Як вчинення виконавчого напису нотаріуса впливає на позовну давність: позиція Об’єднаної палати Верховного Суду

Вчинення виконавчого напису нотаріуса після виникнення у кредитора права на відповідний позов не перериває позовну давність і не зупиняє її перебігу, а визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, не впливає на перебіг позовної давності за позовом про стягнення заборгованості та не зумовлює початок її перебігу.

Вчинення виконавчого напису нотаріуса/визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню саме по собі не можна вважати поважною причиною пропуску позовної давності, оскільки кредитор, який обрав саме такий спосіб захисту порушеного права має усвідомлювати й наслідки такого порушення.

Такий висновок виклав Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 13 березня 2023 року по справі №554/9126/20.

При цьому Об`єднана палата відступила від раніше озвучених висновків про те, що до часу визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, право позивача щодо задоволення своїх майнових вимог не порушено, а захищено чинним виконавчим написом нотаріуса.

Обставини справи

У жовтні 2020 року позивачка звернулася з позовом до позичальника про стягнення інфляційних втрат та трьох процентів річних. Позов мотивований тим, що 24 березня 2015 року між нею та позичальником укладено договір позики, за умовами якого останній отримав 500 тисяч грн на строк до 31 грудня 2015 року.

У визначений в договорі позики строк позичальник взяті на себе зобов`язання за договором не виконав, тому позивачка звернулася до приватного нотаріуса за вчиненням виконавчого напису.

26 травня 2016 року приватним нотаріусом вчинено виконавчий напис про стягнення з позичальника на користь позивачки боргу. Постановою державного виконавця відкрито виконавче провадження з виконання виконавчого напису.

Позивач зазначала, що на час звернення до суду із цим позовом зобов`язання за договором позики не виконано, борг не повернуто, у зв`язку з чим на боржника покладається відповідальність за порушення грошового зобов`язання, як передбачено статтею 625 ЦК.

Водночас вказувала, що наявність рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконане боржником, не припиняє правовідносин сторін договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов`язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених статтею 625 ЦК.

Разом з тим, відповідач звернувся до суду із позовом про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, та справа тривалий час розглядалась у судах різних інстанцій.

Постановою Полтавського апеляційного суду від 11 листопада 2020 року у справі №554/6777/17 за позовом позичальника до позикодавиці про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, апеляційну скаргу позичальника задоволено. Ухвалено рішення, яким позов позичальника задоволено, визнано таким, що не підлягає виконанню виконавчий напис, вчинений приватним нотаріусом про стягнення боргу у розмірі 533 991 грн.

Рішення судів

Рішенням Октябрського районного суду Полтави від 19 квітня 2021 року позов позикодавиці було задоволено. Втім, постановою Полтавського апеляційного суду від 5 серпня 2021 рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове судове рішення про відмову у задоволенні позову.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що:

суд першої інстанції зробив правильний висновок про наявність правових підстав для стягнення боргу за договором позики. Водночас перебіг позовної давності у спірних правовідносинах починається від дня, коли у позикодавиці виникло право на позов про стягнення заборгованості за договором позики, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Такою датою є обумовлена сторонами в договорі позики дата повернення позики, а саме 31 грудня 2015 року. Пунктом 8 договору позики від 24 березня 2015 року передбачено, що у разі прострочення виконання зобов`язання за цим договором позикодавець має право здійснити звернення стягнення у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса або в судовому порядку;

У травні 2016 року позикодавиця звернулась до нотаріуса для отримання виконавчого напису для захисту своїх цивільних прав. Тобто звернулась про стягнення боргу за договором позики у безспірному позасудовому порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса.

Скориставшись своїм правом на звернення до суду, позичальник звернувся з позовом про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню. Постановою Полтавського апеляційного суду від 11 листопада 2020 року у справі № 554/6777/17 його апеляційну скаргу задоволено, скасовано рішення Октябрського районного суду м. Полтави, позов позичальника задоволено, визнано таким, що не підлягає виконанню виконавчий напис, вчинений приватним нотаріусом.

Строк договору позики встановлено до 31 грудня 2015 року. Водночас з позовом про стягнення заборгованості позикодавиця звернулася до суду лише у жовтні 2020 року, тобто, зі спливом позовної давності. Доказів на підтвердження обставин, які б робили неможливим або утрудненим своєчасне пред`явлення позову до суду, в матеріалах справи немає. Також у матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази, які б підтверджували поважність пропуску строку звернення до суду із цим позовом.

У серпні 2021 року до Верховного Суду від позикодавиці надійшла касаційна скарга.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 серпня 2022 року справу передано на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду

Щодо наявності підстав для відступу

Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).

Цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників (частина перша статті 1 ЦК України).

Для приватного права апріорі властивою є така засада як розумність.

Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16?ц).

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Відповідно до статті 20 ЦК України право на захист особа здійснює на свій розсуд.

Тлумачення статті 20 ЦК України, з урахуванням принципу розумності свідчить, що здійснення права на захист на власний розсуд означає, що управнений суб`єкт:

має можливість вибору типу поведінки - реалізовувати чи не реалізовувати своє право на захист;

у випадку, якщо буде обрана реалізація права на захист - має можливість вибору форми захисту, тобто звернутися до юрисдикційного (судового чи іншого) чи неюрисдикційного захисту суб`єктивного цивільного права чи законного інтересу, а також можливість поєднання цих форм захисту;

самостійно обрати спосіб захисту в межах тієї чи іншої форми захисту, а також визначає доцільність поєднання способів захисту чи заміну одного способу захисту іншим.

Водночас така свобода захисту «на власний розсуд» має і зворотну сторону - обрання однієї форми чи певного засобу захисту жодним чином не перешкоджає настанню обставин, які можуть тим чи іншим чином нівелювати корисний ефект від звернення до іншої форми чи способу захисту.

Право на звернення до суду за захистом кореспондується зі статтею 256 ЦК України, яка встановлює для особи часові межі для звернення до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу та називає їх позовною давністю. У позасудовому порядку захист суб`єктивного права також нерозривно пов`язується із фактором часу, про що свідчить зміст статті 88 Закону України «Про нотаріат».

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Початок перебігу позовної давності визначається в статті 261 ЦК України.

За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

Натомість, за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (абзац перший частини п`ятої статті 261 ЦК України).

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2019 року у справі № 357/5125/16-ц (провадження № 61-15142сво18) зазначено, що:

«вчинення нотаріусом виконавчого напису - це нотаріальна дія, яка полягає в посвідченні права стягувача на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна. При цьому, вчинений нотаріусом виконавчий напис не породжує виникнення права стягувача на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна, а підтверджує, що таке право виникло у стягувача раніше. Метою вчинення виконавчого напису є надання стягувачу можливості в позасудовому порядку реалізувати його право на примусове виконання безспірного зобов`язання боржником. З урахуванням наведеного, перебіг позовної давності за вимогами про звернення стягнення на предмет іпотеки починається від дня, коли у кредитора (іпотекодержателя) виникло право на відповідний позов, незалежно від того, чи звертався він після цього до нотаріуса за захистом своїх цивільних прав. У силу положень статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку, а також у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Звернення стягнення на предмет іпотеки не вказане у статті 264 ЦК України в якості окремої підстави переривання перебігу позовної давності, а також не може вважатися діями, що свідчать про визнання боржником свого боргу, чи прирівнюватись до пред`явлення позову. Звернення стягнення є реалізацією іпотекодержателем свого права, передбаченого договором іпотеки, та підставою припинення цього права. Повернення стягувачу виконавчого напису (виконавчого документу) також не може переривати перебіг позовної давності за позовними вимогами про звернення стягнення з аналогічних причин.

У справі, яка переглядається, 14 лютого 2013 року приватним нотаріусом вчинено виконавчий напис, яким звернено стягнення на предмет іпотеки у рахунок погашення всієї заборгованості за кредитом. Цим виконавчим написом установлено, що строк платежу за зобов`язаннями настав 27 липня 2012 року. Тобто, вчинення виконавчого напису у цій справі потягло зміну строку виконання основного зобов`язання.

За викладених обставин Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду не вбачає підстав для відступлення від правового висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду про те, що вжитий банком засіб позасудового захисту свого порушеного права, а саме звернення стягнення на предмет іпотеки за виконавчим написом нотаріуса, до визначених статтями 263, 264 ЦК України підстав зупинення чи/або переривання позовної давності не належить.

Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду не бере до уваги висновок, викладений у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 березня 2019 року у справі № 161/19329/13-ц (провадження № 61-39634св18), відповідно до якого перебіг позовної давності почався саме з моменту, коли виконавчий напис, яким банк задовольнив свої кредиторські вимоги, повернутий без виконання, оскільки містить різні конкретні обставини справи у порівнянні зі справою, яка переглядається. Так, у наведеній постанові встановлено, що банк про неможливість реалізації свого права (тобто порушення права) на звернення стягнення на предмет іпотеки дізнався з моменту, коли державний виконавець повернув виконавчий документ про звернення стягнення на предмет іпотеки. До часу повернення виконавчого напису нотаріуса право банку щодо задоволення своїх майнових вимог за рахунок переданого в іпотеку майна порушено не було, а було захищено чинним у вказаний період виконавчим написом нотаріуса. У свою чергу у справі, яка переглядається, банк у позасудовому порядку змінив строк виконання основного зобов`язання шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки за виконавчим написом нотаріуса, разом із тим, не реалізував свого права на стягнення всієї заборгованості за кредитним договором у судовому порядку в межах позовної давності».

Положення частини п`ятої статті 261 ЦК України не суперечать загальному правилу визначення моменту початку перебігу позовної давності, закріпленому у частині першій цієї статті, а лише конкретизує дату, погоджену сторонами при укладенні договору, з якої кредитор міг та повинен був довідатись про порушення свого права.

Отже, за змістом статті 261 ЦК України початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

З урахуванням наведеного, початок перебігу позовної давності за зобов`язаннями у договірних правовідносинах з визначеним строком виконання, починається зі спливом цього строку.

Підстави зупинення та переривання позовної давності визначені у статтях 263, 264 ЦК України.

Перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку. Позовна давність переривається у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується (стаття 264 ЦК України).

Підстави переривання позовної давності є вичерпними і розширеному тлумаченню не підлягають.

На підставі частини другої статті 264 ЦК України переривання позовної давності відбувається у разі подання до суду саме позову до належного відповідача з дотриманням процесуальних вимог щодо форми та змісту позовної заяви, правил предметної та суб`єктної юрисдикції й інших вимог, порушення яких перешкоджає відкриттю провадження у справі.

Зазначене вище свідчить, що вчинення нотаріусом виконавчого напису або визнання його таким, що не підлягає виконанню, не впливають на переривання позовної давності або зупинення її перебігу.

Звернення особи до нотаріуса за вчиненням виконавчого напису є певною мірою ризиком, пов`язаним, у тому числі, із пропуском позовної давності. Однак особа сама вирішує як їй здійснювати захист своїх прав, в судовому або ж позасудовому порядку.

Початок перебігу позовної давності, підстави зупинення та переривання перебігу позовної давності визначені законодавством у імперативних нормах матеріального права, проте частина п`ята статті 267 ЦК України надає суду право визнавати поважними причини пропуску позовної давності і захищати порушене право.

Тлумачення статей 18, 256, 261, 264, 267 ЦК України свідчить, що:

початок перебігу позовної давності за позовами про стягнення заборгованості у зв`язку з невиконанням зобов`язань у договірних правовідносинах з визначеним строком виконання починається зі спливом цього строку. Тобто, цивільне право кредитора є порушеним з моменту невиконання зобов`язання;

вчинення нотаріусом виконавчого напису не впливає на перебіг позовної давності, а саме не перериває та не зупиняє її перебіг;

визнання судом виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, не впливає на перебіг позовної давності;

визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, саме по собі не є поважною причиною пропуску позовної давності;

звернення до однієї форми (одного способу) захисту жодним чином не впливає на перебіг позовної давності, яка і є однією з тих обставин, що можуть перешкодити захисту в іншій формі чи іншим способом. Особа, яка вдалася до юрисдикційної форми захисту свого права нотаріусом в порядку вчинення виконавчого напису (стаття 18 ЦК України) і пропустила позовну давність для звернення до суду з позовом для захисту цього ж права, не може виправдовуватися тим, що вона захищалася в позасудовому порядку.

Тому Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважає, що існують підстави для відступу від висновків, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегій суддів: Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 березня 2019 року у справі № 161/19329/13-ц (провадження № 61?39634св18), Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 грудня 2019 року у справі № 450/18/15-ц (провадження № 61?17556св18), Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 липня 2020 року у справі № 128/2176/18 (провадження № 61?11504св19), Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 червня 2021 року у справі № 759/17465/18 (провадження № 61?12201св20), Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 серпня 2021 року у справі № 727/7578/16-ц (провадження № 61?3583св21), Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 червня 2022 року у справі № 759/17465/18 (провадження № 61?18810св21) про те, що до часу визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, право позивача щодо задоволення своїх майнових вимог не порушено, а захищено чинним виконавчим написом нотаріуса. Перебіг позовної давності починається від дня, коли повернуто виконавчий напис нотаріуса (виконавчий документ) або визнано виконавчий напис таким, що не підлягає виконанню.

Щодо суті спору

Питання поважності цих причин, тобто наявності обставин, які з об`єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини.

Саме позивач повинен довести поважність характеру тієї чи іншої причини, а не інші учасники, адже це в його інтересах, щоб суд визнав поважними причини пропуску позовної давності.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що питання поважності цих причин, тобто наявності обставин, які з об`єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини. При цьому саме на позивача покладено обов`язок доказування тієї обставини, що строк було пропущено з поважних причин (постанови Великої Палати Верховного Суду: від 30 січня 2019 року у справі № 706/1272/14-ц (провадження № 14-456цс18), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12?97гс19), від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3680/17 (провадження № 12-104гс19).

При вирішенні питання про поважність причин пропуску позовної давності суд першої інстанції вважав, що є очевидним, що розгляд справи у судах різних інстанцій про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, на думку добросовісного й розсудливого спостерігача, виключає необхідність вчинення процесуальних дій, спрямованих на скасування оспорюваного виконавчого напису нотаріуса. На думку суду, скасування виконавчого напису нотаріуса не змінює суті того, що існує такий виконавчий напис, згідно з яким стягується з відповідача сума заборгованості за договором позики.

Суд погодився з доводами позивача, що позовну давність пропущено з поважних причин внаслідок тривалості судових процедур, що призвело до пропуску строку звернення до суду із цим позовом. Є неправильним та несправедливим покладення виключно на позивача відповідальності за пропуск позовної давності та позбавлення її права на захист у спірних правовідносинах.

Отже, суд першої інстанції вважав, що позикодавиця пропустила строк звернення до суду з позовом про стягнення заборгованості за договором позики від 24 березня 2015 року з поважних причин, а тому її права підлягають захисту шляхом задоволення позовних вимог про стягнення з відповідача заборгованості за договором позики в розмірі 500 000 грн, інфляційних втрат - 96 076,47 грн; трьох процентів річних - 45 010,22 грн, а всього - 641 086,69 грн.

При скасуванні рішення суду першої інстанції та ухваленні постанови про відмову у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції про наявність правових підстав для стягнення заборгованості за договором позики, проте зробив висновок, що позовні вимоги не підлягають задоволенню у зв`язку зі спливом позовної давності, оскільки причини пропуску позовної давності, зазначені позикодавицею, не є поважними.

Верховний суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду вважає, що висновок суду апеляційної інстанції про відсутність підстав для задоволення позову у зв`язку з пропуском позовної давності відповідає нормам матеріального права.

У справі, що переглядається, право на позов виникло 31 грудня 2015 року із настанням строку повернення позики, і з цього моменту почався перебіг позовної давності.

Проте, звернувшись до суду із цим позовом (заявою про зміну предмету позову) у листопаді 2020 року позивач пропустила позовну давність.

Причинами пропуску позовної давності зазначала, що оскільки існував виконавчий напис, виданий 26 травня 2016 року приватним нотаріусом, то відповідно у неї не було правових підстав для звернення до суду з позовом про стягнення заборгованості за договором позики, у зв`язку з тим, що, на її думку, право було захищено виконавчим написом нотаріуса.

З урахуванням того, що постановою Полтавського апеляційного суду від 11 листопада 2020 року у справі № 554/6777/17, яка набрала законної сили, визнано таким, що не підлягає виконанню, виконавчий напис нотаріуса від 26 травня 2016 року про стягнення з боргу у розмірі 533 991,10 грн, тому позивач звернулася до суду за захистом порушених прав.

Вона вважала, що зазначені обставини є поважною причиною пропуску позовної давності.

Об`єднана палата Касаційного цивільного суду враховує, що позивач могла звернутися до суду за захистом свого порушеного права з часу, коли закінчився строк виконання договору, незалежно від того, чи зверталася вона після закінчення такого строку до нотаріуса за захистом своїх цивільних прав.

За такої умови, очевидно, що вчинення виконавчого напису нотаріуса після виникнення у кредитора права на відповідний позов не перериває позовну давність і не зупиняє її перебігу, а визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, не впливає на перебіг позовної давності за позовом про стягнення заборгованості та не зумовлює початок її перебігу.

Вчинення виконавчого напису нотаріуса/визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню саме по собі не можна вважати поважною причиною пропуску позовної давності, оскільки кредитор, який обрав саме такий спосіб захисту порушеного права має усвідомлювати й наслідки такого порушення.

На думку Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду, висновок суду першої інстанції про наявність підстав вважати поважними наведені позивачем причини пропуску позовної давності не відповідає фактичним обставинам справи та наведеним вище положенням ЦК України.

Тривалий розгляд спорів за участі сторін, не позбавляв позивача можливості звернутися до суду із позовом про стягнення боргу раніше та захистити своє порушене право.

Інших обставин, які виникли та унеможливили своєчасне звернення до суду з позовом, позивач не навела.

Суд апеляційної інстанції належним чином дослідив спірні правовідносини, обставини вчинення позивачкою дій, направлених на захист своїх інтересів, та дійсне порушення прав та законних інтересів позивача, які потребують захисту.

Водночас суд врахував, що причини пропуску позовної давності в цьому випадку пов`язані з обставинами, що залежать повністю від дій позивача, яка брала участь у справах про визнання недійсним договору позики, визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, та мала можливість звернутися до суду із позовом про стягнення боргу раніше.

Тому суд апеляційної інстанції надав оцінку доводам позивача про причини пропуску строку на звернення до суду із цим позовом, та зробив правильний висновок, що такі причини не є поважними.

Отже, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про відсутність підстав для визнання причин пропуску позивачем позовної давності поважними.

Такі висновки апеляційного суду відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Тому суд апеляційної інстанції зробив правильний висновок про відмову у задоволенні позову про стягнення боргу за договором позики, у зв`язку зі спливом позовної давності.

Щодо застосування статті 625 ЦК України в натуральному зобов`язанні

Суд апеляційної інстанції встановив, що борг за договором позики позичальник не повернув, тому зробив висновок, що позовні вимоги про стягнення заборгованості за цим договором та покладення на відповідача відповідальності за порушення грошового зобов`язання, передбаченої частиною другою статті 625 ЦК України, є обґрунтованими.

Водночас відмовив у задоволенні позову у зв`язку з пропуском позовної давності.

Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер, й інші джерела правового регулювання, насамперед, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, виявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства.

Натуральним зобов`язанням ( obligatio naturalis ) є зобов`язання, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набутим майном. Конструкція статті 625 ЦК України щодо нарахування трьох процентів річних та інфляційних втрат розрахована на її застосування до такого грошового зобов`язання, вимога в якому може бути захищена в судовому (примусовому) порядку. Кредитор в натуральному зобов`язанні не має права нараховувати три проценти річних та інфляційні втрати, оскільки вимога в такому зобов`язанні не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 06 березня 2019 року в справі № 757/44680/15-ц (провадження № 61-32171сво18).

Натуральним зобов`язанням (obligatio naturalis) є зобов`язання, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, оскільки боржник заявив про застосування позовної давності і яка застосована судом, але добровільне виконання якої не є безпідставно набутим майном. Задавненим зобов`язанням є зобов`язання, в якому стосовно задавненої вимоги спливла позовна давність, кредитор не пред`являє в судовому порядку позову про захист задавненої вимоги і боржник відповідно не заявив про застосування до неї позовної давності.

Законодавець в пункті 4 частини першої статті 602 ЦК України передбачає заборону для зарахування зустрічних вимог у разі спливу позовної давності в задавненому зобов`язанні для охорони інтересів боржника. Сплив позовної давності при пред`явленій позовній вимозі кредитором в судовому порядку про стягнення боргу, за яким сплинула позовна даність, дозволяє боржнику заявити про застосування позовної давності. Зарахування, яке є по своїй суті замінником належного виконання зобов`язання, не має створювати механізм обходу заборони, передбаченої в пункті 4 частини першої статті 602 ЦК України. Така заборона стосується випадку, коли кредитор ініціює зарахування за задавненою вимогою. У такому разі кредитор за допомогою зарахування може обійти охорону, що надається боржнику при спливі позовної давності, і досягнути результату, який недоступний кредитору в межах пред`явленої позовної вимоги кредитором в судовому порядку про стягнення боргу, за яким сплинула позовна даність, і яка дозволяє боржнику заявити про застосування позовної давності.

Очевидно, що аналогічний підхід для охорони інтересів боржника при задавненому зобов`язанні має бути й стосовно трьох процентів річних та інфляційних втрат, нарахованих на таку вимогу в цьому зобов`язанні. Пред`явлення кредитором, при існуванні задавненої вимоги, тільки позову про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат, без позовної вимоги про стягнення задавненої вимоги, на яку нараховуються три проценти річних та інфляційні втрати, дозволяє кредитору обійти охорону, що надається боржнику при спливі позовної давності, і досягнути результату, який недоступний кредитору при пред`явленні позовної вимоги про стягнення задавненої вимоги, і яка забезпечує можливість боржнику заявити про застосування до неї позовної давності. Тобто складається доволі нерозумна ситуація: зі спливом позовної давності і неможливістю захисту задавненої вимоги кредитор зберігає можливість постійно подавати вимоги про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат, нарахованих на задавнену вимогу, що означає по суті виконання задавненої вимоги і без можливості боржнику заявити про застосування позовної давності до задавненої вимоги. Тому кредитор, для охорони інтересів боржника, може пред`явити позов про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат, які нараховані на задавнену вимогу, тільки разом з пред`явленням позову про стягнення задавненої вимоги (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 листопада 2022 року в справі № 285/3536/20 (провадження № 61-261св22).

У справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції відмовив позикодавцю у стягненні боргу за договором позики внаслідок спливу позовної давності. Оскільки позикодавець пропустив позовну давність, яка застосована апеляційним судом, то три проценти річних та інфляційні втрати, були нараховані до вимоги, яка існує в натуральному зобов`язанні. Тому в задоволенні цих позовних вимог слід відмовити за безпідставністю. Суд апеляційної інстанції зробив обґрунтований висновок про відмову в задоволенні цих позовних вимог, але помилився щодо мотивів такої відмови.

Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважає за необхідне змінити оскаржувану постанову апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог про стягнення з позичальника трьох процентів річних та інфляційних втрат шляхом зміни мотивів відмови у задоволенні цих позовних вимог, а в решті постанову апеляційного суду залишити без змін.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Отже, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційну скаргу позикодавиці слід задовольнити частково, постанову апеляційного суду змінити в частині вирішення позовних вимог про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат, виклавши її мотивувальну частину у редакції цієї постанови, а в решті постанову апеляційного суду залишити без змін.

Автор: Наталя Мамченко

Підписуйтесь на наш telegram-канал t.me/sudua та на Twitter, а також на нашу сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.