Верховний Суд підтвердив, що народний депутат не міг з трибуни голослівно звинувачувати суддю у вчиненні злочину

Висловлення народним депутатом під час пленарного засідання Верховної Ради у стверджувальній формі фактичних даних про вчинення особою кримінального правопорушення є твердженням про факти, а не оціночним судженням, оскільки така інформація стосується звинувачення у вчиненні злочину, отже, може бути перевірена на предмет дійсності. Про це зазначив Верховний Суд у постанові від 23 липня 2024 року по справі №361/3910/19.

Обставини справи

Позивач Олександр Хрімлі, який нині є суддею у відставці, подав позов про визнання інформації недостовірною та такою, що ганьбить честь, гідність та ділову репутацію.

Напередодні його звільнення, під час пленарного засідання Верховної Ради на той час народний депутат Павло Різаненко (наразі вже колишній) поширив щодо нього інформацію, в якій звинуватив у вчиненні злочину та порушенні норм суспільної моралі.

Позивач вказував, що поширена інформація є неправдивою, не відповідає дійсності, негативно вплинула на його репутацію судді, громадянина та науковця, аналогічні немайнові права рідних йому людей та була поширена публічно перед народними депутатами, великою кількістю громадян, які дивились та слухали пряму трансляцію пленарного засідання.

Суди попередніх інстанцій задовольнили позов судді у відставці.

Судові рішення мотивовані тим, що інформація, поширена відповідачем, містить саме стверджувальні вислови, які вказують на вчинення позивачем протиправних дій, які чинним законодавством кваліфікуються як злочин і дискредитують його в очах оточуючих, формуючи у них відповідну негативну оцінку його дій з точки зору дотримання закону, а тому її слід визнати недостовірною й такою, що принижує честь, гідність та ділову репутацію позивача, порушує презумпцію його невинуватості та підлягає спростуванню.

Що вирішив Верховний Суд

Переглядаючи справу, Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій та звернув увагу на таке.

Вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначати характер такої інформації та з’ясовувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням.

Оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості (частина друга статті 30 Закону «Про інформацію»).

Недостовірною й такою, що порочить честь, гідність та ділову репутацію особи, може бути визнана інформація, висловлена чи написана відповідачем у цій категорії справ.

Тобто предметом спору у цій категорії справ є спірна інформація, що передається дослівним цитуванням (без редагування, корегування, власного розуміння позивача). Конкретно висловлена особою інформація (сказана, написана, надрукована в ЗМІ) повинна бути предметом дослідження та правового аналізу у справах про захист честі, гідності і ділової репутації.

Саме сказані відповідачем висловлювання, тобто дослівні твердження, досліджуються на предмет оціночності суджень із урахуванням вживаних особою слів та виразів із використанням мовно-стилістичних засобів.

Верховний Суд зазначив, що, досліджуючи та надаючи оцінку поширеній відповідачем інформації, вважаючи, що останній висловився відносно судді, називаючи його причетним до злочину, тобто у стверджувальній формі висловив фактичні дані про вчинення позивачем кримінального правопорушення, суди попередніх інстанцій зробили правильні висновки, що поширені у виступі відповідача народного депутата відомості не є оціночними судженнями, оскільки зазначена інформація стосується звинувачення у вчиненні злочину, отже, може бути перевірена на предмет дійсності.

Відповідач не довів правдивості висловленої ним інформації, водночас позивач надав докази на її спростування.

Оскільки вказана недостовірна інформація містила звинувачення у вчиненні злочину, суди зробили правильні висновки, що вона є такою, що порушує особисті немайнові права позивача.

Крім того, Верховний Суд звернув увагу на те, що депутатський індемнітет в Україні не є абсолютним, адже частиною другою статті 80 Конституції України передбачено відповідальність народного депутата України за образу чи наклеп.

Наклеп – це неправда, поширювана з метою знеславити, зганьбити, заплямувати кого-, що-небудь; поширення неправдивих відомостей.

Твердження відповідача про вчинення позивачем злочину та відсутність з його боку доказів про достовірність інформації перед її оприлюдненням свідчать про умисний характер таких дій, тобто народний депутат поширив негативну інформацію про позивача без надання доказів її достовірності. Поширення таких неправдивих відомостей, що мають наклепницький характер, за поширення яких відповідач як народний депутат несе юридичну відповідальність, завдає шкоди особистим немайновим правам позивача, оскільки ганьблять честь, гідність та ділову репутацію позивача. Під час виконання своїх повноважень народний депутат представляє не Верховну Раду України, а народ України, і несе особисту відповідальність за свої висловлювання, що становлять наклеп чи образу, тому він є належним відповідачем у справі. Ураховуючи викладене, Верховний Суд рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду залишив без змін.

Автор: Наталя Мамченко

Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.