допомога як важливий елемент права на доступ до правосуддя розглядається як національним законодавством, так і за стандартами ООН та Ради Європи.

Однак видається, що наразі державні структури, до повноважень яких залежить втілення  цих   засад у життя,  досі не вбачають цього нерозривного зв’язку.

Наголошу, що не ставлю за мету ревізувати існуючу систему надання безоплатної правової допомоги в Україні чи давати негативну  оцінку адвокатам, які працюють у системі безоплатної правової допомоги.

Однак непокоять певні процеси  в організації функціонування вітчизняної  системи безоплатної правової допомоги, відшукати логічне пояснення яким виявилося складним.

Так, статтею 27 Закону України «Про безоплатну правову допомогу» визначено  повноваження Кабінету Міністрів України у сфері надання безоплатної правової допомоги, зокрема, КМУ затверджує положення про Координаційний центр з надання правової допомоги.

Згідно з Положенням про Координаційний центр з надання правової допомоги, затвердженим постановою КМУ Міністрів від 6 червня 2012 р. № 504, Координаційний центр з надання правової допомоги (далі - Координаційний центр) утворений з метою формування та забезпечення функціонування в Україні ефективної системи безоплатної правової допомоги, забезпечення її доступності та якості.

Основними завданнями Координаційного центру є, зокрема:

- проведення аналізу практики правозастосування з питань надання безоплатної правової допомоги;

- розроблення та подання на затвердження Мін’юсту стандартів якості надання безоплатної правової допомоги;

- управління системою безоплатної вторинної правової допомоги;

- формування і ведення у встановленому порядку Реєстру адвокатів, які надають безоплатну вторинну правову допомогу;

- організація підвищення кваліфікації адвокатів, які надають безоплатну вторинну правову допомогу.

Важливість належного виконання цих функцій державою важко переоцінити.

Координаційний центр очолює директор, який призначається на посаду і звільняється з посади Міністром юстиції. З метою добору осіб, здатних професійно виконувати посадові обов’язки директора, на зайняття вакантної посади директора проводиться конкурс у порядку, визначеному Мін’юстом. Міністр юстиції призначає директора за рекомендаціями Наглядової ради щодо кандидатів, які отримали три найвищі конкурсні бали за результатами проведеного конкурсу та інформація стосовно яких передана їй комісією з відбору кандидатів на посаду директора Координаційного центру з надання правової допомоги.

З відкритих джерел можна дізнатися, що  у грудні 2019 року внаслідок звільнення  директора Координаційного центру з надання правової допомоги ця відповідальна посада стала вакантною.  До проведення конкурсу на заміщення посади директора Координаційного центру  призначено виконуючого обов’язків.

Наказом Міністерства  юстиції України від 27 листопада 2020 року № 3095/7  оголошувався конкурс щодо обрання директора Координаційного центру з надання правової допомоги.

Проте 30 грудня 2020 року Міністром юстиції видано наказ щодо скасування проведення конкурсу у зв’язку з тим, що відсутня інформація про трьох осіб, які набрали три найвищі бали.

З того часу  конкурс на посаду Директора координаційного центру не оголошено.  

На перший погляд, нічого погано, адже відповідно до ст. 31 Закону України «Про державну службу» від 10.12.2015 № 889-VІІІ з метою безперебійного функціонування державного органу одночасно з прийняттям рішення про оголошення конкурсу на зайняття вакантної посади державної служби до призначення особи на  таку посаду суб’єкт призначення може прийняти рішення про тимчасове покладення виконання обов’язків за вакантною посадою державної служби на  відповідних осіб.

Однак слід звернути увагу, що  строк тимчасового виконання обов’язків за вакантною посадою державної служби не може перевищувати три місяці.

Наразі ж тимчасове виконання обов’язків Директора Координаційного центру триває понад два роки.

Отже, з точки зору нормативного регулювання є невиправданим непроведення Міністерством юстиції України конкурсу на посаду директора  Координаційного центру з надання правової допомоги.

У жодному разі не маю на меті принизити значення роботи тимчасового виконуючого обов’язки директора Координаційного центру, однак чіткі норми Закону «Про державну службу» щодо тримісячного строку тимчасового виконання обов’язків вимагають проведення конкурсу для зайняття цієї посади.

Бажано, щоб за результатами конкурсу  посаду директора Координаційного центру обійняла людина, в діяльності якої переважав би погляд на  безоплатну правову допомогу як на важливий  елемент права особи на доступ  до правосуддя.

Підписуйтесь на наш telegram-канал t.me/sudua та на Youtube Право ТВ, а також на нашу сторінку у Facebook, Viber та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.