Верховний Суд пояснив, як провести межу між опором поліції у значенні статті 342 КК і діями, зумовленими рефлекторними реакціями або самозахистом

Якщо особа відштовхує поліцейського, щоб запобігти удару кийком, або закриває обличчя від удару, в результаті чого поліцейський отримує травму руки, або хапається за одяг поліцейського, щоб запобігти падінню, такі дії не можуть вважатися опором у значенні статті 342 КК, оскільки їхня мета полягає не у протидії законній діяльності поліції, а в уникненні небезпеки для життя і здоров`я особи.

Для того, щоб провести не завжди очевидну межу між опором у значенні статті 342 КК і діями, зумовленими рефлекторними реакціями або самозахистом, суду необхідно взяти до уваги не лише факт фізичного впливу на поліцейського з боку обвинуваченої особи, але і контекст, у якому відбулася подія.

Для цього слід зважати на відповідність дій поліції вимогам нормативних актів, що регулюють поліцейську діяльність. Зокрема, стаття 29 Закону України «Про національну поліцію» вимагає, щоб поліцейський захід був, серед іншого, необхідним і пропорційним. Тому, вирішуючи, чи є в діях обвинуваченого склад опору, суд має переконатися, що застосовані до обвинуваченої особи заходи з боку поліції були необхідними та пропорційними ситуації, що склалася, і були застосовані відповідно до процедури, установленої законом. На цьому наголосив Касаційний кримінальний суд Верховного Суду у справі 199/2151/18.

Історія справи

Чоловік перебував біля залізничної станції у м. Дніпро, побачив службовий автомобіль співробітників Управління патрульної поліції Дніпропетровської області, в якому знаходився екіпаж «Легіон-102», які перебували в наряді і виконували службові обов`язки з охорони громадського порядку.

Він підійшов до службового автомобілю та почав висловлюватись нецензурною лайкою на адресу співробітників поліції, на що вказані посадові особи зробили зауваження та попередили про недопустимість порушення громадського порядку. Але чоловік продовжив висловлюватись.

В цей час, інспектор патрульної поліції прийняв рішення обмежити рух чоловіка та застосувати відносно нього спеціальний засіб «кайданки», при цьому повідомив його про намір і причини застосування такого засобу. Втім, чоловік почав чинити активну фізичну протидію, а саме, як сказано в рішенні суду, «здійснювати довільні рухи руками, не даючи таким чином останнім забезпечити нормальну законну діяльність по охороні громадського порядку».

Таким чином, чоловік вчинив опір працівнику правоохоронного органу, під час виконання ним своїх службових обов`язків, що кваліфікується за ч. 2 ст. 342 КК.

Потім чоловік наніс поліцейському удар кулаком правої руки в область носу, а також схопив іншого поліцейського за великий палець лівої руки та вивернув його, наніс інспектору удар в область правого передпліччя, що призвело до легких тілесних ушкоджень.

Зазначені діяння органом досудового розслідування кваліфіковані за ч. 2 ст. 345 КК як умисне заподіяння працівникові правоохоронного органу легких тілесних ушкоджень, у зв`язку з виконанням цим працівником службових обов`язків.

За вироком Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 1 березня 2019 року чоловіка визнано невинуватим у пред`явленому обвинуваченні у вчиненні злочинів, передбачених ч. 2 ст. 342, ч. 2 ст. 345 КК, та виправдано його у зв`язку з недоведеністю в його діях складу кримінального правопорушення.

Ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 25 травня 2020 року вирок залишено без змін.

У касаційних скаргах прокурори, зазначають, що суд апеляційної інстанції не дослідив твердження апеляційної скарги прокурора про те, що потерпілий є працівником поліції та діяв на час вчинення кримінального правопорушення щодо нього відповідно до Закону України «Про Національну поліцію», що призвело до неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність.

Прокурори вважають, що судами попередніх інстанцій не враховано обов`язкових для використання під час ухвалення судових рішень роз`яснень Пленуму Верховного Суду України № 8 від 26 червня 1992 року, постанови Пленуму Верховного Суду України № 5 від 26 червня 1990 року.

Також прокурори зазначають, що суд апеляційної інстанції, вказавши на невідповідність кваліфікації дій виправданого за ч. 2 ст. 342 КК, ч. 2 ст. 345 КК та необхідності її зміни на ч. 1 ст. 345 КК згідно правової позиції Верховного Суду, викладеної в постанові від 11 липня 2019 року в справі № 688/1521/17, виправдав останнього у зв`язку з відсутністю в його діях складу злочину, не надавши належної правової оцінки діям виправданого.

Позиція Верховного Суду

Як зазначив ВС, вирішуючи питання про наявність у діях обвинуваченої особи «опору» в значенні статті 342 КК, суд повинен взяти до уваги також поведінку поліцейського або поліцейських під час пред`явлення ними законних вимог і подальшого розвитку подій у зв`язку із цими вимогами.

Відповідно до усталеної судової практики опором у значенні статті 342 КК є активна фізична протидія виконанню поліцейським його законних повноважень Таким чином, виходячи з цієї позиції, для визначення наявності в діях обвинуваченої особи складу «опору» у значенні цього положення обвинувачення має довести як наявність об`єктивної сторони діяння, тобто певного активного фізичного впливу з боку обвинуваченої особи, так і спрямованість її умислу саме на протидію виконанню службових повноважень.

До уваги необхідно взяти, що дії особи, спрямовані на протидію невиправданому і надмірному насильству з боку поліцейського, не можуть кваліфікуватися як опір за статтею 342 КК. Якщо особа відштовхує поліцейського, щоб запобігти удару кийком, або закриває обличчя від удару, в результаті чого поліцейський отримує травму руки, або хапається за одяг поліцейського, щоб запобігти падінню, такі дії не можуть вважатися опором у значенні статті 342 КК, оскільки їхня мета полягає не у протидії законній діяльності поліції, а в уникненні небезпеки для життя і здоров`я особи.

Для того, щоб провести не завжди очевидну межу між опором у значенні статті 342 КК і діями, зумовленими рефлекторними реакціями або самозахистом, суду необхідно взяти до уваги не лише факт фізичного впливу на поліцейського з боку обвинуваченої особи, але і контекст, у якому відбулася подія.

Для цього слід зважати на відповідність дій поліції вимогам нормативних актів, що регулюють поліцейську діяльність. Зокрема, стаття 29 Закону України «Про національну поліцію» вимагає, щоб поліцейський захід був, серед іншого, необхідним і пропорційним. Тому, вирішуючи, чи є в діях обвинуваченого склад опору, суд має переконатися, що застосовані до обвинуваченої особи заходи з боку поліції були необхідними та пропорційними ситуації, що склалася, і були застосовані відповідно до процедури, установленої законом.

Зазначене кореспондується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною в постанові від 20 жовтня 2020 року в справі № 444/2115/17, яка врахована судами попередніх інстанцій, з висновками яких погоджується і колегія суддів Верховного Суду.

Досліджений судом першої інстанції відеозапис з нагрудної відеокамери потерпілого поза розумним сумнівом доводить, що спричинення чоловіком тілесних ушкоджень останньому було реакцією на застосування до нього поліцейським сили та спеціального засобу кайданків.

При цьому, жоден досліджений судом доказ (за виключенням відхилених судом показів) не доводить, що були передбачені ч. 3 ст. 45 Закону України «Про національну поліцію» підстави для застосування кайданків і що він з дотриманням вимог ч. 1 ст. 43 Закону України «Про Національну поліцію» був заздалегідь попереджений про застосування до нього фізичної сили та спеціальних засобів при тому, що обстановка на місці події, поза всяким розумним сумнівом, на давала підстав для їх застосування без попередження, з чим погоджується і колегія суддів Верховного Суду.

Судом було досліджено висновок судово-медичної експертизи, за яким виявлені у потерпілого тілесні ушкодження могли утворитися не менш як від 1-ї механічної дії тупого твердого предмету, можливо з обмеженою контактуючою поверхнею. Локалізація та характер тілесних ушкоджень не суперечать механізму їх утворення, на який вказує останній в ході проведення слідчого експерименту за його участю, а саме при ушкодженні правої кисті зубцями кайданок. Висновок судово-медичної експертизи у своїй сукупності з іншими доказами поза всяким розумним сумнівом доводить, що виявлені у потерпілого легкі тілесні ушкодження у вигляді: трьох саден по задній поверхні правого передпліччя у ніжній третині з переходом на проекцію правого променево-п`ясного суглобу та праву кисть, були умисно спричинені йому та спростовують заперечення виправданого про те, що він ніяких тілесних ушкоджень потерпілому не спричиняв.

Зазначений висновок, а також протокол проведення слідчого експерименту за участю потерпілого, під час якого останній за допомогою статиста відтворив механізм спричинення йому тілесних ушкоджень, та висновок судово-медичної експертизи були предметом дослідження апеляційного суду, який у сукупності з іншими доказами не підтвердив наявності усіх елементів складу відповідних злочинів, інкримінованих виправданому.

Постановою Верховного Суду від 11 липня 2019 року у справі № 688/1521/17 (провадження № 51-8618км18), на яку обґрунтовано посилається суд апеляційної інстанції, встановлено, що опір, погроза насильством або насильство, застосовані до представника правоохоронного органу, що об`єднані єдиним умислом, вчинені безпосередньо після погрози вчинити такі дії стосовно одного й того ж потерпілого (потерпілих), є випадком переростання менш небезпечного кримінального правопорушення в більш небезпечне та утворюють одне кримінально-карне діяння і не потребують додаткової кваліфікації за ч. 2 ст. 342, ч. 1 ст. 345 КК України, а тому дії винної особи слід кваліфікувати лише за ст. 345 КК України.

Апеляційний суд врахував також цей висновок Верховного Суду як аргумент невідповідності пред`явленого обвинувачення фактичним обставинам. Апеляційний суд обґрунтовано погодився з висновками суду першої інстанції щодо відсутності в обвинувальному акті необхідних ознак складу злочину, передбаченого ч.2 ст.342 КК.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 березня 2019 року у справі № 9901/34/19 (провадження № 11-82заі19) виходила з того, що нецензурна лексика, образливі та лайливі слова, символи, зокрема, для надання особистих характеристик учасникам справи, іншим учасникам судового процесу, їх представникам і суду не можуть використовуватися ні у заявах по суті справи, заявах з процесуальних питань, інших процесуальних документах, ні у виступах учасників судового процесу та їх представників. На переконання Великої Палати Верховного Суду, нецензурна лексика, образливі та лайливі слова, символи, зокрема, для надання особистих характеристик учасникам справи, іншим учасникам судового процесу, їх представникам і суду не можуть використовуватися ні у заявах по суті справи, заявах з процесуальних питань, інших процесуальних документах, ні у виступах учасників судового процесу та їх представників.

Однак, на думку колегії суддів Верховного Суду, у даному кримінальному провадженні судом першої інстанції не було допущено використання такої лексики. Цитуючи виправданого в контексті аналізу початкового відеозапису, суд вважав доведеними окремі фактичні обставини справи.

Отже, ВС залишив касаційні скарги прокурорів без задоволення.

Нагадаємо, як раніше писала «Судово-юридична газета», Верховний Суд зазначив, на що слід звертати увагу судам, вирішуючи питання про наявність у діях опору поліції.

Автор: Наталя Мамченко

Підписуйтесь на наш telegram-канал t.me/sudua та на Twitter, а також на нашу сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.