На рівні Конституції та закону не передбачено можливості Нацбанку регулювати вимоги щодо форми відмови від договору банківського вкладу, - Верховний Суд

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 23 листопада 2023 року розглянув касаційну скаргу акціонерного товариства комерційного банку «Приватбанк» у справі за позовом гр. А до АТ КБ «ПриватБанк» про захист прав споживачів, стягнення процентів, 3 % річних та пені у розмірі 3 % за кожен день прострочення на підставі частини п’ятої статті 10 Закону «Про захист прав споживачів».

Судами встановлено, що між гр. А та банком у 2013 році укладено три депозитні договори. 17 листопада 2017 року гр. А звернулася до АТ КБ «ПриватБанк» із заявою, в якій просила розірвати зазначені договори та видати належні позивачу кошти і нараховані за ними відсотки. Заява, яка отримана банком 24 листопада 2017 року, залишена без відповідного реагування.

У грудні 2017 року гр. А звернулась до Деснянського райсуду Києва з позовом до ПАТ КБ «ПриватБанк», рішенням якого, залишеним без змін постановою апеляційного суду та постановою Верховного Суду від 23 вересня 2019 року, позов задоволено та стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» суми вкладів з ненарахованими відсотками, пенею та відсотками за прострочення.

У січні 2020 року присуджені судом кошти (у гривневому еквіваленті) зараховані, у рамках примусового стягнення, на рахунок позивача. Частково задовольняючи позовні вимоги про стягнення пені у розмірі 3 % за кожен день прострочення на підставі частини п’ятої статті 10 Закону «Про захист прав споживачів» за період із 16 жовтня 2019 року до 23 січня 2020 року за договорами, суди вважали, що заява позивача про розірвання договорів від 17 листопада 2017 року не відповідає вимогам, встановленим для її оформлення Правилами зберігання, захисту, використання та розкриття банківської таємниці, затвердженими Постановою Правління НБУ від 14 липня 2006 року №267.

Позиція Верховного Суду

Постановою Верховного Суду судові рішення в частині задоволених позовних вимог щодо стягнення пені у розмірі 3 % за кожен день прострочення на підставі частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» скасовано, у задоволенні позову в цій частині відмовлено з огляду на таке.

У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим (частина третя статті 651 ЦК України). На рівні Конституції України та закону не передбачено можливості Національного банку України регулювати вимоги щодо форми такого одностороннього правочину, як відмова від договору банківського вкладу.

У разі, коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством.

У разі, коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі 3% загальної вартості замовлення. Сплата виконавцем неустойки (пені), встановленої в разі невиконання, прострочення виконання або іншого неналежного виконання зобов’язання, не звільняє його від виконання зобов’язання в натурі (частина п’ята статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів»).

Отже, пеня, передбачена частиною п’ятою статті 10 зазначеного Закону, застосовується в разі порушення виконання договірного зобов’язання на користь споживача.

За змістом частини третьої статті 1058 ЦК до відносин банку та вкладника за рахунком, на який внесений вклад, застосовуються положення про договір банківського рахунка (глава 72 цього Кодексу), якщо інше не встановлено цією главою або не випливає із суті договору банківського вкладу.

Частиною першою статті 1075 ЦК передбачено, що договір банківського рахунка розривається за заявою клієнта у будь-який час. У разі розірвання договору зобов’язання сторін припиняються (ч. 2 статті 653 ЦК).

Як установили суди, гр. А, звертаючись до суду з позовом, просила стягнути з відповідача пеню відповідно до частини п’ятої статті 10 Закону «Про захист прав споживачів», тоді як договори банківських рахунків було розірвано 17 листопада 2019 року за її власною ініціативою.

Оскільки між А. та банком з 17 листопада 2019 року припинено правовідносини за вказаними договорами банківських рахунків, то дія частини п’ятої статті 10 Закону «Про захист прав споживачів» не поширюється на спірні правовідносини.

З урахуванням викладеного колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача пені за вказаними договорами банківських рахунків відповідно до ч. 5 статті 10 Закону «Про захист прав споживачів». У справі, що переглядалася, суди не врахували, що за допомогою такого універсального регулятора приватних відносин, як договір його сторони можуть регулювати, зокрема, вчинення між сторонами односторонніх правочинів, підстави для односторонньої відмови. Також суди не звернули уваги, що на рівні Конституції України та закону не передбачено можливості Національного банку України регулювати вимоги щодо форми такого одностороннього правочину, як відмова від договору банківського вкладу. Суди стягнули пеню за період з 16 жовтня 2019 року до 23 січня 2020 року, тобто після припинення договірних відносин позивача з банком, тому відсутні підстави для задоволення позовних вимог про стягнення пені за зазначений період на підставі частини п’ятої статті 10 Закону «Про захист прав споживачів».

Постанова Верховного Суду від 23 листопада 2023 року у справі № 757/42452/20.

Автор: Наталя Мамченко

Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на нашу сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.