До питання про правові наслідки заповітів, посвідчених посадовими особами органів місцевого самоврядування не за місцем постійного проживання та реєстрації заповідача

Олександр Кухарєв,

доктор юридичних наук, доцент, професор кафедри цивільного права та процесу Харківського національного університету внутрішніх справ,

викладач Національної школи суддів України

За загальним правилом ст. 1257 ЦК України заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

Судова практика склалася таким чином, що незначні, формальні порушення процедури посвідчення заповітів не можуть визнаватися підставою для їх недійсності. Зокрема, як відзначено в постанові Верховного Суду від 22.06.2020 р. (судова справа № 376/946/17, провадження № 61-14829св18), відсутність рукописного напису заповідача щодо прочитання та складення заповіту з його слів, на що посилалися заявники у касаційній скарзі, не є істотною умовою для визнання оспорюваного правочину недійсним, оскільки позивачем не доведено, що волевиявлення спадкодавця щодо розпорядження належним йому майном не було вільним та не відповідало його внутрішній волі.

Додатково Верховний Суд дійшов висновку, що виготовлення секретарем сільської ради тексту спірного заповіту заздалегідь не є підставою для визнання цього заповіту недійсним. За обставинами даної цивільної справи заповідачка не могла самостійно прибути до сільської ради, а тому секретар сільської ради в усному порядку з’ясував волевиявлення заповідача, підготував проекти документів поза місцем проживання останньої, а потім посвідчив заповіт за встановленою законом процедурою у присутності заповідачки (постанова Верховного Суду від 16.05.2018 р., судова справа № 564/1226/16-ц, провадження № 61-1342св18).

Описки та інші незначні порушення при складенні та підписанні заповіту не тягнуть за собою його недійсність, якщо судом встановлено, що вони не впливають на вільне волевиявлення заповідача.

З огляду на ці міркування, спірною видається позиція про нікчемність заповіту, посвідченого посадовою особою органу місцевого самоврядування не за місцем реєстрації заповідача. Як наголосив Верховний Суд у постанові від 19.06.2019 р. (судова справа № 136/576/16-ц, провадження № 61-26256св18), орган місцевого самоврядування уповноважений посвідчувати заповіти (крім секретних) осіб, які належать до територіальної громади, інтереси якої представляє цей орган місцевого самоврядування. Разом з тим, заповідач не входив до відповідної територіальної громади, у зв’язку з чим секретар виконавчого комітету сільської ради не є уповноваженою на посвідчення складеного заповіту особою, що підтверджує правильність висновків апеляційного суду щодо недійсності заповіту та спростовує доводи касаційної скарги про те, що законодавець не встановлює вимоги стосовно посвідчення заповіту посадовою особою органу місцевого самоврядування за місцем реєстрації заповідача.

По іншій цивільній справі Верховний Суд відзначив таке. Установивши, що заповідач був зареєстрований та постійно проживав у населеному пункті, де є нотаріус, апеляційний суд дійшов правильного висновку, що посвідчення заповіту головою сільської ради є порушенням порядку його посвідчення, що тягне за собою нікчемність цього заповіту (постанова Верховного Суду від 25.01.2021 р., судова справа № 607/7223/18, провадження № 61-11705св19).

Примітно, що у наведених вище цивільних справах (№ 136/576/16-ц, № 607/7223/18) районні суди не віднайшли правових підстав для визнання заповітів недійсними та відмовили у задоволенні відповідних позовів.

Верховний Суд, аналізуючи ст. 7 Закону України «Про нотаріат», ст. 1, 2, 25, 38 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», зробив узагальнюючий висновок про те, що орган місцевого самоврядування уповноважений посвідчувати заповіти (крім секретних) виключно осіб, які належать до територіальної громади, інтереси якої представляє цей орган місцевого самоврядування. І вже на цій підставі висловив правову позицію про недійсність спірного заповіту (постанова від 19.06.2019 р., судова справа № 136/576/16-ц, провадження № 61-26256св18).

Водночас у Законі України «Про місцеве самоврядування в Україні», а також у Порядку вчинення нотаріальних дій посадовими особами органів місцевого самоврядування, затвердженому наказом Міністерства юстиції України від 11.11.2011 р. № 3306/5, не міститься жодних застережень про повноваження посадових осіб вчиняти нотаріальні дії лише стосовно мешканців відповідної адміністративно-територіальної одиниці. Крім того, ці нормативні акти взагалі не визначають недійсності правочинів, посвідчених посадовими особами органів місцевого самоврядування.

Згідно зі ст. 1251 ЦК, якщо у населеному пункті немає нотаріуса, заповіт, крім секретного, може бути посвідчений уповноваженою на це посадовою особою відповідного органу місцевого самоврядування.

Тобто чинність заповіту, посвідченого посадовою особою органу місцевого самоврядування, пов’язана з дотриманням таких умов:

1. Відсутність нотаріуса в населеному пункті.
2. Наявність у такої посадової особи відповідних повноважень.

Отже, ЦК аналогічно не закріплює правила про посвідчення посадовою особою органу місцевого самоврядування заповітів тільки осіб, які належать до цієї територіальної громади. А відтак немає підстав стверджувати про порушення в цьому випадку вимог щодо порядку посвідчення заповіту, які за ч. 1 ст. 1257 ЦК України мають наслідком його нікчемність.

У свою чергу штучно віднаходити підстави для того, аби визнати заповіт недійсним, видається вкрай нерозумним та суттєво обмежує правову можливість особи скласти заповіт, що становить основу принципу свободи заповіту. Не відповідає це і засадам справедливості, адже таким чином нехтується остання воля заповідача. При цьому слід виходити із загальноприйнятого в юридичній техніці співвідношення вимог, що містяться в правовій нормі, та негативних наслідків їх порушення. Такі наслідки можуть застосовуватись лише в разі, якщо про це прямо вказано у цій нормі закону (Спасибо-Фатєєва І. В., Печений О. П. Недійсність заповіту: пошук оптимальної моделі збереження останньої волі заповідача (щодо юридичних наслідків заповіту за межами нотаріального округу). Вісник Верховного Суду України. 2016. № 3. С. 46).

За таких обставин важко погодитися з позицією про нікчемність заповіту, посвідченого посадовою особою органу місцевого самоврядування не за місцем постійного проживання та реєстрації заповідача. Така практика виходить за межі буквального змісту ст. 1257 ЦК України та ґрунтується на розширювальному тлумаченні норм Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні». Тим більше, законодавство про місцеве самоврядування не може впливати на спадкове право, встановлюючи підстави для недійсності заповіту, якщо таких підстав спадкове законодавство не містить.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал та на Twitter, щоб бути в курсі найважливіших подій.