Судова реформа 2015-2019 в Україні: наскільки виправдане її проведення?

Євгеній Вандін,
партнер АО «Фомін та партнери»,
кандидат юридичних наук

Внаслідок судової реформи, яка активно проводилася впродовж останніх трьох років, з прийняттям десятків нових законів та підзаконних актів, значних асигнувань та покладенням неймовірних сподівань суспільства, безсумнівно, система судоустрою України зазнала змін.

Наразі постають питання: яких саме змін зазнала судова система – позитивних чи негативних? Та взагалі – чи ефективною є судова реформа, наскільки її проведення виправдало себе? Чи зможе суспільство довіряти «оновленій» судовій системі України?

Відповіді на ці питання лежать на поверхні – для цього необхідно лише зробити аналіз відомостей Державної судової адміністрації України, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Вищої ради правосуддя (частина з яких, до речі, є наявною у відкритому доступі) щодо завантаженості суддів судовими справами, результатів проведення конкурсів на зайняття вакантних посад у судах України, показників притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності тощо. Такі відомості є публічною інформацією та наявні у відкритому доступі.

Законодавчо мету судової реформи (згідно зі Стратегією сталого розвитку «Україна–2020», затвердженою Указом Президента України від 12.01.2015 року № 5/2015) було визначено як практичну реалізацію принципів верховенства права і забезпечення кожному права на справедливий судовий розгляд справ незалежним та неупередженим судом – тобто забезпечення кожному доступу до правосуддя (буквально, як зазначено в Стратегії: «Метою судової реформи є реформування судоустрою, судочинства та суміжних правових інститутів задля практичної реалізації принципів верховенства права і забезпечення кожному права на справедливий судовий розгляд справ незалежним та неупередженим судом. Реформа має забезпечити функціонування судової влади, що відповідає суспільним очікуванням щодо незалежного та справедливого суду, а також європейській системі цінностей та стандартів захисту прав людини».

Підбиття підсумків результатів проведення судової реформи є можливим шляхом співставлення поставленої мети судової реформи та показників діяльності судів України.

Оскільки метою судової реформи визначалося саме забезпечення кожній особі справедливого судового розгляду справ незалежним та неупередженим судом, про її ефективність та виправданість загалом варто говорити в контексті таких умовних критеріїв:

- критерій доступу до правосуддя в Україні – відображає реальну можливість кожного, хто вважає, що його право було порушено, не визнано чи оскаржено, захистити своє право в судовому порядку – «кількісний критерій»;

- критерій довіри суспільства до судової гілки влади України – свідчить про рівень впевненості суспільства у компетентності та доброчесності суддів (як визначено в Законі України «Про судоустрій і статус суддів») – «якісний критерій».

 1. Щодо доступу до правосуддя в Україні.

Доступ до правосуддя в контексті ефективності судової реформи в Україні слід розглядати з урахуванням:

• наявного кількісного складу суддівського корпусу, яким здійснюється судочинство в Україні;
• можливої завантаженості суддів;
• фізичної наближеності судів до сторін та інших учасників судового процесу.

Безсумнівно, набагато вигідніше та простіше аналізувати результати судової реформи в межах столиці України, де порівняно «вирує» підприємництво та здійснюють повноваження більшість органів державної влади України, а тому прикута увага до діяльності столичних судів. Проте система судоустрою України включає в себе чимало регіональних судів, де ситуація з доступом до правосуддя є абсолютно іншою.

• З приводу наявного кількісного складу суддівського корпусу:

Відповідно до інформації, наданої Державною судовою адміністрацією України, у порівнянні з 2014 роком, було значно зменшено кількість як суддів, так і судів. Відзначимо, що відповідний критерій необхідно доповнювати даними, згідно з якими в суді немає жодного судді з повноваженнями на здійснення правосуддя.

За шт.* - судді, визначені штатним розписом; м.п.* - судді з повноваженнями на здійснення правосуддя

Станом на 2019 рік, згідно з інформацією, наданою Вищою кваліфікаційною комісією суддів України, до останньої від Державної судової адміністрації України надходили повідомлення про неможливість здійснення правосуддя в 24 судах![1]

Тож щодо першої складової права на доступ до суду, необхідно відзначити, що ситуація, яка склалась унаслідок реформування суддівського корпусу, більше нагадує не реформу з метою оптимізації судового процесу, а реформу зі скороченням штатів. Адже за скороченням суддівського штату неминуче настає перевантаженість суддів та велика кількість нерозглянутих справ, що підтверджується даними з наступної таблиці № 2.[2][дані судової статистики з вільних джерел, відповідь на запит на отримання публічної інформації]

Таблиця № 2 ( у відповідності до даних ДСА та відповідей на запити щодо публічної інформації; «–» – відсутність інформації у відповідь на запит та відсутність інформації з відкритих джерел судової статистики)

Аналізуючи показники проваджень, які були в судах з 2014 року та станом на сьогодні, вважаємо за необхідне відзначити, що підхід у реформуванні зі зменшення кількості кадрів за для оптимізації є неефективним. Підтверджує вищезазначене ситуація в 2018 році у  порівнянні із 2014 роком, коли при майже однаковій кількості проваджень у суддів (в 2014 році – 4,264,690 проваджень, в 2018 році – 4,315,700 проваджень) кількість нерозглянутих справ в 2018 році на 80,5 % перевищує кількість нерозглянутих справ і матеріалів в 2014 році (до судової реформи). Більше того, взявши для порівняння статистичні показники 2013 та 2018 рр., а саме – кількість проваджень, які перебували в судах першої та другої інстанцій, та кількість нерозглянутих справ, результати залишаються невтішними. Адже навіть при тому, що в 2013 році в судах перебувало на 1,7 млн проваджень більше (2013 рік – 6,035,781;2018 рік – 4,315,700), кількість нерозглянутих справ в 2018 році складає 674,214, що знову ж таки підтверджує неефективність судової реформи у контексті скорочення суддівського корпусу ( в 2013 році відповідний показник складав 615,650).

Критерій кількості суддів необхідно розглядати також в сукупності з показниками завантаження суддів, які обраховуються відповідно до даних щодо строків провадження, питомої ваги розглянутих справ від справ, що надійшли у звітному періоді (темпи провадження), а також кількість справ розглянутих одним суддею. Відповідні дані є частиною низки показників, які за рекомендаціями експертів комісії з ефективності правосуддя Ради Європи (CEPEJ), необхідно визначати як параметри продуктивності роботи суду.

Згідно із статистичними даними Державної судової адміністрації України за 2018 рік (таблиця № 3), динаміка завантаженості судді зростає, що не покращує якість здійснення правосуддя і, як наслідок, не забезпечує оптимізацію судового процесу, як такого. Так, темпи провадження не пришвидшуються, а кількість нерозглянутих справ на одного суддю, навпаки, зростає.

З огляду на вищезазначені статистичні дані вважаємо, що ситуація, за якої на одного суддю місцевого суду в 2018 році середньому надходило 8 справ щодня (розрахунки здійснюються на основі кількості розглянутих справ, штатної чисельності суддів з повноваженнями на здійснення правосуддя, кількості робочих днів станом на 2018 рік), не є прийнятною для забезпечення справедливого судового розгляду в контексті доступу до суду.

Вирішенням відповідного питання, на нашу думку, є відхід від необґрунтованої стратегії скорочення суддівського корпусу та, навпаки, використання концепції, яка би зменшила навантаження на суди та забезпечила кожному громадянину реалізацію його права, закладеного у ст. 6.1 Європейської конвенції з прав людини, на повний, всебічний та неупереджений публічний судовий розгляд упродовж розумного строку.

Пошук найбільш ефективної концепції було розпочато ще в кінці ХХ ст. Так, Комітет Міністрів Ради Європи надав Рекомендації № R (86) 12 щодо заходів з попередження і зменшення надмірного робочого навантаження у судах ще 16.09.1986 року.[3] У зазначених рекомендаціях Комітет Міністрів наголошує на необхідності дослідити урядам держав-членів доцільність визначення органів поза судовою системою, до яких сторони зможуть звертатися для розв’язання позовних спорів на невеликі суми і в питаннях деяких конкретних галузей права.Окрім того, державам рекомендовано за допомогою необхідних засобів і у відповідних випадках вжити заходів для полегшення доступу до альтернативних методів розв’язання спорів та підвищення їхньої ефективності як процедур, здатних замінити судове провадження. 

Станом на сьогодні в міжнародній практиці склалися наступні основні види альтернативних способів врегулювання спорів: переговори, арбітраж та медіація. Щодо практики використання відповідних способів в Україні, не вважаємо за необхідне аналізувати їх окремо у даному дослідженні, адже показник завантаженості суддів станом на сьогодні свідчить про досить малу ефективність переговорів, арбітражу та медіації в Україні.

Враховуючи вищезазначене, вважаємо, що доречним є впровадження мирової юстиції в Україні. Одним з перших ідею створення мирових судів в судовій системі України обґрунтував О. В. Гетманцев, назвавши їх потребою сьогодення. На його думку: 1) мирові суди (в особі мирових суддів) мають бути суб’єктом судової влади і належати до системи судів загальної юрисдикції; 2) мирові суди діють від імені держави й виконують свої обов’язки на професійній основі, на них поширюються правові гарантії незалежності, самостійності та недоторканності суддів.[4]

Однак ми вважаємо більш ефективним інший підхід, який передбачає інституціалізацію мирових суддів як альтернативного/досудового способу розв’язання спорів як автономної від держави структури. Переваги відповідної моделі мирових суддів обґрунтовується тим, що її запровадження не вимагає зусиль держави та витрат державних коштів, вона слугуватиме розвантаженню державних судів, інших органів влади; при цьому зберігається плюс для тих, хто втратив довіру до державних органів, зокрема до судів.

Тим більше, що в Україні існують усі передумови правового характеру та соціально-економічні умови для впровадження в альтернативну правову практику інституту мирової юстиції. Як наслідок, після введення в дію відповідного альтернативного способу розв’язання спорів мирове судочинство стане прогресивним явищем у сфері правосуддя та сприятиме її демократизації.

1.2. Щодо фізичної наближеності судів до сторін та інших учасників судового процесу.

Так, відповідно до ч. 3 ст. 17 нової редакції Закону України «Про судоустрій і статус суддів», систему судоустрою складають: 1) місцеві суди; 2) апеляційні суди; 3) Верховний Суд.

Велика кількість Указів Президент України, зокрема і Укази № 449/2017; №450/2017; № 451/2017; № 452/2017; №453/2017; № 454/2017; №455/2017, були спрямовані на ліквідацію та утворення судів задля судової реформи.

Згідно з ч. 1-3 ст. 21 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», місцевими загальними судами є окружні суди, які утворюються в одному або декількох районах чи районах у містах, або у місті, або у районі (районах) і місті (містах). Місцевими господарськими судами є окружні господарські суди. Місцевими адміністративними судами є окружні адміністративні суди, а також інші суди, визначені процесуальним законом.

Згідно з ч. 2-3 ст. 26 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», апеляційними судами з розгляду цивільних і кримінальних справ, а також справ про адміністративні правопорушення є апеляційні суди, які утворюються в апеляційних округах. Апеляційними судами з розгляду господарських справ, апеляційними судами з розгляду адміністративних справ є відповідно апеляційні господарські суди та апеляційні адміністративні суди, які утворюються у відповідних апеляційних округах.

Метою впровадження вищевказаних змін щодо укрупнення та ліквідації судів була оптимізація процесу та підвищення ефективності та якості судового розгляду. Однак наразі ані ефективності, ані оптимізації, ані реального доступу до правосуддя не спостерігається.

Як зазначалось вище, у ході судової реформи було створено триланкову судову систему та «укрупнено» місцеві суди в окружні із зазначенням переваги у тому, що віднині не буде судів, де не вистачає суддів.

Ліквідацію місцевих судів парламент почав ще в жовтні 2017 року, коли прийняв зміни до процесуальних кодексів України і запустив судову реформу. На початку 2018 року Вища рада правосуддя запропонувала скасувати 142 місцевих суди, замінивши їх 72 окружними. У раді підкреслили, що тільки в столиці з 10 районних судів потрібно створити 6 окружних. Наприкінці 2017 року Президент України підписав наказ про ліквідацію судів, а заступник голови Адміністрації Президента додав, що в минуле підуть суди, «де є тільки три судді, один з яких на лікарняному, друга в декретній відпустці, а третій іде у відпустку». Саме це стало головною причиною укрупнювати два-три районних суди до одного окружного.

Однак, у зв’язку з масштабністю проведеної реформи судової системи, логічними би були розрахунки і обґрунтування щодо кожного суду, який буде ліквідований або створений, з відповідною кількістю жителів, відстанню від центрального суду, кількістю суддів та працівників апарату. Аналізуючи останні нормативно-правові акти у сфері проведення судової реформи, відсутні закони, постанови, рішення з розрахунками та обґрунтуванням доцільності ліквідації чи утворення того чи іншого суду. На противагу, Державна судова адміністрація України видала Наказ «Про затвердження Типового положення про апарат суду» від 08.02.2019 року, який неможливо розглядати та реалізувати без необхідної кількості суддів та без реформованої системи судів.

Розумна відстань від суду до кожної особи, яка проживає чи перебуває в межах його знаходження, є частиною принципу доступності правосуддя. Це важливий фактор, який має враховуватися за будь-яких структурних змін судової системи, особливо таких кардинальних, як анонсоване укрупнення. Відповідні зміни вигідні лише владі, яка, закривши частину установ і звільнивши частину людей, заощаджує на зарплатах і матеріальному забезпеченні судів.

Незручності впровадженої реформи необхідно розглядати на прикладі. Так, уявімо, що на громадянина С. (який проживає в Кегичівському районні Харківської області) напав у стані алкогольного сп’яніння громадянин Г. та спричинив тяжкі тілесні ушкодження. Потерпіла дружина громадянина С. подає заяву про вчинене кримінальне правопорушення стосовно її чоловіка і надалі дізнається, що досудове розслідування кримінального провадження проходить дуже повільно, адже необхідним є слідчий суддя, котрого, на жаль, немає (станом на 2019 рік в Кегичівському районному суді відсутня суддя через декретну відпустку, а іншого судді, який би зміг здійснювати правосуддя, немає). Відповідно до ч. 2 ст. 34 Кримінально процесуального кодексу України, питання про направлення кримінального провадження з одного суду до іншого в межах юрисдикції одного суду апеляційної інстанції вирішується колегією суддів відповідного суду апеляційної інстанції за поданням місцевого суду або за клопотанням сторін чи потерпілого не пізніше п’яти днів з дня внесення такого подання чи клопотання, про що виноситься вмотивована ухвала. Як бачимо, механізм вирішення відповідної проблеми є, однак якими є гарантії того, що справа не буде направлена надалі в більш віддалений суд?

Також акцентуємо увагу, що навіть при наявності процесуального врегулювання відповідної проблеми, вважаємо, що така практика є негативною та ускладнить процес не тільки для судді ( в контексті навантаження), але і для обвинуваченого, прокурора та для інших учасників справи, адже і їм прийдеться долати десятки кілометрів за для участі в судовому розгляді.

Надалі, керуючись мотивами та цілями судової реформи, відповідний суд укрупнено в Красноградський окружний суд. Адже в Указі Президента України № 451/2017 «Про реорганізацію місцевих загальних судів» вказано, що у Зачепилівському, Кегичівському, Красноградському та Сахновщинському районах Харківської області із місцезнаходженням у місті Краснограді, селищах міського типу Зачепилівці, Кегичівці та Сахновщині Харківської області шляхом реорганізації (злиття) Зачепилівського районного суду, Кегичівського районного суду, Красноградського районного суду та Сахновщинського районного суду Харківської області буде створено Красноградський окружний суд.

Відповідно до даних Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, юридичною адресою Красноградського окружного суду Харківської області є місто Красноград, вулиця Харківська, буд. 127.

Наприклад, вже інший житель села Бесарабівки Кегичівського району, який виявить бажання захистити свої права в судовому порядку, змушений буде долати 45 кілометрів, аби дістатися до окружного суду (на противагу, відстань від села Бесарабівки до Кегичівського районного суду, який буде укрупнюватися в Красноградський окружний суд, складає 6,2 км). Вищенаведений приклад реальної відстані для фізичної можливості брати участь у розгляді своєї судової справи є непоодиноким, але показовим для висновків щодо судової реформи, яка не виправдовує ані часу, ані витрат, ані сподівань. Вирішенням відповідної проблеми є формування зрозумілих критеріїв створення округів з урахуванням чисельності населення територій, що будуть об’єднуватися, відстані від планованого місцезнаходження суду до найвіддаленішої точки округу, наявності розгалуженого транспортного сполучення в межах округу тощо.

Очевидними є дійсні причини проведення консолідації судів – проблеми з нестачею суддів. Адже об’єднавши два місцеві суди, в яких працює по два-три судді, формально простіше сформувати склад суду для розгляду тієї чи іншої справи. До того ж, у такому разі можна суттєво зекономити бюджетні кошти на заробітних платах суддям. Але в результаті таких нововведень проблеми матимуть пересічні громадяни, начебто в інтересах яких проголошувалось проведення судової реформи.

Для жителів віддалених населених пунктів, сіл та невеликих містечок може виявитись доволі складно добиратись до приміщень судів. Так, людям похилого віку або з маломобільних груп населення, які не мають власного автомобіля, для того щоб дістатися до окружного загального суду, необхідно буде подолати відстань у 40-50 км за для того, щоб з’явитися в судове засідання. Як наслідок, правосуддя не стає доступнішим, а навпаки – тільки віддаляється від звичайних громадян. Всі ми розуміємо, про більш високу якість судових рішень в такому разі говорити не доводиться.

Європейський суд з прав людини не раз вказував на те, що стаття 6 Конвенції покладає на держави обов'язок організувати їхні судові системи таким чином, щоб суди відповідали всім вимогам цієї статті. Але в результаті гучно розпіареної судової реформи порушується право на справедливий суд у частині безперешкодного доступу до правосуддя і розгляду судових справ у розумні строки. Такий стан із доступом до правосуддя і дотриманням розумних строків не тільки в кримінальних провадженнях, а й у цивільних, адміністративних і господарських справах. Але це тема для іншого дослідження, оскільки в останніх є й інші моменти, які також є перешкодою в доступі до правосуддя. Попри нинішню ситуацію в судовій системі, державні чиновники і далі заявляють, що судова реформа наближає суди і правосуддя до людей, що правосуддя стає доступнішим, а люди – більш захищеними. Можливо, колись так і буде, але поки що наведені вище офіційні дані говорять про протилежне: правосуддя віддаляється.

І віддаляється воно не тільки від людей, чиї права було порушено, але і від слідчих та прокурорів. Однією з причин є «поправки Лозового», через які слідчі та прокурори вимушені стояти в чергах, аби встигнути подати клопотання до суду у визначені години роботи суду, або навіть заводити в штаті працівника, який з опівночі до 6-7-ї ранку тримає чергу під судами, щоб мати змогу подати клопотання для проведення слідчих дій у рамках своїх розслідувань.[5] Хоча наполягаємо, що відповідний аспект в обмеженні фізичного доступу до суду прокурорів та слідчих є окремим дослідженням і, безсумнівно, також потребує відповідної уваги.

Ніхто не має сумнівів, що судова реформа потрібна. Але очевидно, що її мали б продумати й організувати так, щоб якомога швидше завершити і якнайменше зашкодити людям. На практиці ж ми спостерігаємо, як «буксує» перезавантаження суддівського корпусу. Таке враження, що пріоритетним завданням є звільнення суддів з їхніх посад, а не призначення нових. Однак через надто тривале перезавантаження суддівського корпусу ми матимемо чергові сотні заяв до Європейського суду з прав людини, чергові сотні рішень цього суду про порушення Україною статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод – права на справедливий суд, та чергові мільйонні збитки для державного бюджету, який, у свою чергу, і зараз плідно поповнюється завдяки сплаті надмірно великого судового збору.

Станом на сьогодні, у майнових спорах розміри судового збору для більшості фізичних та юридичних осіб є занадто великими. Як приклад – цивільні спори, що виникають із договірних зобов’язань. За подання позовної заяви у такій справі з 1 січня 2019 року фізичній особі або фізичній особі – підприємцю доводиться сплачувати 1% ціни позову, але не менше 0,4 розміру прожиткового мінімуму та не більш як 5 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, тобто від 768,4 грн до 9605 грн. І це при мінімальній зарплаті на рівні 4173 грн і середній місячній зарплаті близько 10 269 грн станом на квітень 2019 року (згідно даних Держкомстату за травень 2019 р.).

А для юридичних осіб ставка судового збору становить 1,5% від ціни позову, але не менше одного розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб і не більше 350 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, тобто від 1921 грн до 672 350 грн. Проте сплата такого помірного судового збору ще не є гарантією виконання відповідачем судового рішення, а у разі ухилення відповідачем від виконання такого рішення це завдасть додаткових збитків (витрат) для позивача.

Ці цифри свідчать про те, що більшість громадян та юридичних осіб не в змозі звертатися до суду через свою неспроможність сплатити судовий збір. У випадку, якщо особа не в змозі заплатити судовий збір, звільнити від його сплати може суд, проте це є правом суду, а не його обов’язком, і визначається на розсуд суду.

Так, зокрема, законодавець у статті 8 Закону України «Про судовий збір» закріпив норму, відповідно до якої суд, враховуючи майновий стан сторони, може своєю ухвалою:

• відстрочити або розстрочити сплату судового збору на певний строк, але не довше, ніж до ухвалення судового рішення у справі;
• зменшити розмір судового збору або звільнити від його сплати.

Таким чином, держава визначилась із засобом, який може використовуватись для доступу до суду шляхом подачі позову без оплати його судовим збором, проте не визначилась з чітким механізмом реалізації.

Підставою для вчинення судом зазначених у цій нормі дій є врахування ним майнового стану сторони. Обґрунтування пов'язаних з цим обставин, які свідчать про неможливість або утруднення в здійсненні оплати судового збору у встановлених законом розмірах і в строки, покладається на зацікавлену сторону.

Визначальний чинник, який дає підстави для застосування статті 8, законодавець пов’язав із поняттям «майнового стану сторони».

Однак, по-перше, в такій реакції поняття «майнового стану сторони» є оціночним в кожній окремій справі. По-друге, суд може зменшити розмір судового збору або звільнити від його сплати на тих же підставах, що і відстрочення або розстрочення судового збору, проте чітко не визначено, який з чотирьох варіантів повинен обрати суд. По-третє, звільнення, зменшення, відстрочення, розстрочення сплати судового збору є правом суду, не його обов’язком.

За таких обставин практика судів щодо задоволення заяв про відстрочення, розстрочення судового збору є неоднаковою. Норми щодо звільнення від судового збору потребують удосконалення та встановлення чіткого обов’язку для суду в конкретних випадках, а не права. Сплата судових витрат не повинна перешкоджати доступу до суду та ускладнювати цей доступ малозабезпеченим особам і, як наслідок, розмір судового збору повинен бути зменшеним.

2. Відносно довіри суспільства до судової гілки влади України.

Проведення судової реформи виявилось необхідним після Революції гідності, під час якої деякі судді, приймаючи упереджені рішення щодо притягнення до відповідальності активістів Майдану, виявили надзвичайно високий рівень залежності судової гілки влади від політичної еліти. У зв’язку з цим рівень довіри суспільства до судів України впав до катастрофічно низького. В даному контексті проведення судової реформи було необхідним саме задля підвищення довіри суспільства до судової гілки влади.

Задля підвищення довіри суспільства до судів України передбачалося проведення низки заходів щодо обов’язкового встановлення кваліфікаційного рівня суддів; визначено особливий порядок проведення добору на вакантні посади суддів у судах України, в тому числі новосформованого Верховного Суду; здійснення заходів щодо притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності – з метою формування високопрофесійного корпусу суддів та забезпечення авторитету судової гілки влади.

2.1. Проведення перевірок щодо кваліфікаційного рівня суддів (обов’язкове кваліфікаційне оцінювання суддів, добір на вакантні посади суддів тощо) органом в судовій системі України, щодо об’єктивності та справедливості якого не було б сумнівів.

Одна з причин невтішних результатів судової реформи в цілому полягає у відсутності політичної волі у виконавців судової реформи.

Так, відомо, що до складу ВККС входять особи, які є «вихідцями» з попередньої судової системи (яка не була незалежною від інших гілок влади – судді призначались Президентом України строком на п’ять років та обиралися безстроково ВР України) та не мають бажання здійснювати докорінні зміни в судовій системі.

До того ж, не виключається й політичний вплив на членів ВККС, а саме – з огляду на входження до складу Комісії двох членів, які призначаються Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини: омбудсмен призначається та звільняється з посади Верховною Радою України, а кандидатура на посаду омбудсмена вноситься або Головою ВР України, або не менше однієї четвертої від конституційного складу Верховної Ради України. Крім того, до ВККС входять два члени від Голови Державної судової адміністрації України (ДСА), що не виключає собою політичний вплив на формування складу ВККС. Адже голова ДСА призначається за результатами конкурсу, що проводиться Комісією з питань вищого корпусу державної служби у сфері правосуддя, до складу якої, зокрема, входять два члени ВРП, які не є суддями або суддями у відставці (тобто, це можуть бути особи, призначені Президентом України або ВР України); та два члени ВККС (до якої, як вже зазначалось, входять особи, призначені омбудсменом).

Втім, будучи залежною політично від інших гілок влади, ВККС очолює процеси ведення судової реформи.

2.1.1. Судовою реформою передбачалося залучення до процесу відбору суддів громадськості, що нібито мало б посприяти підвищенню об’єктивності та неупередженості цього процесу, а саме Громадської ради доброчесності (ГРД). На ГРД було покладено функції щодо сприяння ВККС у встановленні відповідності судді (або кандидата) критеріям професійної етики та доброчесності для цілей кваліфікаційного оцінювання.

ГРД не є юридичною особою та здійснює свою діяльність суто на волонтерських засадах. У зв’язку з цим виникає питання: яка мотивація спонукає членів ГРД до виконання надзвичайного обсягу роботи щодо встановлення відповідності суддів (кандидатів на посаду судді) критеріям професійної етики та доброчесності?! Ці люди витрачають і свій час, і власні зусилля на збирання та обробку великого масиву інформації щодо суддів (та кандидатів на посаду судді), складання висновків щодо їх здатності здійснювати правосуддя. Це складний процес, що вимагає від членів ГРД надзвичайної наполегливості та відповідальності, але, як було вирішено «реформаторами», така діяльність не оплачується.

Водночас це не виключає фінансування потреб ГРД та її членів, зокрема, з інших джерел. Діяльність ГРД не фінансується коштами державного бюджету, однак, відомо, що на практиці діяльність членів ГРД оплачується грантовими коштами громадських організацій. Відтак, говорити про реальну незалежність ГРД, сформованої зборами представників громадських об’єднань, підстав немає.

Разом з цим, в більшості випадків висновки ГРД, які фактично є віддаленими від реалій і потреб судочинства та не свідчать про наявність або відсутність у судді (або кандидата) необхідної компетенції, не враховуються ВККС при вирішенні питань щодо проходження такого оцінювання суддями та кандидатами у судді. Власне, сама діяльність ГРД спрямована виключно на критику суддів (та кандидатів на посади суддів).

Особи, не обізнані у тонкощах процесу здійснення правосуддя та які не володіють знаннями у сфері юриспруденції, не можуть бути об’єктивними при здійсненні кваліфікаційного оцінювання суддів. Адже кваліфікаційне оцінювання передбачає собою наявність спеціальних знань, задля забезпечення встановлення відповідності суддів (та кандидатів) критеріям компетентності, професійної етики та доброчесності.

Маємо ситуацію, за якої процес кваліфікаційного оцінювання суддів фактично намагаються перетворити на реаліті-шоу: будь-хто охочій може відслідковувати процес кваліфікаційного оцінювання в режимі онлайн та надавати при цьому свою некомпетентну оцінку. Така абсолютна прозорість проведення кваліфікаційного оцінювання, очевидно, не сприяє авторитету судової гілки влади.

Відтак, участь громадськості у такому складному процесі, як кваліфікаційне оцінювання суддів, на практиці показала свою невиправданість та недоцільність. Добір суддівського корпусу має здійснюватися виключно за участі висококваліфікованих осіб, які мають багаторічний досвід роботи в судочинстві, а саме – колишні судді, прокурори, адвокати. Тільки такі особи розуміються в усіх особливостях та тонкощах процесу здійснення правосуддя, мають власне, фахове бачення того, яким має бути ідеальний суддя. Тому, допоки в процесі встановлення здатності суддів (та кандидатів) здійснювати правосуддя братимуть участь особи, які є сторонніми щодо процесу судочинства та які не є високофаховими юристами, ми не зможемо забезпечити в Україні належний рівень функціонування судової гілки влади.

2.1.2. Про незацікавленість ВККС у проведенні оперативного та ефективного наповнення суддівського корпусу новими кадрами свідчить, зокрема, необґрунтоване затягування зі сторони ВККС з оголошеннями конкурсів на заміщення вакантних посад судді, незважаючи на наявну наразі кричущу недостатність суддівського корпусу у місцевих судах.

Згідно з повідомленням Національної школи суддів, найближчим часом конкурсів на посади суддів не буде. Адже Вища кваліфікаційна комісія суддів вирішила почекати, коли цьогорічні випускники Національної школи суддів пройдуть кваліфікаційне оцінювання, об’єднати їх із випускниками 2018 року, які вже склали іспити, і лише тоді оголосити конкурси на посади.

Черговий добір суддів був оголошений понад два роки тому. Конкурс все ніяк не може дійти свого логічного завершення. ВККС обіцяла закінчити процедуру ще рік тому, для цього було опубліковано відповідні графіки^[6].

Очевидно, що у разі збільшення кількості резервістів умови конкурсу стануть жорсткішими. І таке штучне збільшення чисельності претендентів та кадровий голод у судах – проблеми, які, на думку деяких експертів, ВККС штучно створила своєю бездіяльністю^[7].

Причиною цьому є відсутність в Законі «Про судоустрій і статус суддів» чітких строків, упродовж яких повинні бути оголошені та проведені конкурси. Напевно, законодавець не міг передбачити, що таке просте питання перетвориться на величезну проблему.

Наявне правове регулювання щодо проведення процесу кваліфікаційного оцінювання суддів містить забагато неточностей та упущень, що створює собою передумови для зловживань особами, які проводять кваліфікаційне оцінювання, за результатами якого багато суддів (та кандидатів) необґрунтовано вибувають з конкурсу.

Наявний підхід відбору нових суддів та оцінки кваліфікацій діючих суддів передбачає два етапи:

1) оцінка правових професійних навичок та компетенцій;

2) оцінка соціальних і психологічних навичок та компетенцій разом з додатковою оцінкою професійних юридичних навичок.

Перший етап фактично включає в себе дві окремі процедури – тести множинного вибору (MCTQ; анонімне тестування) та розгляд справи.

Другий етап включає в себе три різні процедури – психологічне тестування, вивчення інформації, наданої різними третіми сторонами (правоохоронними органами, громадськістю тощо), що міститься в досьє кандидата, а також проведення співбесіди (інтерв'ю) з кожним кандидатом.

Тобто професійні навички та компетенції суддів оцінюються в два етапи – під час проходження тестування та виконання практичного завдання (яке перевіряється членами ВККС), а також під час співбесіди з кандидатом. Відтак, здатність суддів (та кандидатів) здійснювати правосуддя визначається фактично на розсуд членів ВККС.

Навіть за умови бездоганного виконання тестування та практичного завдання суддею (або кандидатом) на першому етапі кваліфікаційного оцінювання, це не виключає в подальшому встановлення його невідповідності критеріям для зайняття посади судді. Відомими є непоодинокі випадки недопущення до участі у конкурсі на посаду судді дійсно гідних кандидатів, яким довіряє суспільство.

Порядок проведення співбесід в рамках кваліфікаційного оцінювання є неврегульованим.

На практиці такі співбесіди тривають лічені хвилини, протягом яких має бути оцінено відповідність судді здатності здійснювати правосуддя. Це є абсолютно неприйнятним.

Так, за період з 23 по 31 березня 2018 року, тобто фактично за тиждень, ВККС встигла «проспівбесідувати» понад 200 осіб. Зокрема, 23 березня 2018 р. одна за колегій ВККС за 1,5 години встигла провести співбесіди з 9 суддями, а окремі співбесіди тривали 6 хвилин. Очевидною в такому разі є поверхневість проведення співбесіди.

Крім того, досить важливим є етап оцінювання морально-психологічних якостей суддів (та кандидатів). Результати такого оцінювання мають вирішальне значення для сумарної кількості балів, які отримує суддя (та кандидат) за результатами кваліфікаційного оцінювання.

Проте порядок проведення психологічного оцінювання суддів (та кандидатів) є недостатньо врегульованим, у зв’язку з чим таке оцінювання є найбільш не прозорим в рамках кваліфікаційного оцінювання.

Будь-який зовнішній контроль за можливими зловживаннями під час виставлення оцінки відсутній, оскільки загальний показник судді за результатами психологічного оцінювання не публікується[8].

При цьому не публікуються й дані щодо методології переведення показників суддів (кандидатів) у відповідну кількість балів. Так, невідомо, яким чином виставляється суддям відповідна кількість балів за результатами визначення за суддею (кандидатом) певних показників.

Відтак, загальна кількість балів, яку отримує суддя внаслідок психологічного тестування, визначається виключно на розсуд ВККС, і невідомо – наскільки об’єктивно.

Ця процедура отримала багато нарікань зі сторони суддів, які, пропрацювавши не один десяток років на посаді, дізнались, що мають низький рівень доброчесності або схильні до контрпродуктивних дій, чи певні інші негативні висновки[9].

До того ж, Положенням про порядок та методологію кваліфікаційного оцінювання показники відповідності критеріям кваліфікаційного оцінювання та засоби їх встановлення, затвердженого рішенням ВККС України від 03.11.2016 року № 143/зв-16 (у редакції рішення ВККС України від 13.02.2018 року № 20/зп-18) чітко не встановлено критерії, умови та підстави для проведення тестування особистих морально-психологічних якостей та загальних здібностей суддів (кандидатів), як і не передбачено жодних вимог до методики проведення психологічного тестування.

Власне сам процес встановлення відповідності суддів (та кандидатів) «психологічним» критеріям не позбавлений суб’єктивізму.

Необхідно підкреслити, що проходження респондентом тесту на доброчесність, встановлення його когнітивних якостей та співбесіда з ним не дозволяють будь-якому психологу, в незалежності від його кваліфікації, підвести підсумки, які надаються у висновках психологів під час кваліфікаційного оцінювання. Адже у психологічній науці взагалі відсутні відповідні методи діагностики та перевірки особистості, які б дозволили надати однозначно об’єктивну оцінку морально-психологічних та когнітивних якостей особи ^[10][11].

Використовувані в рамках кваліфікаційного оцінювання психологічні тести не адаптовані до повторного використання і дають можливість особі, при підготовці до їх проходження, представити себе у більш вигідному світлі. Відтак, результати психологічного тестування є нерелевантними – як щодо суддів, які вже здавали ці тести в межах конкурсних процедур, так і щодо суддів, які проходили спеціальну підготовку до складання психологічних тестів. Хоча розробники психологічного тестування радять суддям не готуватися до тестування, оскільки «підготовка може нанести шкоду самому кандидату, викривити його психологічний профіль і зробити результати тестування недостовірними», на практиці така підготовка відбувається. Більше того, її організовує Національна школа суддів України. Підготовку суддів організовують також самі суди. Так, за інформацією з офіційного веб-порталу судової влади України, 1 червня 2018 р. керівництво Дніпропетровського окружного адміністративного суду організувало для суддів семінар на тему: «Практичні поради для підготовки суддів для проходження тестування», який проводив психотерапевт Дніпропетровської міської клінічної лікарні[12].

Водночас вимог щодо компетентності психологів, якими проводяться тестування та співбесіди, нормативно не передбачено. Перевірки щодо фаховості таких спеціалістів ніким не проводяться.

Переважно за результатами оцінки психологів визначається відповідність особи здатності здійснювати правосуддя: з 1000 балів 250 відводиться за доброчесність, 250 – за професійну етику, ще 200 – за особисту та соціальну компетентність.

Тобто, критерій професійної компетентні судді (на який відводиться лише 300 балів з 1000) не має вирішального значення при встановленні здатності судді здійснювати правосуддя.

Як наслідок, у зв’язку з відсутністю чітко врегульованого порядку проведення оцінювання морально-психологічних якостей суддів (та кандидатів), суб’єктивізму при проведенні співбесід психологами, рівень фаховості яких не визначається, судова система може не отримати суддів, гідних здійснення правосуддя в Україні.

2.1.3. З огляду на низький рівень довіри суспільства до судової гілки влади та недостатню відкритість та прозорість процесу кваліфікаційного оцінювання суддів на певних етапах його проведення, та з урахуванням наявних питань щодо неупередженості членів ВККС при здійсненні відбору суддів, необхідним є не лише оновлення суддівського корпусу, але й комплексне реформування ВККС. В іншому разі ефективне проведення судової реформи є неможливим.

Іншою, не менш важливою умовою забезпечення ефективного проведення судової реформи є чітке визначення в законодавстві кожного з етапів процедури відбору суддів – встановлення строків та порядку проведення кожного з етапів кваліфікаційного оцінювання.

На наше переконання, забезпечення більшої об’єктивності процесу відбору та призначення суддів є можливим шляхом:

1. Забезпечення реальної незалежності ВККС, у зв’язку із виключенням з її складу представників, обраних суб’єктами інших гілок влади.

Так, замість обрання до ВККС двох членів Омбудсменом, по три члени (замість двох, як за чинним Законом) доцільно призначати з’їздом адвокатів України та представниками юридичних вищих навчальних закладів та наукових установ. 

2. Порядок та строки проведення кожного з етапів кваліфікаційного оцінювання мають бути чітко прописані нормативно.
3. Важливо уточнити в законодавстві та запровадити на практиці ВККСУ поняття припущення та накладення обов’язку доказування кандидатом, особливо (але не обмежуючись) щодо питань статків незрозумілого походження та аналогічних питань, що ставлять під сумнів його доброчесність^[13].
4. Зменшення кількості балів для оцінки відповідності кандидатів психологічним критеріям (доброчесність, професійна етика, особиста та соціальна компетентність) та, відповідно, збільшення – для професійної компетентності.

(Наприклад, 400 балів на професійну компетентність та 600 балів – на доброчесність, професійну етику, особисту та соціальну компетентність).

Це, зокрема, дозволить зменшити рівень суб’єктивізму при визначенні здатності особи здійснювати правосуддя.

5. Розробка методики проведення оцінювання на відповідність психологічним критеріям, якою передбачити складання експертних висновків психологами при проведенні кваліфікаційного оцінювання, а також оприлюднення методології переведення морально-психологічних показників суддів (та кандидатів) у відповідну кількість балів.

При цьому доцільно передбачити зобов’язання психологів-експертів вказувати в таких висновках про наявний професійний стаж, науковий ступінь та зобов’язання нести відповідальність у разі наведення у висновку завідомо неправдивих відомостей.

2.2. Наявність ефективної процедури дисциплінарних проваджень та стягнень задля формування високопрофесійного корпусу суддів та забезпечення авторитету правосуддя

Для характеристики судової реформи суддівського корпусу, необхідним є аналіз не тільки результатів кваліфікаційного оцінювання, а й процедури дисциплінарних стягнень щодо суддів, тому що відповідні два процеси є взаємопов’язаними та взаємообумовленими. Адже, дуже важливим є забезпечення справедливої дисциплінарної процедури щодо кожного судді, відносно якого є скарга (заява), подана відповідно до законодавства.

• Щодо показників розгляду ВРП скарг за попередні роки

Для розуміння ефективності роботи ВРП необхідно проаналізувати рівень довіри до судової влади до її проведення та станом на сьогодні. Авжеж, інформаційні ресурси дослідних центрів, які пропагують судову реформу від 2014 року, вказують на те, що рівень довіри невпинно зростає, хоча для об’єктивності досліджень, необхідним є і врахування інших джерел соціальних опитувань.

Так, фондом «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва» та соціологічною службою Центру Разумкова у травні 2013 року було здійснено загальнонаціональне опитування, в якому взяло участь 2010 респондентів у всіх регіонах країни для виявлення рівня довіри населення до соціальних та владних інститутів.[14]

Отримані статистичні результати даного дослідження свідчать про кризу довіри суспільства до інститутів влади в Україні (зокрема, і до судової влади) в 2013 році, яка має місце у всіх її гілках, що підтверджується в наступній схемі (схема 2.2.).

Як бачимо, станом на 2013 рік, відповіді респондентів щодо довіри до судової гілки влади виглядали наступним чином: 44.90% респондентів зовсім не довіряли судам; 27.40% переважно не довіряли; 11.80% важко було надати відповідь, 13.20% респондентів переважно довіряли судам і тільки 2,7% довіряли суддям.

Надалі, хочемо звернути увагу на рівень довіри до судової гілки влади станом на 2019 рік. Загальнонаціональним дослідженням соціологічною службою Центру Разумкова було проведено опитування з 7 по 14 лютого 2019 року в усіх регіонах України, за винятком Криму та окупованих територій Донецької та Луганської областей. Опитано 2016 респондентів віком від 18 років. Теоретична похибка вибірки не перевищує 2,3%.

Так, відповідно до проведеного дослідження[15] (схема 2.2.2.), рівень довіри до судової системи в цілому виглядає так: 40,8%респондентів зовсім не довіряють судовій владі; 36,9% скоріше не довіряють; 9,6% скоріше довіряють; 1,8% повністю довіряють та 10,9%респондентам було важко доповісти.

Схема 2.2.2

Тобто, порівнюючи рівень довіри в 2013 році, 6 років тому, та рівень довіри до судової влади в 2019 році, робимо висновок, що ситуація ніяк не змінилась! Навіть, в деяких аспектах, дещо погіршилась! Тому розпіарений підхід в анонсуванні зростання рівня довіри до судів та суддів за попередні 5 років є недоречним.

Навіть якщо порівнювати співвідношення респондентів, які зовсім не довіряють судам, відповідний показник незначно покращився (всього на 4%), однак вважаємо, що відповідні співвідношення ніяк не вказують на «перемогу» у реформуванні судової системи України за всі ці 5 років!

Щодо відповідного рівня довіри, хочемо відмітити, що якщо б діяльність ВРП була дійсно ефективною, систематичною та швидкою, то рівень довіри внаслідок реформування значно покращився б. Однак, на жаль, відповідна практика щодо ефективного виконання своїх обов’язків зі сторони ВРП не склалась, і тому на сьогоднішній день статистика є невтішною.

Динаміку з виконання своїх обов’язків ВРП за попередні роки відображено в наступній таблиці 4 (складена у відповідності до відомостей зі Звіту ВРП за 2018 рік).

Таблиця 4

Враховуючи вищенаведені статистичні дані та дані практики розгляду ВРП дисциплінарних проваджень, вбачаються наступні проблеми.

1) Проблема відсутності чітко визначених строків на першому етапі дисциплінарного провадження (попереднє вивчення і перевірка дисциплінарної скарги). До 06.02.2019 року (до внесення змін до Регламенту ВРП від 24.01.2017 року № 52/0/15-17 з урахуванням змін, внесеним рішенням ВРП від 18.12.2018 року № 3953/0/15-18 (далі – Регламент ВРП)) строк на попереднє вивчення і перевірку дисциплінарної скарги складав 45 днів, на сьогоднішній момент ВРП попереднє вивчає та перевіряє скаргу у розумний строк. Така невизначеність зі строками зі сторони ВРП призводять до уникнення суддями дисциплінарної відповідальності, адже дисциплінарне стягнення до судді застосовується не пізніше трьох років із дня вчинення проступку.

2) Проблема неоднозначних підстав для залишення скарги без розгляду. Так, ВРП має право залишити скаргу без розгляду, у разі, якщо скарга не містить відомостей про ознаки дисциплінарного проступку судді та якщо вона не містить посилання на фактичні дані (свідчення, докази) щодо дисциплінарного проступку судді.

Через відсутність у вільному доступі інформації щодо ухвал ВРП про залишення скарг без розгляду на офіційному сайті ВРП, існують сумніви щодо вмотивованості у залишенні скарг без розгляду зі сторони ВРП. Враховуючи дані вищенаведеної таблиці, тільки за 2018 рік у 67% поданих скарг було залишено без розгляду. Зважаючи на відсоткове співвідношення рішень про притягнення судді до дисциплінарної відповідальності (лише 0,85% від усіх рішень за наслідками дисциплінарних проваджень, враховуючи і ухвали про залишення скарг без розгляду), практика на сьогодні має свідчити про зловживання правами членами ВРП у питанні щодо відкриття дисциплінарного провадження та надмірну дискрецію у процесі розгляду скарг щодо дисциплінарних проступків суддів.

Саме тому вважаємо, що така інформація повинна бути у вільному доступі, адже відповідно до п. 12.44. Регламенту ВРП, ухвала члена Ради про залишення заяви (скарги) без розгляду оскарженню не підлягає.

3) Проблема відсутності координації в ситуаціях, за яких суддя, розуміючи небезпеку притягнення до іншої дисциплінарної відповідальності, аніж звільнення, може звільнитися за власним бажанням або подати у відставку. Адже розгляд відповідної заяви про відставку чи звільнення за власним бажанням може бути проведено швидше, аніж розгляд скарги відносно відповідного судді. Хоча, відповідно до ч. 6 ст. 106 Закону України «Про судоустрій і статус судді»,за наявності непогашених дисциплінарних стягнень до судді має бути застосовано більш суворе дисциплінарне стягнення. Однак, за вищенаведених обставин, реалізація такого принципу є неможливою.

4) Проблема відсутності практики з притягнення судді до дисциплінарної відповідальності за неподання належно складених декларацій як особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування. Так, відповідно до п. 9, 10, 12 ч. 1 ст. 106 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», суддю може бути притягнуто до дисциплінарної відповідальності в порядку дисциплінарного провадження з підстав неподання або несвоєчасне подання для оприлюднення декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, зазначення завідомо неправдивих відомостей або умисне незазначення відомостей, визначених законодавством; встановлення невідповідності рівня життя судді задекларованим доходам; непідтвердження суддею законності джерела походження майна.

Навіть в ситуаціях, коли Національне агентство України з питань запобігання корупції (далі – НАЗК) як центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом, який забезпечує формування та реалізує державу антикорупційну політику, звертається до ВРП з приписом щодо конкретного судді, який не надав звітність, ВРП здійснює повторно самостійну оцінку та не враховує попередні висновки НАЗК (ухвала ВРП Третьої дисциплінарної палати від 04.10.2017 року у справі № 3125/3дп15-17 «Про відмову у відкритті дисциплінарної справи стосовно судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ Кадєтової О.В.»).

Хоча, згідно з ч. 2 ст. 10 Закону України «Про НАЗК», припис Національного агентства є обов’язковим для виконання. Про результати виконання припису Національного агентства посадова особа, якій його адресовано, інформує Національне агентство протягом трьох робочих днів з дня одержання припису, якщо більш тривалий строк не визначено у приписі.

Однак слід відмітити також, що ані в Законі України «Про Вищу раду правосуддя», ані в Законі України «Про судоустрій і статус суддів», ані в Законі України «Про НАЗК» не передбачено принципи, шляхи взаємодії НАЗК та Вищої ради правосуддя у разі вчинення суддею дисциплінарного проступку, передбаченого п. 9, 10, 12 ч. 1 ст. 106 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

Як наслідок, станом на сьогодні дисциплінарні палати ВРП, з одного боку, не розглядають дисциплінарні скарги щодо майнових декларацій, якщо вони подані не НАЗК, бо саме НАЗК має право встановлювати факти порушень, хоча водночас ВРП при розгляді питання про відкриття дисциплінарного провадження за скаргою НАЗК проводить самостійну перевірку та оцінку доказів, незважаючи на результати повної перевірки НАЗК.

За наявної ситуації та враховуючи рекомендації Аналітичного огляду «Дисциплінарна практика Вищої ради правосуддя щодо суддів», підготовленого Центром політико-правових реформ від 2018 року[16], вважаємо доречними наступні шляхи вирішення проблем:

для Вищої ради правосуддя:

1. Розробити онлайн систему для подання дисциплінарних скарг на суддів через мережу Інтернет. Впровадження такої системи дозволить скоротити часові витрати працівників апарату та членів ВРП на обробку дисциплінарних скарг, та у перспективі призведе до зменшення кількості неналежно оформлених дисциплінарних скарг.
2. Напрацювати та оприлюднити критерії неприйнятності дисциплінарних скарг на основі практики повернення дисциплінарних скарг та рішень про відмову у відкритті дисциплінарного провадження. Зрозумілі, уніфіковані та доступні критерії у перспективі призведуть до зменшення кількості невмотивованих дисциплінарних скарг.
3. Узагальнити дисциплінарну практику і напрацювати та оприлюднити правові позиції щодо застосування закону для вирішення подібних справ. Уніфікувати підходи до оцінки одних і тих самих даних, що характеризують особу судді, і застосування принципу пропорційності.
4. Демонструвати однакове ставлення до суддів, які вчинили аналогічні проступки, незалежно від займаної ними адміністративної посади, чи рівня суду, у якому вони здійснюють правосуддя. Не допускати використання механізмів дисциплінарної відповідальності (як для уникнення суддями відповідальності, так і притягнення) з нелегітимною метою.
5. Регулярно публікувати звіти щодо дисциплінарної практики з метою посилення юридичної визначеності.
6. Нормативно закріпити механізм взаємодії з НАЗК у контексті розгляду дисциплінарних проваджень щодо порушення суддями процедури надання майнових декларацій.

для Дисциплінарних палат Вищої ради правосуддя:

7. Формувати послідовну дисциплінарну практику, зокрема, щодо накладення того чи іншого виду дисциплінарного стягнення за аналогічні проступки. У випадку відступу від попередньої практики – ретельно обґрунтовувати мотиви.

2.3. Наявність найвищого суду у системі судоустрою, який би дійсно забезпечував сталість та єдність судової практики

Судова реформа від 2014 року мала різні напрями змін, зокрема реформування не тільки системи судоустрою, але і касаційної інстанції та на той час – найвищого суду в Україні. Першочерговим завданням була ліквідація проміжної касаційної ланки – вищих спеціалізованих судів, які начебто дублювали функції Верховного Суду України. Хоча, беручи до уваги процесуальне законодавство, станом на сьогодні фактично існують дві касаційні інстанції, але у видозміненому вигляді. Більше того, внаслідок реформування, було штучно добавлено ще одну (п’яту) інстанцію, завдяки введенню механізму подання конституційних скарг. У відповідності до ч. 1 ст. 56 Закону України «Про Конституційний Суд України», суб’єктом права на конституційну скаргу є особа, яка вважає, що застосований в остаточному судовому рішенні в її справі закон України (його окремі положення) суперечить Конституції України. Тобто замість зменшення тривалості розгляду та задекларованого видозмінення структури та системи судоустрою України, маємо на сьогодні ситуацію, яка є складнішою для сприйняття для пересічного громадянина, ніж до судової реформи.

Однак, при вивченні даних зі звітів та виступів Ради з питань судової реформи (головного «координатора» з питань судової реформи) створюється відчуття, що формування нового Верховного Суду має тільки позитивні моменти, а попередня судова система з вищими спеціалізованими судами взагалі не працювала та створювала перепони у населення в доступі до правосуддя.

Перш за все, хочемо зазначити щодо достовірності даних від Ради з питань судової реформи (далі – Рада) – органу, який є консультативно-дорадчим органом при Президентові України. Рада підзвітна Президентові України. Персональний склад Ради затверджується Президентом України за поданням координатора Ради. Організаційно-технічне та інше забезпечення діяльності Ради здійснюється Адміністрацією Президента України, Державним управлінням справами (у межах компетенції)[17].

Тобто відповідний орган, в контексті управління, є дуже зручним для координації, однак чи є він об’єктивним та незалежним у висновках, будучи підконтрольним главі держави, який і був ініціатором відповідної реформи? Відповідь на вищезазначене питання можливо надати лише на основі аналізу статистичних даних, нормативно-правових актів та поточної діяльності відповідної судової гілки влади, дивлячись не на зміни назви, підпорядкування судового органу та на анонсоване покращення якості та тривалості розгляду справ, а зважаючи на довіру до Верховного Суду, Великої Палати Верховного Суду та до касаційних судів.

Одним з негативних проявів в діяльності попереднього Верховного Суду України було те, що за наявності чотирьох інстанцій існувала «проміжна ланка» – вищі спеціалізовані суди, які дублювали функції Верховного Суду. Так, заяву про перегляд судового рішення можна було подати до Верховного Суду України тільки через відповідний вищий спеціалізований суд, який вирішував питання допуску справи до Верховного Суду. Очевидно, що за таких умов Верховний Суд не міг виконувати свою функцію: забезпечувати єдність судової практики, тому нерідко схожі справи вирішувалися по-різному»[18].

Судову статистику з даного питання можна аналізувати на прикладі Вищого адміністративного суду України[19] (табл. 5):

Таблиця 5

Як бачимо, кількість заяв про перегляд судового рішення ВСУ та кількість розглянутих заяв про перегляд судових рішень ВСУ – співрозмірні. Наполягаємо, що кількість розглянутих справ ВСУ повинна бути менше, адже розгляд справи найвищим судом є не тривіальним явищем, а винятковим, що підтверджується позиціями Європейського суду з прав людини, згідно з якими, зважаючи на особливий характер суду касаційної інстанції, процедура у суді касаційної інстанції може бути більш формальною, особливо якщо провадження висуваються на розгляд суду після його розгляду судом першої інстанції, а потім апеляційним судом (Levages 5 PrestationsServicesv. France (Леваж Престасьон Сервіс проти Франції), §§ 44-48; BruallaGomezdelaTorrev. Spain (Бруалья Ґомес де ла Торре проти Іспанії), 34-39).[20]

Експерти з судової реформи, вважаючи, що Вищі спеціалізовані суди тільки слугують бар’єрами в доступі до правосуддя, визначили, що вирішенням всіх проблем є створення нового Верховного Суду з прозорим відбором.

Відповідна процедура зі створення Верховного Суду тривала майже рік і включала в себе проходження тестів на знання права, підготовку проекту судового рішення, психологічне тестування за чотирма методиками, співбесіду з кандидатами на основі сформованих досьє. Участь у співбесідах брали також представники Громадської ради доброчесності.

Незважаючи на задекларовану прозорість у відборі суддів до Верховного Суду, законність його створення (що є під великим сумнівом, як і спірність існування донині Верховного Суду України), низка фактів викликала сумніви у чесності конкурсу через наявність очевидних фактів грубих порушень вимог законодавства.

Як відомо з відкритих джерел, за результатами іспиту, близько 20 суддів колишніх судів касаційної інстанції не отримали прохідний бал, в тому числі й заступник голови одного з вищих судів, що, однак, не завадило йому зайняти одну з керівних посад у новому Верховному Суді.

Згідно з Положенням про порядок та методологію кваліфікаційного оцінювання, для продовження участі у кваліфікаційному оцінюванні претенденти на посаду судді мають набрати мінімально допустимий бал. Відтак, після складення анонімного письмового тестування було припинено участь у конкурсі близько сотні осіб.

Так, за результатами перевірки практичних завдань (проходження яких слідує після анонімного письмового тестування) було встановлено, що деякі з претендентів, в тому числі й судді колишніх вищих судів, не подолали прохідний бар’єр. Тому, через день після оголошення таких результатів, ВККС було вирішено встановити так званий «підсумковий» мінімально допустимий бал іспиту, що визначається за результатами анонімного письмового тестування та практичного завдання. Це дозволило суддям, які не набрали мінімально допустимий бал за практичне завдання, продовжити участь у конкурсі – за рахунок високого балу, отриманого при проходженні письмового тестування.

Проте, з численними порушеннями процесу формування, новий Верховний Суд все ж запрацював.

Головами всіх чотирьох касаційних судів у складі нового ВС стали виключно попередні очільники вищих спеціалізованих судів, які функціонували як суди касаційної інстанції до створення Верховного Суду та, крім того, які під час проведення конкурсу отримали висновки ГРД щодо невідповідності критеріям доброчесності та професійної етики. Тому, вважаємо, що відповідна реформа Верховного Суду є непоступовою, нелогічною та суперечливою, що проявляється в показниках довіри (схема 2.2.2.) до новоствореного Верховного Суду. Відповідним вищевказаним Загальнонаціональним дослідженням соціологічною службою Центру Разумкова від 2019 року вказано, що тільки 2,1% опитаних респондентів можуть з точністю сказати, що повністю довіряють Верховному Суду.

Відповідна недовіра виникла через непоступовість судової реформи, адже дуже багато справ залишилось так і не розглянутими ще з кінця 2017 року, тобто від моменту припинення роботи Вищого господарського суду, Вищого адміністративного суду та Вищого спеціалізованого суду з розгляду кримінальних і цивільних справ. Так, внаслідок передачі останнім до сих пір є справи, які залишились нерозглянутими ще після передачі ВССУ до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду. Хоча судді КЦС ВС розглянули дуже багато справ, однак станом на травень 2019 року залишається ще майже 8 тис. 900 справ, переданих з ВССУ. Вони не були розглянуті суддями КЦС ВС через надмірне навантаження. Це справи, рішення в яких ухвалені судами першої та апеляційної інстанцій ще у 2014–2016 роках, а касаційні провадження відкриті у 2016–2017 роках. Вони були розподілені між суддями КЦС ВС, однак надалі ніяких процесуальних дій у цих справах не здійснювалося.[21]

Відповідно до описів № 1, 2, складених Вищим господарським судом України, 3 127 касаційних скарг та справ було передано з ВГСУ до Касаційного суду у складі Верховного Суду.[22] Однак, як і в ситуації з іншими двома касаційними судами в складі ВС, до моменту передачі справ не було вирішено процесуально порядок та черговість розгляду переданих справ і справ, які надходили вже до КГСУ.

У свою чергу, впродовж 2018 року Касаційний адміністративний суд Верховного Суду отримав найбільшу кількість справ і матеріалів – 76,5 тис., з яких 42,4 тис. справ і матеріалів, переданих з  Верховного Суду України та ВАСУ. В середньому до одного судді  КАС ВС на розгляд надійшло 2 844 справи і матеріали.[23]

Щодо загальної кількості справ, то Верховний Суд з початку своєї діяльності отримав 125 тисяч справ з середнім навантаженням на одного суддю ВС – 1 тис. справ.[24] Враховуючи відповідні дані, стає зрозумілим, що в ході судової реформи не було проаналізовано реальну спроможність не лише наступними «новоутвореними» судами в складі ВС, але і самим Верховним Судом розглядати справи, які були на розгляді в судах касаційної інстанції та Верховного Суду України.

За наявної ситуації вважаємо, що вирішенням кризи в довірі до Верховного Суду є використання досвіду становлення та формування Верховного Суду Сполучених Штатів Америки.

Не зважаючи на різні школи права, вважаємо за необхідне звернути увагу на кількість суддів у вищій судовій інстанції США – 9, яка водночас виконує і функції Конституційного суду (!). Тоді як в Україні функціонує масштабний за суддівським корпусом Верховний Суд у складі: Великої Палати (21), Касаційного адміністративного суду (49), Касаційного господарського суду (38), Касаційного кримінального суду (37) та Касаційного цивільного суду (47).[25] Як наслідок, маємо великий штат суддів у вищих інстанціях, який доречно б зменшити в кількості, виходячи з показнику кількості справ, рівня соціальної значущості розгляду відповідної справи та, важливо, реальної можливості суддів Верховного Суду розглядати відповідні справи. Також,необхідною у реформуванні Верховного Суду є зміна принципу оплати праці суддів, зважаючи на їх завантаженість. Так, логічною є більш помірна оплата праці суддів Верховного Суду, адже, об’єктивно, їх навантаження не співрозмірне із завантаженістю суддів першої інстанції. Тому вважаємо, що нова методика оплати праці суддів Верховного Суду, яка б виходила з кількості реально та якісно розглянутих ними справ, позитивно вплинула б не тільки на ефективність здійснення правосуддя та на формування єдиної практики, але і на економічне використання коштів Державного бюджету України.

Щодо створення двох додаткових Вищих спеціалізованих суддів: Вищого суду з питань інтелектуальної власності та Вищого антикорупційного суду.

Щодо першого суду, хочемо тільки зазначити, що, на жаль, Україна не є на сьогодні країною, в якій велика кількість справ пов’язана із захистом прав на інтелектуальну власність.

У попередні роки всі справи, які стосувались інтелектуальної власності, патентів та авторських чи суміжних прав, розглядались в Україні судами загальної юрисдикції, господарськими чи адміністративними судами. Точної статистики, скільки таких справ слухається на рік, немає. За інформацією комітету з питань інтелектуальної власності Асоціації адвокатів України, в 2016 році українськими судами було відкрито провадження у 175 справах пов'язаних із захистом прав на об'єкти інтелектуальної власності, виконано 75 судових рішень, до державних реєстрів внесено відомості про визнання недійсними за рішеннями судів 41 охоронного документа. І це лише справи, де стороною виступало держпідприємство «Укрпатент» чи державна служба інтелектуальної власності.

Але, якщо така незначна кількість справ щодо інтелектуальної власності слухається українськими судами, чому раптом Україна вирішила створити першим окремим спеціалізованим судом саме Вищий суд з питань інтелектуальної власності? Створення цього суду не обумовлене жодним міжнародним зобов'язанням України. Це вибір політиків — створити саме цей суд. На думку юридичного радника міжнародної організації Democracy Reporting International (DRI) Миколи Гнатовського, правосуддя щодо інтелектуальної власності зі створенням спеціалізованого суду може бути якіснішим та швидшим, але чи варто витрачати на це стільки людського та фінансового ресурсу?[26]

Відповідь на вищевказане питання шукали і ми, однак ми так і не знайшли підстав для таких людських та фінансових витрат. Тим паче, навіть якщо особа виявить бажання звернутися до суду для захисту вищевказаного права, суддя з відповідною спеціалізацією буде вирішувати її питання в суді необхідної інстанції. Тобто, для нашого сприйняття відповідної ситуації є досить спірними мотиви та надмірні великі затрати державних коштів на створення Вищого суду з питань інтелектуальної власності, коли такі кошти та зусилля могли бути вкладені в дійсний розвиток суддів І-ІІ інстанцій.

Більше того, новостворений суд з відповідною спеціалізацію є досить абсурдним у своїй правовій природі, якщо аналізувати його створення, повноваження та навіть назву.

Так, аналіз законодавчих положень щодо правового статусу Вищого суду з питань інтелектуальної власності та правових засад його діяльності свідчить, що в нашій країні фактично запроваджується дворівнева спеціалізація у сфері розгляду справ, пов’язаних із правами інтелектуальної власності: перший рівень – перша інстанція, що представлена спеціалізованим судом (Вищий суд з питань інтелектуальної власності), котрий розглядатиме всі спори у сфері інтелектуальної власності; другий рівень (в тому самому Вищому суді з питань інтелектуальної власності) – апеляційна інстанція, яка переглядатиме зазначені спори лише в межах своєї юрисдикції. Такий підхід може призвести до проблем розмежування юрисдикцій судів апеляційної та касаційної інстанцій і формування різної практики розгляду справ про захист інтелектуальної власності на стадії їх перегляду.

Щодо другого суду – Вищого антикорупційного суду, вважаємо за необхідне не аналізувати ситуацію з його створення та функціонування. Адже при самому формуванні Вищого антикорупційного суду політична доцільність перемогла конституційність та законність.

За наявної ситуації вважаємо, що головними проблемами в реформуванні не тільки Верховного Суду, але й інших судів та суддів, нормативно-правових норм, починаючи з 2014 року, були: відсутність прозорості у введенні змін; заангажованість дійсних намірів у проведенні судового реформування в Україні та відсутність поступовості у нововведеннях. Зміни судової системи – це не тільки дані передвиборчої програми, але і велика відповідальність за масштабні зміни в суддівському корпусі, в територіальній наближеності судів та неминучі негативні наслідки, що докорінно міняють сприйняття населенням судової влади та довіру до неї.

[1]Відповідь ВККС від 26.06.2019 року на запит у порядку отримання інформації відповідно до Закону України «Про доступ до публічної інформації».

[2]Відповідь ДСА від 24.06.2019 року на запит у порядку отримання інформації відповідно до Закону України «Про доступ до публічної інформації».

[3]Міжнародні стандарти судочинства/Режим доступу: https://court.gov.ua/inshe/mss/

[4]Гетманцев О. В. Історичні та процесуальні аспекти створення і діяльності мирових судів в Україні / О. В. Гетманцев // Науковий вісник Чернівецьк. ун-ту. – 2004. – Вип. 236. Правознавство. – С. 58–62

[5]«Через «правки Лозового» прокуратура створила посаду «тримача черги» під судом.» – Електронний режим доступу: https://www.pravda.com.ua/news/2019/05/15/7215050/

[6]Пришлюк А. «Чекання не нагодує. Бездіяльність ВККС створює штучний дефіцит кадрів та ажіотаж на конкурсах». – Закон і бізнес. – № 24 (1426). – 22.06-28.06.2019. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://zib.com.ua/ua/print/138164-vkks_stvoryue_shtuchniy_deficit_kadriv_ta_azhiotazh_na_konku.html

[7] Пришлюк А. «Чекання не нагодує. Бездіяльність ВККС створює штучний дефіцит кадрів та ажіотаж на конкурсах». – Закон і бізнес. – № 24 (1426). – 22.06-28.06.2019. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://zib.com.ua/ua/print/138164-vkks_stvoryue_shtuchniy_deficit_kadriv_ta_azhiotazh_na_konku.html

[8] Кваліфікаційне оцінювання суддів 2016-2018: Проміжні результати. – Фундація Де-юре. – с. 23.

[9]«Співбесіди з психологами мають багато суб’єктивних факторів», – суддя Ганна Бондаренко. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://suddya.com.ua/news/spivbesidi-z-psihologami-maut-bagato-subektivnih-faktoriv-sudda-ganna-bondarenko

[10]Журавльова М.О., кандидат психологічних наук, старший судовий експерт Одеського НДІ судових експертиз. Профанація психологічного оцінювання суддів або «як «психологи» зіпсували добру справу». [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://resonance.ua/profanaciya-psikhologichnogo-ocinyuvann/

[11]Процедура психологічного оцінювання суддів критикується і самими суддями, які зазначають, що незважаючи на багаторічний стаж професійної діяльності, ними було отримано низькі бали у психологів.

«Співбесіди з психологами мають багато суб’єктивних факторів», – суддя Ганна Бондаренко. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://suddya.com.ua/news/spivbesidi-z-psihologami-maut-bagato-subektivnih-faktoriv-sudda-ganna-bondarenko

[12]Кваліфікаційне оцінювання суддів 2016-2018: Проміжні результати. – Фундація Де-юре. – с. 21-22.

[13] Звіт «Відбір та оцінювання суддів в Україні», підготовлений групою експертів: Георг Става (Австрія), Вілма Ван Бентхем (Нідерланди), Реда Молієне (Литва). – Листопад 2018 року. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://vkksu.gov.ua/userfiles/Selection_and_Evaluation_of_Judges_UA.pdf. – С. 36

[14]Рівень довіри громадян до соціальних та державних інститутів/. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://infolight.org.ua/charts/riven-doviri-gromadyan-do-socialnih-ta-derzhavnih-institutiv

[15]Рівень довіри до суспільних інститутів та електоральні орієнтації громадян України/ – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://razumkov.org.ua/napriamky/sotsiologichni-doslidzhennia/riven-doviry-do-suspilnykh-instytutiv-ta-elektoralni-oriientatsii-gromadian-ukrainy

[16]«Дисциплінарна практика ВРП щодо суддів»/ – [Електронний ресурс]. – Режим доступу http://pravo.org.ua/ua/news/20873149-distsiplinarna-praktika-vischoyi-radi-pravosuddya-schodo-suddiv

[17]Указ Президента України № 826/2014 «Питання Ради з питань судової реформи» від 27.10.2014 року/ – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/826/2014

[18]Інформація з офіційного сайту Ради з питань судової реформи/ – [Електронний ресурс]. – Режим доступу http://sudovareforma.org/institution/hochu-rozibratysya-u-sudovij-reformi-shho-treba-znaty/

[19]Статистичні дані з офіційного сайту Вищого адміністративного суду України/ – [Електронний ресурс]. – Режим доступу http://www.vasu.gov.ua/sudovapraktika/statistika/#

[20]Рада Європи/ Європейський Суд з прав людини, 2013-15//ПРАКТИЧНИЙ ПОСІБНИК ЗІ СТАТТІ 6 – ЦИВІЛЬНА ЧАСТИНА/ – ст. 15

[21] Суддя Верховного Суду Ольга Ступак: «Повторний розподіл справ нарешті допоможе впоратися з тисячами старих скарг»//– [Електронний ресурс]. – Режим доступу https://sud.ua/ru/news/publication/142872-suddya-verkhovnogo-sudu-olga-stupak-povtorniy-rozpodil-sprav-nareshti-dopomozhe-vporatisya-z-tisyachami-starikh-skarg

[22]До уваги учасників судового процесу!//Офіційний веб-сайт ВГСУ/– [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.arbitr.gov.ua/news/3549/

[23]Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду відзвітував про діяльність за перший рік роботи//– [Електронний ресурс]. – Режим доступу https://supreme.court.gov.ua/supreme/pres-centr/news/634540/

[24]Верховний суд з початку своєї діяльності отримав 125 тисяч справ//– [Електронний ресурс]. – Режим доступу https://www.unian.ua/politics/10174046-verhovniy-sud-z-pochatku-svoyeji-diyalnosti-otrimav-125-tisyach-sprav.html

[25]Суддівський корпус Верховного Суду //– [Електронний ресурс]. – Режим доступу https://supreme.court.gov.ua/supreme/pro_sud/sud_korpus/

[26] Вищий суд з питань інтелектуальної власності: навіщо і для кого?//– [Електронний ресурс]. – Режим доступу https://www.dw.com/uk/вищий-суд-з-питань-інтелектуальної-власності-навіщо-і-для-кого.а-44444360-0