Для відмежування умисного вбивства від умисного заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого (ч. 2ст. 121 КК України), повинні ретельно досліджуватися докази, що мають значення для з`ясування змісту і спрямованості умислу винного.
Визначальним при цьому є суб`єктивне ставлення винного до наслідків своїх дій: при умисному вбивстві настання смерті охоплюється умислом винного, а в разі заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого, ставлення винного до її настання характеризується необережністю.
Якщо винний діяв з умислом на вбивство, тривалість часу , що минув з моменту заподіяння ушкоджень до настання смерті потерпілого, для кваліфікації злочину як умисного вбивства значення не має. На цьому наголосив Касаційний кримінальний суд Верховного Суду у постанові по справі 559/2733/18 від 22 лютого 2022 року.
Історія справи
До Дубенського відділу поліції в Рівненській області надійшло повідомлення жительки с. Стовпець про погрози з боку її сусіда предметом, зовні схожим на рушницю.
Крім цього, приблизно о 23 годині, до Дубенського відділу поліції з приймального відділення Дубенської ЦРЛ надійшло повідомлення про отримання тілесних ушкоджень жителем с. Стовпець.
Для з`ясування обставин отримання тілесних ушкоджень та погроз, причетності до даного конфлікту жителів с. Стовпець поліцейський та інспектор на службовому автомобілі прибули за адресою. Помітивши на дорозі засудженого, на якого жителька даного села заявила як на порушника громадського порядку, запросили останнього сісти до салону службового автомобіля для отримання від нього пояснень. На дану пропозицію той добровільно погодився.
У подальшому, коли інспектор залишив салон службового автомобіля, засуджений намагався запалити цигарку. Поліцейський звернувся з вимогою припинити зухвалу поведінку в службовому автомобілі.
Засуджений втік зі службового автомобіля до господарства своєї матері. У подальшому він повернувся до службового автомобіля поліцейських, підійшов зі сторони водійських дверей та достовірно знаючи, що за кермом сидить працівник поліції, який перебував у форменому одязі, умисно, за допомогою вил, розбив бокове скло і наніс не менше трьох ударів в ліву частину тулуба та в голову сидячому за кермом службового автомобіля працівнику поліції, спричинивши останньому тяжкі тілесні ушкодження від яких той помер у лікарні.
Вироком районного суду чоловік визнаний винним у вчинені кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 342, ст. 348 КК України.
Апеляційним судом вирок районного суду залишений без зміни.
Захисниця в інтересах засудженого звернулася в суд касаційної інстанції з касаційною скаргою на рішення судів першої і апеляційної інстанцій.
Для вирішення даної справи, суд має вирішити такі ключові питання:
Вимоги касаційної скарги
У касаційній скарзі захисниця вказує на те, що:
- в діях підзахисного не доведено наявність складу злочину, передбаченого ч.2 ст.342 КК України, оскільки в судових рішеннях не вказано жодного доказу, який би підтверджував факт його насильницьких дій по відношенню до працівників поліції під час перебування в автомобілі;
- судами застосовано ст. 348 КК України, яка за встановлених судами обставин не може бути застосована та не застосовано статтю, яка підлягає до застосування. Стверджує, що стороною обвинувачення не було надано належних та достатніх доказів на підтвердження наявності умислу на заподіяння смерті поліцейському. Зазначає про відсутність причинно-наслідкового зв`язку між протиправними діями обвинуваченого та смертю потерпілого, яка настала лише 9 липня 2018 року після проведеного лікування в медичних закладах. Вбачає в діях засудженого ознаки кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 121 КК України.
Істотні порушення вимог кримінального процесуального закону вбачає у тому, що:
- досудове розслідування продовжувалось за клопотанням неуповноваженого слідчого;
- судовий розгляд здійснювався неупередженим складом суду, оскільки судові засідання закінчувалися поза межами робочого часу;
- наявний в матеріалах провадження журнал судового засідання від 20 грудня 2018 року не підписаний секретарем судового засідання.
Стверджуючи про невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого через суворість, посилається на невмотивованість належним чином застосування до засудженого саме довічного позбавлення волі та не врахування судами при призначені цього виду покарання даних про особу винного (наявність у нього на утриманні трьох дітей, те, що він раніше несудимий.)
В доповненнях до касаційної скарги захисниця вказує на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, які виразилися, на її думку у тому, що:
- надання доступу до матеріалів досудового розслідування підозрюваному відбулося без участі захисника;
- стороні захисту не було відкрито речові докази, які були здобуті в ході досудового розслідування;
- висновки експертів слід визнати недопустимими доказами, оскільки їм було не роз`яснено належним чином їх права, обов`язки та відповідальність за завідомо неправдивий висновок та відмову без поважних причин від виконання покладених обов`язків;
- затримання здійснювалось без участі захисника.
Мотиви Верховного Суду
Щодо доводів захисника про відсутність в діях засудженого складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 342 КК України.
За вироком суду чоловіка визнано винуватим у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 342 КК України, тобто в опорі працівникові правоохоронного органу під час виконання ним службових обов`язків. При цьому суд першої інстанції визнав доведеним, що чоловік, перебуваючи в стані алкогольного сп`яніння, знаходячись на задньому сидінні в салоні службового автомобіля, намагався запалити цигарку.
Визнаючи вказані дії засудженого опором працівникові правоохоронного органу під час виконання ним службових обов`язків, суд першої інстанції послався на те, що засудженим було вчинено ненасильницький опір, тобто вчинення протидії потерпілому, не пов`язаної з безпосереднім фізичним або психічним впливом на нього, такий опір перешкоджає виконати обов`язки чи ставить під загрозу їх виконання, що і становить суспільну небезпечність посягання і такий злочин вважається закінченим з моменту вчинення опору.
Однак колегія суддів вважає, що суди попередніх інстанцій дали неправильну юридичну оцінку діям засудженого виходячи з наступного.
Відповідно до усталеної судової практики опором у значенні статті 342 КК України є активна фізична протидія виконанню поліцейським його законних повноважень.
При цьому дії того, хто чинить опір, можуть бути спрямовані безпосередньо проти особи, наприклад представника влади або проти предметів, необхідних для виконання цими особами своїх обов`язків.
Опір характеризується такими ознаками: 1) він полягає в активних діях; 2) дії винного спрямовані на організм потерпілого, полягають у застосуванні фізичної сили до нього; 3) вони перешкоджають (протидіють) виконанню потерпілим своїх функцій, реалізації повноважень; 4) дії винного вчинені в момент виконання потерпілим покладених на нього обов`язків.
Суб`єктивна сторона злочину характеризується виною у формі прямого умислу. Винний усвідомлює, що чинить опір саме працівникові правоохоронного органу - під час охорони громадського порядку і бажає тим самим перешкодити виконанню ними своїх обов`язків.
Таким чином, виходячи з наведеного, для визначення наявності в діях обвинуваченої особи складу «опору» у значенні цього положення обвинувачення має довести як наявність об`єктивної сторони діяння, тобто певного активного фізичного впливу з боку обвинуваченої особи, так і спрямованість її умислу саме на протидію виконанню службових повноважень.
Повертаючись до матеріалів провадження та, виходячи з встановлених фактичних обставин кримінального провадження, вбачається, що засуджений затриманий працівниками правоохоронних органів не був, а добровільно сів до службового автомобіля для з`ясування обставин, що мали місце на стадіоні с.Стовпець, Дубенського району Рівненської області, на вимогу поліцейського не палити в автомобілі покинув транспортний засіб та пішов до господарства свої матері.
Таким чином будь-якої протидії поліцейському виконати його законні повноваження, а також спрямованість його умислу саме на протидію виконанню службових повноважень з встановлених судами фактичних обставин не вбачається.
Підсумовуючи вищенаведене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції надав неналежну кримінально-правову оцінку фактичним обставинам, встановленим і доказаним у цьому кримінальному провадженні, а тому його висновок про винуватість у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 342 КК України, є необґрунтованим і неправильним застосуванням закону про кримінальну відповідальність.
Вказані порушення не було усунуто й апеляційним судом, який усупереч вимогам ст.419 КПК України повною мірою не перевірив доводів у апеляційній скарзі захисника.
Враховуючи викладене, вирок місцевого суду та ухвала суду апеляційної інстанції в цій частині підлягають скасуванню з підстав неправильного застосування судами закону України про кримінальну відповідальність кваліфікації його дій за ч. 2 ст. 342 КК України, а кримінальне провадження відповідно до п. 2 ч. 1 ст.284 КПК України підлягає закриттю у зв`язку з відсутністю в діянні складу злочину.
Щодо неправильної кваліфікації дій засудженого за ст. 348 КК України
За фактичних обставин кримінального провадження, установлених судами першої та апеляційної інстанцій, висновок районного суду про доведеність винуватості у вчиненні умисних дій, які виразилися у вбивстві працівника правоохоронного органу у зв`язку з виконанням цим працівником службових обов`язків, тобто у вчиненні злочину за ст. 348 КК України, колегія суддів касаційного суду вважає правильним і таким, що підтверджується сукупністю зібраних доказів, перевірених у судовому засіданні в установленому кримінальним процесуальним законом порядку та належно оцінених у судовому рішенні судом у їх сукупності з точки зору достатності та взаємозв`язку.
Доводи сторони захисту про відсутність у останнього умислу на вбивство працівника правоохоронного органу у зв`язку з виконанням цим працівником службових обов`язків, а також доводи про неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність при юридичній оцінці дій за ст. 348 КК України належним чином перевірялися районним та апеляційним судами та обґрунтовано визнані такими, що суперечать дослідженим у судовому засіданні доказам і спростовуються перевіреними у кримінальному провадженні доказами.
Статтею 348 КК України передбачена кримінальна відповідальність за вбивство або замах на вбивство працівника правоохоронного органу чи його близьких родичів у зв`язку з виконанням цим працівником службових обов`язків, а також члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця у зв`язку з їх діяльністю щодо охорони громадського порядку.
Виходячи з положень зазначеної статті основним безпосереднім об`єктом злочину є нормальна службова діяльність працівників правоохоронних органів, авторитет цих органів.
При цьому об`єктивна сторона цього злочину полягає у вчиненні діяння, спрямованого на позбавлення життя зазначених у диспозиції ст. 348 КК України осіб.
Суб`єктивна сторона цього злочину характеризується наявністю умислу у винної особи.
За нормативним визначенням умисне вбивство з об`єктивної сторони характеризується дією чи бездіяльністю у виді протиправного посягання на життя людини, наслідками у виді смерті та причинним зв`язком між зазначеними діяннями та наслідками, а з суб`єктивної сторони - умисною формою вини (прямим або непрямим умислом), коли винний усвідомлює, що може заподіяти смерть особі, передбачає такі наслідки і бажає або свідомо припускає їх настання.
Так, для відмежування умисного вбивства від умисного заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого (ч. 2ст. 121 КК України), повинні ретельно досліджуватися докази, що мають значення для з`ясування змісту і спрямованості умислу винного. Питання про умисел необхідно вирішувати виходячи із сукупності всіх обставин вчиненого діяння, зокрема враховувати спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, поведінку винного і потерпілого, що передувала події, їх стосунки. Визначальним при цьому є суб`єктивне ставлення винного до наслідків своїх дій: при умисному вбивстві настання смерті охоплюється умислом винного, а в разі заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого, ставлення винного до її настання характеризується необережністю. Якщо винний діяв з умислом на вбивство, тривалість часу , що минув з моменту заподіяння ушкоджень до настання смерті потерпілого, для кваліфікації злочину як умисного вбивства значення не має.
З матеріалів провадження видно, що висновок суду щодо спрямованості умислу засудженого ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні доказів з точки зору їх належності, допустимості, достовірності та достатності.
Як установив суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, засуджений , підійшовши до автомобіля працівників поліції, достовірно знаючи, що за кермом сидить працівник поліції, який прибув для виконання службових обов`язків, за допомогою вил розбив бокове скло зі сторони сидіння водія, наніс не менше трьох ударів у ліву частину тулуба та в голову сидячого за кермом службового автомобіля працівнику поліції, спричинивши йому колоті поранення, внаслідок чого останній отримав тяжкі тілесні ушкодження від яких помер у лікарні.
Такий висновок достатньо вмотивований і ґрунтується на доказах, які були предметом дослідження суду першої інстанції, зокрема на показаннях самого засудженого, який не заперечував факту нанесення ударів потерпілому вилами, свідків, даних протоколів слідчих дій, висновках судово-медичних експертиз і на інших доказах, які у своїй сукупності отримали належну оцінку суду.
За наведених обставин засуджений не міг не усвідомлювати, що перед ним є працівник правоохоронного органу, який виконує службові обов`язки, та якому він може заподіяти смерть, шляхом завдання численних ударів вилами.
Що стосується тверджень сторони захисту про те, що смерть настала внаслідок неналежного лікування останнього, то вони спростовуються висновком комісійної судово-медичної експертизи.
Таким чином, доводи касаційної скарги захисника про неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність при юридичній оцінці дій за ст. 348 КК України та можливість кваліфікації його дій за ч. 2 ст.121КК України, є безпідставними.
Що стосується істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, допущених судом першої інстанції
Що стосується доводів захисниці про порушення судом вимог ст. 290 КПК України у зв`язку з не відкриттям стороні захисту речових доказів, то колегія суддів вважає їх необґрунтованими.
Не залишилися поза увагою суду і доводи сторони захисту про те, що ряд висновків експертів є неналежними доказами, оскільки вони не були належним чином роз`ясненні їх права обов`язків та відповідальність за завідомо неправдивий висновок та відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов`язків.
Відповідно до ч. 1, ч. 2 ст. 102 КПК України у висновку експерта повинно бути зазначено: 1) коли, де, ким (ім`я, освіта, спеціальність, свідоцтво про присвоєння кваліфікації судового експерта, стаж експертної роботи, науковий ступінь, вчене звання, посада експерта) та на якій підставі була проведена експертиза; 2) місце і час проведення експертизи; 3) хто був присутній при проведенні експертизи; 4) перелік питань, що були поставлені експертові; 5) опис отриманих експертом матеріалів та які матеріали були використані експертом; 6) докладний опис проведених досліджень, у тому числі методи, застосовані у дослідженні, отримані результати та їх експертна оцінка; 7) обґрунтовані відповіді на кожне поставлене питання. У висновку експерта обов`язково повинно бути зазначено, що його попереджено про відповідальність за завідомо неправдивий висновок та відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов`язків.
Як убачається з висновків експертів вказаних вимог законодавства експертами було дотримано. При цьому стороною обвинувачення об`єктивно не доведено, що експерти, які надавали висновки у даному кримінальному провадженні не мали повноважень, достатніх знань та вмінь для проведення експертиз. Усі вони, у кожному окремому випадку, попереджені про відповідальність, у відповідності до вимог ст. 70 КПК України.
Крім того є слушними посилання апеляційного суду на те, що положеннями чинного КПК України не покладено на сторону обвинувачення обов`язок повідомляти обвинуваченого про здійснення тих чи інших процесуальних дій, у тому числі, призначення експертиз, про що стверджує захисниця. Натомість, з урахуванням положень ст. 221 КПК України, сторона захисту наділена правом звертатись до слідчого та прокурора із відповідним клопотанням про ознайомлення із матеріалами досудового розслідування до його завершення. Обставин, у перешкоджанні такого їх права, у означеному випадку, встановлено не було.
Погоджується колегія суддів і з висновками суду апеляційної інстанції про те, що не може свідчити про упередженість складу суду закінчення судових засідань поза межами робочого часу, оскільки як слідує з журналів судових засідань, вказані судові засідання призначалися до розгляду у робочий час.
Крім того, колегія суддів звертає увагу на те, що робота суду присяжних за межами робочого часу з розгляду даного кримінального провадження не може свідчити про упередженість такого суду, а її слід оцінювати як прагнення суду направлені на як найшвидший розгляд справи в розумні строки. До того ж, значна кількість проведених судових засідань були спрямовані на швидкий, повний, неупереджений розгляд кримінального провадження та на реалізацію прав учасників судового процесу, у тому числі і сторони захисту.
Надано відповіді апеляційним судом і на доводи захисника про відсутність підпису секретаря судового засідання у журналі судового засідання від 20 грудня 2018 року. При цьому, апеляційний суд вказав, що оцінюючи обсяг процесуальних дій, які проводились у даному судовому засіданні на предмет їх значимості і стали «інформативною основою» ухваленого судового рішення,відсутність у ньому підпису секретаря судового засідання не є істотним порушення вимог кримінального процесуального закону та безумовною підставою для скасування вироку суду першої інстанції.
Щодо посилань захисниці про невідповідність призначеного покарання у виді довічного позбавлення волі тяжкості злочину та особі засудженого через суворість .
Так, оцінюючи обґрунтованість доводів, викладених у касаційній скарзі, щодо невідповідності призначеного покарання тяжкості вчиненого ним кримінального правопорушення та його особі, колегія суддів ураховує таке.
Згідно зі статтею 64 КК України довічне позбавлення волі встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених цим Кодексом, якщо суд не вважає за можливе застосувати позбавлення волі на певний строк.
Водночас у частині 2 статті 65 КК України встановлено презумпцію призначення більш м`якого покарання, якщо не встановлено, що воно не є достатнім для досягнення мети покарання.
Закон наділяє суд дискреційними повноваженнями визначати, чи знижують встановлені під час судового розгляду обставини ступінь тяжкості вчиненого злочину, і призначати таке покарання, яке за видом і розміром є необхідним та достатнім для виправлення особи й попередження вчинення нових злочинів.
Покарання у виді довічного позбавлення волі є тим видом покарання, яке застосовується у випадках, коли необхідність такого призначення обумовлюється особливими обставинами, що обтяжують відповідальність, та виключною небезпечністю особи винного.
Колегія суддів, переглянувши справу в межах своїх повноважень, дійшла висновку, що суд першої інстанції, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, належним чином не мотивував та не обґрунтував свого рішення про призначення засудженому виключного виду покарання - довічного позбавлення волі.
Врахувавши конкретні обставини вчинення злочину, ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винуватого, який, зокрема, одружений, має на утриманні двох дітей, раніше не судимий, відсутність обставин, що пом`якшують покарання та наявність обставини, що обтяжує покарання вчинення злочину в стані алкогольного сп`яніння, колегія суддів дійшла висновку, що покарання засудженому слід пом`якшити, обравши йому максимальне строкове покарання - 15 років позбавлення волі.
За вказаних обставин, колегія суддів вважає, що судові рішення слід змінити у частині призначеного покарання.
Висновки ВС за результатами розгляду касаційних скарг
Суд першої інстанції, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, не надав належну кримінальну-правову оцінку встановленим фактичним обставинам у даному кримінальному проваджені, а тому його висновок про винуватість у вчинені кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 342 КК України є неправильним застосовуванням закону України про кримінальну відповідальність.
Вирок суду першої інстанції та ухвала апеляційного суду підлягають скасуванню в частині кваліфікації дій засудженого за ч. 2 ст. 342 КК України, а кримінальне провадження відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК України підлягає закриттю у зв`язку з відсутністю в діянні складу злочину.
Кваліфікація дій за ст. 348 КК України є правильною.
Призначене покарання не відповідає ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого, а призначене покарання у виді довічного позбавлення волі, слід пом`якшити, зазначив Верховний Суд.
Автор: Наталя Мамченко
Підписуйтесь на наш telegram-канал t.me/sudua та на Twitter, а також на нашу сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.