Чоловік пояснював повідомлення про замінування незгодою з діями працівників СІЗО та рішеннями суду – що вирішив Верховний Суд

Не вважаються вчиненими в стані крайньої необхідності дії особи, яка з метою вираження незгоди з діями співробітників слідчого ізолятора, де вона утримувалася, та з процесуальними рішеннями суду, анонімно по телефону повідомила завідомо неправдиву інформацію про підготовку вибухів. Про це у своїй постанові від 14 березня зазначила колегія суддів Другої судової палати ККС Верховного Суду у справі № 751/3578/21.

Обставини справи

Особа, яка утримувалася в слідчому ізоляторі, двічі зателефонувала з мобільного телефону диспетчеру спецлінії «102» Національної поліції України та анонімно повідомила завідомо неправдиву інформацію про підготовку вибухів, а саме замінування будівель аеропорту, залізничного вокзалу та автовокзалу, що загрожувало громадській безпеці. Місцевий суд визнав особу винуватою та засудив за ч. 1 ст. 259 КК. Апеляційний суд залишив без змін цей вирок.

У касаційній скарзі засуджений стверджував, що він був змушений вчинити кримінальне правопорушення, щоб привернути увагу до порушень, які, на його думку, допустив суд під час розгляду іншого кримінального провадження щодо нього, а також неправомірних дій працівників слідчого ізолятора, а захисник указував, що його підзахисний діяв у стані крайньої необхідності.

Позиція Касаційного кримінального суду

ККС залишено без зміни рішення судів попередніх інстанцій. В обґрунтування позиції ККС зазначив, що крайня необхідність є правомірною за сукупності чітко визначених умов, зокрема якщо: існує небезпека переліченим у цій статті об'єктам, яка виникла внаслідок дії стихійних сил, механізмів, тварин, а у деяких випадках — дій інших людей; небезпека є наявною, тобто такою, що безпосередньо загрожує завданням шкоди зазначеним об'єктам або вже її завдає; небезпека є дійсною, тобто існує реально, а не в уяві особи; небезпека в цій обстановці не може бути відвернена чи усунута іншим шляхом, крім заподіяння шкоди; під час усунення небезпеки не допущено перевищення меж крайньої необхідності.

У цьому кримінальному провадженні суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що під час вчинення особою протиправних дій не існувало жодної з визначених законодавцем умов, за яких крайня необхідність є правомірною.

Суть доводів, наведених у касаційних скаргах, зводилася до того, що особа не погоджувалася з процесуальними рішеннями суду під час розгляду іншого кримінального провадження щодо неї, а саме з відмовою в задоволенні її клопотань про витребування доказів, та діями співробітників слідчого ізолятору, які не завадили її зараженню інфекційним захворюванням, викраденню особистих речей, а також застосували щодо неї тортури і катування тощо.

Однак обставини, на які посилалася сторона захисту, жодним чином не свідчать про існування дійсної небезпеки, яка загрожувала завданням шкоди об'єктам, переліченим у ст. 259 КК, або вже її завдавала, і яка не могла бути відвернена чи усунута іншим шляхом, ніж тими протиправними діями, до вчинення яких вдалася особа.

Більш того, з фактичних обставин цього кримінального провадження вбачалося, що особа анонімно повідомила диспетчеру спецлінії про підготовку вибухів в іншому населеному пункті, під час телефонної розмови відмовилася представитися і вказати місце свого перебування, а також зазначила про необхідність передачі їй певної суми грошей як умову для уникнення негативних наслідків.

Усупереч версії сторони захисту, за своїм змістом ці дії особи явно не могли змінити або ж припинити існування зазначених вище конкретних обставин або дій інших осіб, які винувата особа розцінила як порушення її прав.

Автор: Наталя Мамченко 

Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.