Екс-член Вищої ради правосуддя звернувся за стягненням з ВРП 12,4 млн грн, - що вирішила Велика Палата

Велика Палата Верховного Суду опублікувала у Реєстрі постанову від 12 жовтня 2023 року, якою вирішено питання підсудності справи екс-члена Вищої ради правосуддя Андрія Василенка. Він подав позов проти ВРП, посилаючись на право стягнути з Ради загалом 12,4 млн грн середнього заробітку (справа № 990/156/23).

Історія справи

Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду 10 грудня 2020 року частково задовольнив позов екс-члена Вищої ради правосуддя Андрія Василенка, визнавши протиправним та скасувавши наказ голови ВРП від 26 липня 2019 року № 360-к про відрахування Василенка зі штату Ради (справа 9901/481/19).

Велика Палата Верховного Суду залишила це рішення без змін.

Згодом Андрій Василенко звернувся до КАС ВС як суду першої інстанції з позовом, у якому просив стягнути з ВРП на свою користь:

• 7 млн 525 тис. 031 грн 60 коп. середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 2 серпня 2019 року по 4 листопада 2021 року та
• 4 млн 941 тис. 215 грн 44 коп. середнього заробітку за час недопуску до продовження виконання повноважень як члена ВРП за період з 5 листопада 2021 року по 13 травня 2023 року.

Касаційний адміністративний суд ухвалою від 3 серпня 2023 року позовну заяву передав за підсудністю до Київського окружного адміністративного суду, зазначивши, що питання законності наказу ВРП про відрахування зі штату члена Вищої ради правосуддя розглядалося Верховним Судом як судом першої інстанції в межах справи № 9901/481/19.

Натомість Андрій Василенко звернувся до Верховного Суду як суду першої інстанції з новим позовом про стягнення середнього заробітку, при цьому зміст та вимоги цього позову не передбачають оскарження актів, дій чи бездіяльності ВРП.

Отже, в силу приписів частини четвертої статті 22 та частини першої статті 266 КАСУ справа №990/156/23 не є адміністративною справою, що підсудна Верховному Суду як суду першої інстанції, а відповідно до статті 20 цього Кодексу підлягає розгляду Київським окружним адміністративним судом.

Андрій Василенко не погодився із цим рішенням суду та подав до Великої Палати Верховного Суду апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати, а позовну заяву до ВРП повернути до КАС ВС.

Вважає, що у зв`язку з невиконанням ВРП обов`язку щодо сплати позивачу середнього заробітку за час вимушеного прогулу, який виник унаслідок видання протиправного наказу про відрахування позивача зі штату ВРП, з`явилися підстави для оскарження бездіяльності Ради самостійно виплатити позивачу середній заробіток за час вимушеного прогулу з моменту його протиправного відрахування зі штату ВРП до набрання законної сили рішенням Касаційного адміністративного суду від 10 грудня 2020 року, за період з 2 серпня 2019 року по 4 листопада 2021 року. А також бездіяльності ВРП щодо стягнення середнього заробітку за час недопуску до продовження виконання повноважень у зв`язку із затягуванням вирішення питання про забезпечення можливості позивачу продовжити виконання повноважень члена ВРП.

Доводить, що оскільки Велика Палата Верховного Суду у справі № 9901/481/19 встановила, що оскаржений у цій справі наказ є наказом про звільнення позивача, а отже, є актом ВРП в контексті положень статті 266 КАС України, то позовні вимоги про стягнення середнього заробітку, що є похідними від позовної вимоги про визнання протиправним і скасування наказу, яким позивача відраховано зі штату ВРП, також підсудні КАС ВС.

Позиція Великої Палати Верховного Суду

Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що процесуальний закон, поширюючи юрисдикцію адміністративних судів на справи щодо оскарження актів ВРП, не встановлює вимоги, щоб такі акти Рада ухвалила як колегіальний орган (а не її орган чи посадова особа).

Як можна зрозуміти зі змісту позовної заяви, і це відзначив суд першої інстанції, вимоги позивача щодо стягнення середнього заробітку адресовані ВРП.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач указав, що предметом оскарження у цій справі є бездіяльність ВРП щодо невиплати йому середнього заробітку за час вимушеного прогулу та середнього заробітку за час недопуску до продовження виконання повноважень як члена Ради.

Позивач вважає, що ВРП на підставі рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 10 грудня 2020 року та постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 листопада 2021 року у справі № 9901/481/19 повинна була допустити його до продовження виконання ним повноважень як члена Ради з наступного дня після набрання законної сили рішенням суду першої інстанції у цій справі, тобто з 5 листопада 2021 року, однак з об`єктивних причин він протиправно не допущений до виконання ним указаних повноважень.

З огляду на ці обставини, положення статей 235, 236 Кодексу законів про працю України з моменту відрахування позивача зі штату ВРП до набрання законної сили рішенням КАС ВС від 10 грудня 2020 року про його незаконне відрахування зі штату ВРП остання зобов`язана виплатити позивачеві середній заробіток за час вимушеного прогулу.

А з дати, з якої ВРП зобов`язана була допустити позивача до виконання його повноважень, до дати закінчення строку повноважень позивача як члена ВРП (тобто з 5 листопада 2021 року по 13 травня 2023 року) Рада зобов`язана виплатити позивачу середній заробіток за час недопуску до продовження виконання повноважень як члена ВРП.

Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду з аналізу цих позовних вимог, а також заявлених та задоволених у судовому порядку вимог у згаданій вище справі № 9901/481/19 виснував, про що було згадано вище, що позов Андрія Василенка про стягнення середнього заробітку є новим, зміст та вимоги якого не передбачають оскарження актів, дій чи бездіяльності ВРП, а тому на виконання приписів частини четвертої статті 22 та частини першої статті 266 КАС України ця справа не є адміністративною справою, що підсудна Верховному Суду як суду першої інстанції. Натомість касаційний суд дійшов висновку, що цю позовну заяву слід передати за підсудністю до Київського окружного адміністративного суду.

Правовою підставою для розгляду цього спору окружним адміністративним судом називає положення статті 20 КАС України, за якою цим судам підсудні всі адміністративні справи, крім визначених частиною першою цієї статті.

Велика Палата Верховного Суду враховує, що спір у межах цієї справи пов`язаний зі звільненням члена ВРП із займаної посади, виконанням рішення суду щодо його поновлення на цій посади та спрямований на вирішення питання про застосування заходів матеріальної відповідальності за невиконання рішення суду про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та середнього заробітку за час недопуску до продовження виконання повноважень.

Позивач чітко визначає предмет позову як бездіяльність ВРП щодо невиплати йому середнього заробітку.

Попри це КАС ВС в оскаржуваній ухвалі встановлює, що зміст та вимоги цього позову не передбачають оскарження актів, дій та бездіяльності ВРП, та з посиланням на положення статей 22 та 266 КАС України, які визначають підсудність справ за участі цього органу Верховному Суду, висновує, що цей спір не підсудний Верховному Суду як суду першої інстанції.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що право на оскарження індивідуального акта суб`єкта владних повноважень надано особі, щодо якої цей акт виданий або прав, свобод та інтересів якої він безпосередньо стосується чи спрямований на виникнення певних юридичних наслідків, має бути реалізоване в межах адміністративного судочинства.

Мотиви суду про те, що в позовних вимогах, які заявив Андрій Василенко, пріоритетними й основними були вимоги про захист його трудових прав на отримання середнього заробітку за час вимушеного прогулу за означений ним період часу та середній заробіток за час недопуску до продовження виконання повноважень члена ВРП, до порушення яких призвела бездіяльність Ради, не можна визнати слушними й підставними для висновку, що спірні правовідносини не підсудні КАС ВС і що до них має застосовуватися компетенція окружного адміністративного суду.

Від того, що позивач вимагає сплатити йому на підставі закону заборговану суму винагороди члена ВРП, не змінюється ані правове становище ВРП, ані його повноваження, обсяг владних функцій, ані правова природа взаємин, які склалися й існують між позивачем та відповідачем стосовно права на винагороду члена ВРП, яка за статтею 21 Закону України від 21 грудня 2016 року № 1798-VIII «Про Вищу раду правосуддя» є не стільки платнею за виконання обов`язків члена ВРП, скільки гарантією діяльності останнього, сенс якої (гарантії), серед іншого, вкотре дозволяє визначити, що вимоги позивача спрямовані насамперед на законність дій Ради в частині права позивача на винагороду члена Ради.

Отже, з огляду на предмет оскарження, зміст спірних правовідносин оскаржувана бездіяльність Ради є предметом судового контролю Верховного Суду як суду першої інстанції.

Таким чином, ВП ВС постановила, що апеляційну скаргу Андрія Василенка слід задовольнити, ухвалу Касаційного адміністративного суду скасувати, а справу направити для продовження розгляду до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.

Автор: Наталя Мамченко

Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на нашу сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших у  подій.