Законодавством встановлено заборону на зміну місця проживання без дозволу керівника ТЦК, а не заборону на пересування Україною – рішення суду

Законодавством встановлено заборону на зміну місця проживання без дозволу керівника уповноваженого ТЦК, а не заборону на пересування територією України. Про це зазначив Шевченківський районний суд м. Чернівці у рішенні від 31 травня 2024 року по справі №727/4556/24.

Обставини справи

Чоловік звернувся до суду з позовом до ТЦК про скасування постанови, якою його було притягнуто до адмінвідповідальності за ч. 2 ст.210-1 та за ч. 2 ст.210 КУпАП та накладено штраф 4250 грн.

Із змісту оскаржуваної постанови вбачається, що 17.04.2024 чоловік виїхав з місця проживання без дозволу начальника ТЦК, де військовозобов`язаний перебуває на обліку. Своїми діями він порушив вимоги ч. 4 ст.37 Закону «Про військовий обов`язок і військову службу» №2232-ХІІ, чим вчинив адміністративне правопорушення, передбачене ч. 2 ст. 210-1 КпАП.

Також 17.04.2024 о 17 год. 10 хв. він відмовився від отримання направлення та проходження ВЛК.

Зі свого боку, чоловік зазначив, що 17.04.2024 його було затримано невстановленими особами у військовій формі та примусово доставлено до ТЦК, де він утримувався майже цілий день. Будь-яких протоколів про його затримання не складалися.

На момент затримання він хворів, що підтверджується консультативним висновком сімейного лікаря від 9.04.2024. Також вказав, що в період з 18.12.2023 по 27.02.2024 проходив курс оздоровчих процедур з діагнозом міофасціальний больовий синдром.

Зазначив, що не змінював своє місце проживання, він перебував у Чернівецькій області у зв`язку із лікуванням. А законодавством встановлено заборону на зміну місця проживання без дозволу керівника ТЦК, а не заборону на пересування територією України.

Зі свого боку, представник ТЦК вказала суду, що абзацом 2 статті 3 Закону «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» визначено, що «свобода пересування» у цьому Законі вживається у такому значенні – право громадянина України, а також іноземця та особи без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні, вільно та безперешкодно за своїм бажанням переміщатися по території України у будь-якому напрямку, у будь-який спосіб, у будь-який час, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Частиною 4 ст.37 Закону №2232- XII визначено, що у воєнний час забороняється виїзд призовників, військовозобов`язаних та резервістів з місця проживання без дозволу керівника відповідного ТЦК.

Оскільки позивачу не було надано жодного документа, який би підтверджував його право на виїзд у воєнний час з місця проживання у розумінні ч. 4 ст. 37 Закону №2232- XII, то його було притягнуто до адміністративної відповідальності за ч.2 ст.210-1 КУпАП.

Що вирішив суд

Як було встановлено судом, позивач перебуває на обліку в ТЦК з 25.09.2015. Згідно даних системи «Оберіг» останній підлягає призову на військову службу під час мобілізації, проте перебуває в розшуку з 3.03.2023 року.

17.04.2024 позивача було виявлено та зупинено в м. Чернівці, після чого доставлено до приміщення ТЦК.

Позивач із діями працівників ТЦК не погодився та вказує, що місце проживання він не змінював, а перебував на лікуванні у Чернівцях.

На підтвердження своїх доводів представником позивача було долучено до матеріалів справи довідку клініки від 22.04.2024 року про те, що він з 18.12.2023 року по 27.02.2024 року проходив курс оздоровчих процедур у клініці з діагнозом «Міофасціальний больовий синдром». Було рекомендовано повторний курс оздоровчих процедур розпочати з 18.04.2024. Також суду було надано консультативний висновок сімейного лікаря.

Як вказав суд, Законом «Про військовий обов`язок і військову службу» встановлено, що у воєнний час забороняється виїзд призовників, військовозобов`язаних та резервістів з місця проживання без дозволу керівника відповідного ТЦК.

З огляду на те, що ч. 4 ст. 37 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» встановлює заборону виїзду військовозобов`язаних з місця проживання без дозволу керівника відповідного районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки у воєнний час, підлягає застосуванню спеціальний закон, яким є Закон «Про правовий режим воєнного стану», стаття 8 якого передбачає заходи правового режиму воєнного стану.

Одним з таких заходів є передбачена п. 16 ч. 1 ст. 8 заборона громадянам, які перебувають на військовому або спеціальному обліку у Міністерстві оборони України, Службі безпеки України чи Службі зовнішньої розвідки України, змінювати місце проживання (місце перебування) без дозволу військового комісара або керівника відповідного органу Служби безпеки України чи СЗР.

Аналогічна норма міститься в ч. 6 ст. 22 Закону «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», відповідно до якої громадянам, які перебувають на військовому обліку, з моменту оголошення мобілізації забороняється зміна місця проживання без дозволу посадової особи, визначеної у частині третій цієї статті.

Закон «Про військовий обов`язок і військову службу» не передбачає визначення «місця проживання».

Відповідно до Закону «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» місце проживання житло з присвоєною у встановленому законом порядку адресою, в якому особа проживає, а також заклад для бездомних осіб, інший надавач соціальних послуг з проживанням, стаціонарна соціально-медична установа та інші заклади соціальної підтримки (догляду), у яких особа отримує соціальні послуги (редакція від 5.11.2021 року).

На підставі вищезазначеного суд приходить до переконання, що законодавством встановлено заборону на зміну місця проживання без дозволу керівника уповноваженого ТЦК, а не заборону на пересування територією України.

Із дослідженої судом копії паспорту позивача видно, що його єдиним зареєстрованим місцем проживання є адреса, на яку він вказує.

Таким чином, у матеріалах справи відсутні докази зміни позивачем місця проживання у визначеному Законом порядку, а отже притягнення позивача до відповідальності за ч.2 ст.210-1 КУпАП є безпідставним.

Щодо притягнення позивача до адміністративної відповідальності за ч.2 ст.210 КУпАП суд зазначає наступне.

Як підтверджено матеріалами справи, уповноваженими особами ТЦК було складено направлення на медичний огляд ВЛК з метою визначення придатності. Проте позивач від отримання зазначеного направлення відмовився, що підтверджується актом відмови від проходження медичного огляду ВЛК від 17.04.2024 року, складеного уповноваженою особою ТЦК у присутності свідків.

Вказана обставина позивачем та його представником будь-якими доказами спростована не була, клопотання про виклик та допит у судовому засіданні свідків перед судом не заявлялось.

Доводи представника позивача про те, що позивач не відмовлявся від отримання направлення, а не одержав його лише у зв`язку з тим, що у нього були відсутні медичні документи щодо його стану здоров`я, суд відхиляє.

Так, згідно п.2.8.6 Положення строки проведення медичних оглядів, визначаються з урахуванням необхідності отримання повної та об`єктивної інформації про стан здоров`я людини, та не можуть становити більше 14 днів. Тобто, позивач не був позбавлений можливості протягом 14 днів подати на ВЛК медичні документи щодо стану його здоров’я. Зазначена представником обставина у жодному разі не надавала права військовозобов`язаному у період дії воєнного стану відмовлятись від одержання направлення на ВЛК. Такі дії останнього суд розцінює як намагання ухилення від виконання свого військового обов`язку.

Враховуючи викладене, суд вважає, що позивачу у будь-якому випадку необхідно було одержати направлення на ВЛК, а не відмовлятись від його отримання, а в подальшому, у випадку порушення його прав зі сторони військовослужбовців, оскаржити їх дії у вищому органі або в суді. Однак позивач зазначену вище вимогу норми закону не виконав, а тому в цій частині на законних підставах був притягнутий до адміністративної відповідальності.

Отже, суд позов задовольнив частково, скасував постанову ТЦК в частині притягнення до адміністративної відповідальності за ч. 2 ст. 210-1 КУпАП (щодо виїзду на лікування без дозволу керівника ТЦК). Змінив захід адміністративного стягнення у виді штрафу у сумі 4250 грн на штраф у розмірі 1700 грн. У іншій частині позовних вимог відмовив.

Автор: Наталя Мамченко 

Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.