Верховний Суд нагадав про обовʼязок застосування судами положень Конституції України як норм прямої дії та безумовність права на апеляційне оскарження судового рішення

У провадженні Верховного Суду перебувала касаційна скарга фізичної особи (позивача у справі) на ухвалу суду апеляційної інстанції, якою відмовлено у відкритті апеляційного провадження.

У цій справі рішенням суду першої інстанції було задоволено позов фізичної особи до Головного управління Пенсійного фонду України (ГУ ПФУ), а саме: визнано протиправним та скасовано рішення ГУ ПФУ про відмову в перерахунку позивачу щомісячного грошового утримання судді у відставці та зобов`язано відповідача здійснити такий перерахунок та виплату.

У січні 2023 року позивач звернувся до окружного адміністративного суду із заявою про визнання протиправним рішення, ухваленого відповідачем на виконання рішення суду у цій справі, у порядку статті 383 КАС України.

Разом з тим, ухвалою окружного адміністративного суду відмовлено у задоволенні такої заяви позивача. Не погодившись із ухваленим рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просив ухвалу суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення його зави, поданої у порядку статті 383 КАС України.

Однак, ухвалою апеляційного адміністративного суду відмовлено у відкритті апеляційного провадження за скаргою позивача з тих мотивів, що частиною шостою статті 383 КАС України, відповідно до якої оскарженню підлягає ухвала суду у разі задоволення заяви, поданої у порядку вказаної статті та яка в такому випадку постановляється в порядку статті 249 КАС України, не передбачено можливості оскарження ухвали суду першої інстанції, якою встановлена відсутність протиправності дій відповідача, а також не передбачено оскарження такої ухвали і нормами статті 294 КАС України. За висновком суду апеляційної інстанції, оскарження ухвал суду першої інстанції, які не передбачені статтею 294 КАС України, окремо від рішення суду не допускається.

Водночас Верховний Суд не погодився із такими висновками суду апеляційної інстанції, касаційну скаргу позивача задовольнив, скасував оскаржувану ухвалу апеляційного адміністративного суду та направив справу до цього суду для продовження розгляду.

Суд виходив з того, що частиною першою статті 383 КАС України передбачено, що особа-позивач, на користь якої ухвалено рішення суду, має право подати до суду першої інстанції заяву про визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності, вчинених суб`єктом владних повноважень - відповідачем на виконання такого рішення суду, або порушення прав позивача, підтверджених таким рішенням суду.

Розгляд судом першої інстанції заяви, поданої відповідно до частини першої статті 383 КАС України, може мати змістовним наслідком три судові рішення (ухвали): про повернення заяви заявнику, про задоволення заяви та про відмову у задоволенні заяви.

Суд дійшов висновку, що КАС України по-різному регулює можливість оскарження таких судових рішень в апеляційному порядку.

Зокрема, в абзаці другому частини п`ятої статті 383 КАС України прямо вказано, що ухвала про повернення заяви підлягає (апеляційному) оскарженню. Водночас стосовно ухвал про задоволення заяви та про відмову у її задоволенні стаття 383 КАС України прямих приписів не має. Однак, у разі наявності підстав для задоволення заяви, частина шоста статті 383 КАС України через відсилку до статті 249 КАС України передбачає прийняття окремої ухвали. Відповідно до частини сьомої статті 249 КАС України окрема ухвала може бути оскаржена особами, яких вона стосується.

Проте, стосовно можливості оскарження судового рішення у разі відмови у задоволенні заяви КАС України не містить прямих чи опосередкованих вказівок. Зокрема, така ухвала не зазначена у переліку ухвал суду першої інстанції, які можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення суду, який наведено в статті 294 КАС України і на який міститься посилання у частині другій статті 293 КАС України.

У цій справі враховану практику, викладену у постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного адміністративного суду від 13 березня 2023 року у справі № 440/2582/20, а також Рішення Конституційного Суду України від 1 березня 2023 року № 2023 2-р(II)/2023 (справа № 3-27/2022(54/22) за конституційною скаргою щодо відповідності Конституції України (конституційності) приписів частини першої статті 294, частини шостої статті 383 КАС України), в яких наголошено, що законодавець, ухваливши оспорювані приписи Кодексу, якими не встановив права на апеляційне оскарження ухвали суду про залишення без задоволення заяви, поданої порядком статті 383 КАС України, діяв свавільно, оскільки не врахував її юридичних наслідків для особи-позивача та не запровадив інших дієвих механізмів захисту і поновлення порушених прав, свобод, інтересів особи-позивача, яка судовим порядком домагається виконання судового рішення, ухваленого на її користь.

Суд звернув увагу на гарантії права на справедливий суд, встановлені Міжнародним пактом про громадянські і політичні права, прийнятим 16 грудня 1966 року Генеральною Асамблеєю ООН. Так, відповідно до статей 2, 14 вказаного Міжнародного пакту, кожна держава, яка бере участь у цьому Пакті зобов`язується забезпечити всякій особі, права і свободи якої, визнані в цьому Пакті, порушено, ефективний засіб правового захисту, навіть коли це порушення було вчинене особами, що діяли як особи офіційні; забезпечити, щоб право на правовий захист для будь-якої особи, яка потребує такого захисту, встановлювалось компетентними судовими, адміністративними чи законодавчими властями або будь-яким іншим компетентним органом, передбаченим правовою системою держави, і розвивати можливості судового захисту; всі особи є рівними перед судами і трибуналами; кожен має право при визначенні його права та обов`язків у будь-якому цивільному процесі на справедливий і публічний розгляд справи компетентним, незалежним і безстороннім судом, створеним на підставі закону.

У пунктах «а» та «b» статті 1 Рекомендацій № R(95)5 Комітету міністрів Ради Європи (КМРЄ) державам-членам «Щодо введення в дію та поліпшення функціонування систем і процедур оскарження у цивільних або комерційних справах» від 7 лютого 1995 року передбачено обовʼязковість існування можливості контролю за будь-яким рішенням суду нижчої інстанції зі сторони суду вищої інстанції, а у разі якщо буде визнано доцільним передбачити винятки зі сфери цього принципу, останні повинні бути засновані на законі і повинні відповідати загальним принципам справедливості.

Відповідно до пункту 26 Висновку № 20(2017) Консультативної ради європейських судів (КРЄС) «Про роль судів у забезпеченні єдності застосування закону» у випадку, коли доступ до верховних судів перестає бути питанням права і стає питанням винятку, саме апеляційні суди будуть вищою інстанцією для більшості справ; апеляційні суди повинні мати можливість здійснювати свої повноваження щодо забезпечення якості правосуддя, що також включає потребу в забезпеченні єдності застосування права.

З урахуванням вищезазначеного, Верховний Суд дійшов висновку, що відсутність у процесуальному законі можливості оскарження в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції про залишення без задоволення заяви, поданої в порядку статті 383 КАС України, не є беззаперечною підставою вважати таке оскарження неможливим.

Суд вказав на помилковість висновків суду апеляційної інстанції про відсутність в учасників справи права на апеляційне оскарження ухвал суду першої інстанції про залишення без задоволення заяви, поданої в порядку статті 383 КАС України, не застосував положення статті 8 Конституції України, які гарантують пріоритет її норм над будь-якими законами та пряму (безумовну) дію (застосування) таких норм.

Верховний Суд також звернув увагу на те, що безпідставна відмова у відкритті апеляційного провадження фактично позбавляє особу гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод права доступу до суду; ефективне правосуддя передбачає обов`язок судів апеляційної та касаційної інстанцій впливати на функціонування системи, а також здійснювати для забезпечення єдності практики судовий контроль за законністю та мотивованістю рішень судів попередніх інстанцій.

Постанова Верховного Суду від 29 червня 2023 року у справі № 400/3687/20 (адміністративне провадження № К/990/8186/23).

Автор: Наталя Мамченко

Підписуйтесь на наш telegram-канал t.me/sudua та на Twitter, а також на нашу сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.