Верховний Суд визначив, чи є проживання дитини за кордоном підставою для відмови у задоволенні позову про визначення її місця проживання

Факт проживання дитини за кордоном, незалежно від того, чи вивезена дитина за кордон до звернення до суду з позовом про визначення місця її проживання чи після, не впливає на вирішення судами України спору про визначення місця її проживання. Повернення дитини в Україну не є передумовою для вирішення спору між батьками про визначення місця проживання такої дитини.

Проживання дитини за кордоном не є самостійною підставою для відмови у позові про визначення місця проживання такої дитини разом з одним з батьків в Україні. Про це зазначив Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 11 грудня 2023 року по справі №607/20787/19.

Обставини справи

Після розірвання шлюбу на підставі рішення міськрайонного суду батько і матір не дійшли згоди щодо визначення місця проживання дитини. На момент звернення до суду із позовом їх неповнолітній син залишився проживати із прабабусею (бабусею матері), яка займалася вихованням дитини, незважаючи на те, що є особою похилого віку, оскільки матір виїхала за кордон та проживає за межами України.

Батько зазначав, що у дитини є проблеми зі здоров`ям, а тому оскільки матір проживає за кордоном та не займається розвитком і вихованням сина, факт проживання дитини разом із прабабусею похилого віку позбавляє дитину можливості на нормальний розвиток. Мати не може надати сину належного виховання та забезпечувати його гармонійний розвиток, а визначення місця проживання дитини разом із батьком сприятиме якнайкращим інтересам малолітнього.

Посилаючись на зазначені обставини, батько просив суд визначити місце проживання сина разом із ним.

Рішення судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду від 6 травня 2022 року позов задоволено. Визначено місце проживання дитини разом із батьком.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що як мати, так і батько піклуються про сина, разом із тим між сторонами виник конфлікт щодо визначення місця проживання дитини. На момент розгляду справи судом першої інстанції мати вивезла сина за кордон у Королівство Іспанію та не повернула дитину в Україну.

Беручи до уваги обставини справи, враховуючи висновок органу опіки та піклування, який прийнятий з урахуванням найкращих інтересів, суд першої інстанції вважав, що визначення місця проживання малолітнього разом із батьком буде відповідати якнайкращим інтересам дитини.

Постановою Тернопільського апеляційного суду від 18 жовтня 2022 року рішення Тернопільського міськрайонного суду скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог батька відмовлено.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що малолітній постійно проживав із матір`ю та її родиною до серпня 2021 року, мав необхідні соціально-побутові умови, сталі соціальні зв`язки із родиною матері, друзями, певний проміжок часу навчався за місцем проживання прабабусі. З батьком спілкувався періодично, протягом 2017-2021 років разом не проживав, а за словами дитини, наданими органу опіки та піклування, останній виявив бажання тільки бачитись із батьком і проводити вільний час, а проживати разом із бабусею, тобто у нього відсутній тісний психологічний зв`язок із батьком . При цьому висновок органу опіки та піклування суд визнав неповним та необ`єктивним.

Ураховуючи інтереси та вік дитини, прихильність до матері, з якою він вже понад рік проживав за кордоном, апеляційний суд вважав за необхідне у задоволенні позову відмовити.

Батько звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій зазначає, що суд апеляційної інстанції помилково керувався презумпцією визначення місця проживання дитини такого віку з матір`ю та поклав тягар доведення спростування цієї презумпції на позивача. Такий підхід суперечить засадами сімейного законодавства України та обов`язковим у цій справі правилам міжнародних договорів.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 вересня 2023 року справу передано на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду.

Передаючи справу, колегія суддів Другої судової палати вважала за необхідне відступити від висновку щодо застосування частини першої статті 161 СК України у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати КЦС від 7 грудня 2022 року у справі № 759/96/18

Тлумачення частини першої статті 161 СК України свідчить, що під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини враховується ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особисту прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення. До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема: особисті якості батьків; відносини, які існують між кожним з батьків і дитиною (як виконують батьки свої батьківські обов`язки по відношенню до дитини, як враховують її інтереси, чи є взаєморозуміння між кожним з батьків і дитиною); можливість створення дитині умов для виховання і розвитку.

При розгляді справ щодо місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв`язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов`язком батьків діяти в її інтересах.

Такий висновок є сталим у практиці Верховного Суду (зокрема постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати КЦС від 14 лютого 2019 року у справі №377/128/18, на яку є посилання в касаційній скарзі).

Разом із тим, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати від 7 грудня 2022 року у справі № 759/96/18 зазначено, що відповідно до статті 16 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25 жовтня 1980 року після одержання повідомлення про незаконне переміщення або утримування дитини відповідно до статті 3, судові або адміністративні органи Договірної держави, на територію якої була переміщена дитина, або на території якої вона утримується, не будуть вирішувати по суті питання про піклування доти, поки не буде визначено, що дитина не повинна бути повернута відповідно до цієї Конвенції або поки заява не подана відповідно до цієї Конвенції протягом розумного періоду часу після одержання повідомлення. Розглядаючи питання щодо повернення дитини до держави постійного проживання, суд не може вирішувати по суті питання щодо піклування про дитину та визначення її місця проживання, оскільки це питання, виходячи зі змісту статті 16 Конвенції, належить до виключної компетенції держави постійного проживання дитини.

Отже, спір між батьками щодо місця проживання дитини може бути вирішений лише після повернення дитини до держави постійного місця проживання. Вимог щодо повернення сина на територію України за місцем його реєстрації особа не заявляла. З урахуванням наведеного рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову.

У свою чергу колегія суддів Другої судової палати, посилаючись на наукові висновки членів Науково-консультативної ради при Верховному Суді, вважає, що сама по собі обставина проживання дитини за кордоном (незалежно від того чи вивезена дитина за кордон до звернення до суду з позовом про визначення місця її проживання чи після) не є підставою для відмови у позові про визначення місця проживання такої дитини разом з одним із батьків в Україні.

З огляду на зазначене, колегія суддів Другої судової палати вважає наявними правові підстави для відступу.

Позиція Верховного Суду

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц вказала, що положення Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, про те, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (стаття 3), узгоджуються з нормами Конституції України та законів України, тому саме її норми зобов`язані враховувати усі суди України, розглядаючи справи, які стосуються прав дітей.

У Європейській конвенції про здійснення прав дітей від 25 січня 1996 року, ратифікованої Законом від 3 серпня 2006 року № 69-V, зазначено, що предметом цієї Конвенції є у найвищих інтересах дітей - підтримка їхніх прав, надання дітям процесуальних прав та сприяння здійсненню ними цих прав шляхом забезпечення становища, при якому діти особисто або через інших осіб чи органи поінформовані та допущені до участі в розгляді судовим органом справ, що їх стосуються. Для цілей цієї Конвенції розгляд судовим органом справ, що стосуються дітей, визнається розглядом сімейних справ, зокрема тих, що пов`язані зі здійсненням батьками своєї відповідальності, наприклад стосовно місця проживання дітей і доступу до них.

Рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання. Похідний характер означає відсутність пріоритету інтересів батьків над інтересами дитини та переважність права захисту прав дитини, а тому у першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об`єктивних обставин кожної конкретної справи, а вже тільки потім - права батьків.

Подібний висновок Верховний Суд зробив у постанові від 23 грудня 2020 року у справі № 712/11527/17, на яку позивач посилається у касаційній скарзі.

Вирішуючи питання про визначення місце проживання дитини, суди мають враховувати об`єктивні та наявні у справі докази, зокрема обстеження умов проживання, характеристики психоемоційного стану дитини, поведінки батьків щодо дитини та висновок органу опіки та піклування. Проте найважливішим у цій категорії справ є внутрішнє переконання суду, яке має ґрунтуватися на повній та всебічній оцінці всіх обставин в їх сукупності, оскільки не можна піддавати формалізму долю дитини, яка через те, що батьки не змогли зберегти відносини або домовитися, не повинна бути позбавлена щасливого та спокійного дитинства.

Об`єднана палата зауважує, що сім`я є цінною для розвитку дитини, і коли вона руйнується, батьки, які почали проживати окремо, мають віднайти способи захистити дитину і забезпечити те, що їй потрібно, щоб дитина зростала у благополучній атмосфері, повноцінно розвивалася та не зазнавала негативного впливу. Ситуація, в якій батьки не в змозі віднайти такі способи за взаємним погодженням, потребує втручання органів державної влади, зокрема суду, з метою забезпечення належних стосунків між дитиною й батьками, які є фундаментальними для благополуччя дитини. Діти потребують уваги, підтримки і любові обох батьків та є найбільш вразливою стороною в ході будь-яких сімейних конфліктів. Судам слід пам`ятати, що основним суб`єктом, на якого має вплив ухвалене рішення у сімейних спорах цієї категорії, є саме дитина.

У спорах про визначення місця проживання дитини суди мають крізь призму врахування найкращих інтересів дитини встановити та надати належну правову оцінку всім обставинам справи, які мають значення для правильного вирішення спору, враховуючи при цьому сталі соціальні зв`язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов`язком батьків діяти в її інтересах.

До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема:

- особисті якості батьків (моральні якості матері та батька як вихователів. Моральними якостями, які можуть негативно вплинути на виховання дитини, є, зокрема, зловживання спиртними напоями, наркотичними речовинами, перебування на диспансерному нагляді, притягнення до кримінальної чи адміністративної відповідальності);

- відносини, які існують між кожним із батьків і дитиною (встановлення повного чи часткового виконання батьківських обов`язків, наявність причин що впливають на виконання батьківських обов`язків; встановлення, чи враховують мати/батько інтереси дитини, чи є взаєморозуміння між кожним із батьків і дитиною);

- можливість створення дитині належних умов для виховання і розвитку (наявність самостійного доходу, належних житлових умов у кожного із батьків);

- стан здоров`я дитини (наявність хвороб у дитини, що потребують посиленого догляду, наявність у батьків навичок щодо надання первинної медичної допомоги);

- стан безпеки дитини (можливість створення дитині безпечних умов для життя та розвитку) тощо.

Указане тлумачення статті 161 СК України при розгляді категорії справ, що стосуються надчутливої сфери правовідносин (оскільки йдеться не просто про спір між позивачем і відповідачем, а про долю дитини), є сталим та однозначним у практиці Верховного Суду.

Крім того, першочерговим завданням держави є забезпечення безпеки і права на життя дитини, що проголошено статтею 6 Конвенції про права дитини, а тому, розглядаючи справи про визначення місця проживання дитини з урахуванням особливостей, спричинених введенням в Україні воєнного стану, вирішуючи спори, що стосуються прав та інтересів дитини, судове рішення має бути спрямованим на забезпечення її безпеки і права на життя.

Щодо суті спору

Верховний Суд погоджується з висновками суду апеляційної інстанції, що позивач не надав достатніх належних та допустимих доказів на підтвердження необхідності визначення місця проживання дитини з батьком з огляду на інтереси самої дитини, які переважають над інтересами і бажаннями її батьків, а також, що в умовах воєнного стану в Україні дитині безпечніше залишатися з матір`ю в Королівстві Іспанія.

Ураховуючи норми Конвенції про права дитини щодо забезпечення її якнайкращих інтересів та безпеки і права на життя, введення в Україні воєнного стану, перебування дитини з матір`ю в Королівстві Іспанія, бажання самої дитини, малолітній вік, соціальні зв`язки та психологічну прив`язаність, Верховний Суд дійшов висновку про обґрунтованість рішення суду апеляційної інстанції щодо відсутності підстав для задоволення позову.

Визначення місця проживання дитини з матір`ю не позбавляє позивача батьківських прав та не звільняє його від виконання своїх батьківських обов`язків, що мають усвідомлювати обоє з батьків, спір між якими вирішено судом. При істотній зміні обставин сторони мають право ініціювати визначення іншого порядку фізичної опіки щодо дитини.

Щодо підсудності спору про визначення місця проживання дитини національним судам України

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 2 Закону України «Про міжнародне приватне право» цей Закон застосовується до питань, що виникають у сфері приватноправових відносин з іноземним елементом, зокрема, питань щодо підсудності судам України справ з іноземним елементом.

Згідно із пунктом 2 частини першої статті 1 Закону України «Про міжнародне приватне право» іноземний елемент - це ознака, яка характеризує приватноправові відносини, що регулюються цим Законом, та виявляється в одній або кількох з таких форм, зокрема, коли хоча б один учасник правовідносин є громадянином України, який проживає за межами України, іноземцем, особою без громадянства або іноземною юридичною особою.

Права та обов`язки батьків і дітей, крім випадків, передбачених статтями 67, 67-1, 67-4 цього Закону, визначаються особистим законом дитини або правом, яке має тісний зв`язок із відповідними відносинами і якщо воно є більш сприятливим для дитини (стаття 66 Закону України «Про міжнародне приватне право»).

Підсудність судам України справ з іноземним елементом визначається на момент відкриття провадження у справі, незважаючи на те, що в ході провадження у справі підстави для такої підсудності відпали або змінилися. Суд відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо у суді чи іншому юрисдикційному органі іноземної держави є справа зі спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав (частини перша та друга статті 75 Закону України «Про міжнародне приватне право»).

Україна згідно із Законом від 11 січня 2006 року № 3303-IV є учасницею Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей (Гаазька конвенція 1980 року).

Відповідно до статті 16 Гаазької Конвенції 1980 року після одержання повідомлення про незаконне переміщення або утримування дитини відповідно до статті 3, судові або адміністративні органи Договірної держави, на територію якої була переміщена дитина, або на території якої вона утримується, не будуть вирішувати по суті питання про піклування доти, поки не буде визначено, що дитина не повинна бути повернута відповідно до цієї Конвенції або поки заява не подана відповідно до цієї Конвенції протягом розумного періоду часу після одержання повідомлення.

Вказана норма обмежує юрисдикцію виключно органів держави, на територію якої дитину переміщено, а не держави, із якої було дитину переміщено.

Згідно зі статтею 19 Гаазької Конвенції 1980 року ніяке рішення,  прийняте  відповідно до цієї Конвенції,  щодо повернення  дитини,  не  розглядається  як  встановлення  обставин будь-якого питання про піклування.

У свою чергу нормами чинного законодавства України не передбачено імперативної умови про те, що перебування дитини за межами України є підставою для відмови у задоволенні позову про визначення місця проживання такої дитини.

Більше того, зважаючи на положення міжнародних договорів щодо збереження юрисдикції судів України у питаннях батьківської відповідальності, очевидним є можливість вирішення справи про визначення місця проживання дитини саме національними судами.

Таким чином, сама по собі обставина проживання дитини за кордоном (незалежно від того чи вивезена дитина за кордон до звернення до суду з позовом про визначення місця її проживання чи після) не впливає на вирішення судами України спору про визначення місця її проживання.

Проживання дитини за кордоном не є самостійною підставою для відмови у позові про визначення місця проживання такої дитини разом з одним з батьків в Україні, а факт повернення дитини в Україну не є передумовою для вирішення спору між батьками про визначення місця проживання такої дитини.

Щодо наявності підстав для відступу від правового висновку, викладеного колегією суддів Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду

У наведеній справі дитина була вивезена за кордон до звернення до суду з позовом про визначення місця її проживання.

Сама по собі обставина проживання дитини за кордоном (незалежно від того чи вивезена дитина за кордон до звернення до суду з позовом про визначення місця її проживання чи після) не впливає на вирішення судами України спору про визначення місця її проживання.

З огляду на висновки, наведені у цій постанові, з метою узгодження правозастосовчої практики у спірних правовідносинах, Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду відступає від висновку колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладеного у постанові від 7 грудня 2022 року у справі № 759/96/18 про те, що спір між батьками щодо місця проживання дитини може бути вирішений лише після повернення дитини до держави постійного місця проживання із зазначенням висновку про те, що факт проживання дитини за кордоном не є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову про визначення місця проживання такої дитини разом з одним із батьків в Україні.

Висновки про правильне застосування норм права

Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду висловлює такі висновки про застосування норм права.

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності.

Факт проживання дитини за кордоном (незалежно від того чи вивезена дитина за кордон до звернення до суду з позовом про визначення місця її проживання чи після) не впливає на вирішення судами України спору про визначення місця її проживання. Повернення дитини в Україну не є передумовою для вирішення спору між батьками про визначення місця проживання такої дитини. Проживання дитини за кордоном не є самостійною підставою для відмови у позові про визначення місця проживання такої дитини разом з одним з батьків в Україні.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскаржувана постанова апеляційного суду прийнята з додержанням норм матеріального та процесуального права, а тому вказане судове рішення необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу – без задоволення.

Автор: Наталя Мамченко

Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на нашу сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.