Пенсійний фонд призупинив виплату пенсії «до з`ясування місця перебування» внутрішньо переміщеної пенсіонерки: що вирішив суд

Непідтвердження фактичного місця проживання або неможливість з`ясування місця перебування особи не є підставою для припинення виплати пенсії, оскільки обмежує встановлене законодавством право на отримання пенсії. Такий висновок зробив Шостий апеляційний адміністративний суд у справі 640/14871/21, розглянувши апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві за адміністративним позовом пенсіонерки, яка є ВПО.

Обставини справи

Так, пенсіонерка звернулась до суду першої інстанції з позовом, в якому просила:

-  визнати неправомірними дії Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві щодо припинення з 01.02.2015 виплати призначеної за віком пенсії;

- зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві відновити з 01.02.2015 виплату призначеної їй пенсії за віком;

- визнати протиправним та скасувати розпорядження управління Пенсійного фонду України в Солом`янському районі м. Києва від 03.06.2015 по пенсійній справі 3186, № справи 86214, яким «пенсійну справу закрито до з`ясування»;

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 05.01.2022 позов задоволено: визнано протиправним та скасовано розпорядження управління Пенсійного фонду України в Солом`янському районі м. Києва від 03.06.2015, яким «пенсійну справу закрито до з`ясування»; визнано протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві щодо невиплати заборгованості з виплати пенсії за період з 01.02.2015 по березень 2021 року; зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві виплатити виниклу заборгованість з виплати пенсії з 01.02.2015 по березень 2021 року.

Не погоджуючись з вказаним рішенням Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві звернулось із апеляційною скаргою, в якій просило скасувати оскаржуване рішення.

ШААС, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга ПФ не підлягає задоволенню, виходячи з наступних підстав.

З матеріалів справи вбачається, що пенсіонерка є внутрішньо переміщеною особою, що підтверджується довідкою від 06.06.2016 та перебуває на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України в м. Києві, до 01.04.2021 отримувала пенсію за віком, з 01.04.2021 отримує пенсію по втраті годувальника.

24.10.2014 позивач звернулася до управління Пенсійного фонду України в Солом`янському районі м. Києва із заявою та документами щодо запиту пенсійної справи з управління Пенсійного фонду України м. Єнакієве та постановки на облік, як отримувач пенсії за віком.

12.11.2014 пенсійна справа позивача поставлена в управління Пенсійного фонду України в Солом`янському районі м. Києва.

Надалі, виплату пенсії позивача було призупинено з 01.02.2015 до з`ясування місця перебування останньої .

26.01.2021 позивач звернулася до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві із заявою та необхідними документами для поновлення виплати пенсії за віком.

01.04.2021 позивач звернулася щодо переведення на пенсію у разі втрати годувальника.

Листом від 30.04.2021 Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві повідомило позивача про те, що виплату пенсії позивача було призупинено з 01.02.2015 до з`ясування місця перебування останньої.

Вважаючи протиправним дії відповідача, позивач звернулась до суду першої інстанції з позовом за захистом своїх прав та інтересів.

Суд першої інстанції мотивував своє рішення тим, що припинення виплати пенсії можливе лише за умови прийняття Пенсійним органом відповідного рішення і лише з підстав, які визначені ст. 49 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» (далі - Закон № 1058-IV). Відповідач не надав доказів наявності рішення про зупинення виплати пенсії позивачу на підставі вищевказаного закону, а тому такі дії є незаконними.

Апелянт у своїй скарзі зазначає, що припинення виплати пенсії позивача, як внутрішньо переміщеної особи, здійснено правомірно внаслідок неможливості ідентифікувати позивача до моменту звернення останньої у січні 2021 року до пенсійного органу та з`ясування місця її перебування.

Позиція суду

Колегія суддів погоджується з рішенням суду першої інстанції та вважає доводи апелянта безпідставними, враховуючи наступне.

Спірні правовідносини врегульовані Конституцією України, нормами Законів України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» від 11.12.2003 № 1382-IV (далі - Закон № 1382-IV), «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 № 1058-IV (далі - Закон № 1058-IV), «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» від 20.10.2014 № 1706-VII (далі - Закон № 1706-VII), постановою КМУ «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» від 05.11.2014 № 637 (далі - Постанова № 637), Порядком оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, затвердженим постановою КМУ від 01.10.2014 № 509 у редакції, чинній станом на момент виникнення спірних правовідносин (далі - Порядок № 509), Порядком здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування, затвердженим постановою КМУ від 08.06.2016 № 365 (далі - Порядок № 365).

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 46 Конституції України передбачено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

Відповідно до ст. 1 Закону № 1706-VII внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.

Частинами 1, 3 ст. 4 вказаного Закону передбачено, що факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених ст. 12 цього Закону. Для отримання довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи така особа звертається із заявою до структурного підрозділу з питань соціального захисту населення районних, районних у місті Києві державних адміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах (у разі утворення) рад за місцем проживання у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Згідно зі ст. 7 Закону № 1706-VII для взятої на облік внутрішньо переміщеної особи реалізація прав, зокрема, на пенсійне забезпечення здійснюється відповідно до законодавства України. Україна вживає всіх можливих заходів, спрямованих на розв`язання проблем, пов`язаних із соціальним захистом, зокрема відновленням усіх соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам. Громадянин пенсійного віку, особа з інвалідністю, дитина-інвалід та інша особа, яка перебуває у складних життєвих обставинах, яких зареєстровано внутрішньо переміщеними особами, мають право на отримання соціальних послуг відповідно до законодавства України за місцем реєстрації фактичного місця проживання такої внутрішньо переміщеної особи.

Пунктами 1-5 ч. 1 ст. 12 Закону № 1706-УІІ встановлено, що підставою для скасування дії довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи та внесення відомостей про це в Єдину інформаційну базу даних про внутрішньо переміщених осіб є обставини, за яких внутрішньо переміщена особа:

1)подала заяву про відмову від довідки;

2) скоїла злочин: дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади; посягання на територіальну цілісність і недоторканність України; терористичний акт; втягнення у вчинення терористичного акту; публічні заклики до вчинення' терористичного акту; створення терористичної групи чи терористичної організації; сприяння вчиненню терористичного акту; фінансування тероризму; здійснення геноциду, злочину проти людяності або військового злочину;

3)повернулася до покинутого місця постійного проживання;

4) виїхала на постійне місце проживання за кордон;

5) подала завідомо недостовірні відомості.

В силу п. 1 Порядку № 509 довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи є документом, який підтверджує факт внутрішнього переміщення і взяття на облік внутрішньо переміщеної особи.

Згідно п. 1 Постанови № 637 (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), призначення та продовження виплати пенсій (щомісячного довічного грошового утримання), довічних державних стипендій, усіх видів соціальної допомоги та компенсацій, матеріального забезпечення, надання соціальних послуг, субсидій та пільг за рахунок коштів державного бюджету та фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування внутрішньо переміщеним особам здійснюються за місцем перебування таких осіб на обліку, що підтверджується довідкою, виданою згідно з Порядком № 509. Виплата (продовження виплати) пенсій, що призначені зазначеним особам, проводиться через рахунки та мережу установ і пристроїв публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» з можливістю отримання готівкових коштів і проведення безготівкових операцій через мережу установ і пристроїв будь-яких банків тільки на території, де органи державної влади здійснюють свої повноваження.

Таким чином, умовами призначення та продовження виплати пенсії внутрішньо переміщеним особам є: перебування таких осіб на обліку, що підтверджується відповідною довідкою; наявність рахунку у ПАТ «Державний ощадний банк України».

Як було встановлено раніше та підтверджується матеріалами справи, позивачу була видана довідка внутрішньо переміщеної особи від від 06.06.2016 № 3009-12792. При цьому, відповідачем не було надано жодних доказів прийняття рішення про її скасування.

Разом з тим, постановою Кабінету Міністрів України від 08.06.2016 № 365 затверджено порядок здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування (далі - Порядок № 365).

В силу п. 2 Порядку № 365 контроль за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам здійснюють структурні підрозділи з питань соціального захисту населення районних, районних у м. Києві держадміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах (у разі утворення) рад (далі - структурні підрозділи з питань соціального захисту населення) шляхом відвідування не рідше ніж один раз на шість місяців фактичного місця проживання/перебування внутрішньо переміщеної особи, про що складається акт обстеження матеріально-побутових умов сім`ї за формою, встановленою Мінсоцполітики.

Відповідно до п. 6 Порядку № 365 за відсутності внутрішньо переміщеної особи за фактичним місцем проживання/перебування представник структурного підрозділу з питань соціального захисту населення або робочої групи робить відповідний запис в акті обстеження матеріально-побутових умов сім`ї і залишає внутрішньо переміщеній особі повідомлення про необхідність протягом трьох робочих днів з`явитися до структурного підрозділу з питань соціального захисту населення для проходження фізичної ідентифікації.

Згідно п. 12 Порядку № 365, соціальні виплати припиняються у разі: 1) наявності підстав, передбачених законодавством щодо умов призначення відповідного виду соціальної виплати; 2) встановлення факту відсутності внутрішньо переміщеної особи за фактичним місцем проживання/перебування згідно з актом обстеження матеріально-побутових умов сім`ї; 3) отримання рекомендацій Мінфіну щодо фактів, виявлених під час здійснення верифікації соціальних виплат; 4) скасування довідки внутрішньо переміщеної особи з підстав, визначених статтею 12 Закону України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб"; 5) отримання інформації від Держприкордонслужби, МВС, СБУ, Мінфіну, Національної поліції, ДМС, Держфінінспекції, Держаудитслужби та інших органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.

Враховуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що належним доказом, який би підтверджував факт відсутності внутрішньо переміщеної особи за фактичним місцем проживання/перебування, відповідно до вимог Порядку № 365, є акт обстеження матеріально-побутових умов сім`ї внутрішньо переміщеної особи, який відсутній в матеріалах справи, що вказує на відсутність підстав для припинення виплати пенсії позивачу, з підстав, передбачених Порядком № 365.

При цьому, ч. 3 ст. 4 Закону № 1058-IV встановлено, що виключно законами про пенсійне забезпечення визначаються: види пенсійного забезпечення; умови участі в пенсійній системі чи її рівнях; пенсійний вік для чоловіків та жінок, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат; джерела формування коштів, що спрямовуються на пенсійне забезпечення; умови, норми та порядок пенсійного забезпечення; організація та порядок здійснення управління в системі пенсійного забезпечення.

Статтею 5 Закону № 1058-IV передбачено, що дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, визначених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються, зокрема, порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов`язковим державним пенсійним страхуванням; порядок використання коштів ПФУ та накопичувальної системи пенсійного страхування.

Отже, нормативно-правовим актом, яким визначено підстави припинення пенсійних виплат (які є складовою порядку пенсійного забезпечення), є Закон № 1058-IV. Підзаконні нормативно-правові акти у сфері правовідносин, врегульованих Законом № 1058-IV, можуть застосовуватися виключно за умови, якщо вони не суперечать цьому Закону.

Відповідно до ч. 1 ст. 47 Закону № 1058-IV пенсія виплачується щомісяця, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, або через установи банків у порядку, передбаченому Кабінетом Міністрів України.

Згідно з ч. 1 ст. 49 Закону № 1058-IV виплата пенсії за рішенням територіальних органів ПФУ або за рішенням суду припиняється: 1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості; 2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України (положення пункту 2 частини першої статті 49 втратили чинність як такі, що є неконституційними, на підставі Рішення Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року № 25-рп/2009); 3) у разі смерті пенсіонера; 4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд; 5) в інших випадках, передбачених законом.

Вищевказаною нормою визначено вичерпний перелік підстав для припинення виплати пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду, при цьому, така підстава, як відсутність за фактичним місцем проживання, у вказаному переліку відсутня.

Разом з тим, Верховний Суд у постанові від 22.03.2018 (справа №243/6391/17) дійшов висновку, що припинення виплати пенсії можливе лише за умови прийняття пенсійним органом відповідного рішення і лише з підстав, визначених ст. 49 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування».

При цьому, жодного рішення про призупинення виплати пенсії позивачу з підстав, визначених ст. 49 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», відповідачем не приймалось.

Конституційний Суд України у рішенні від 07.10.2009 № 25-рп/2009 зазначив, що виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов`язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов`язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, в Україні чи за її межами.

Як зазначив Європейський суд з прав людини в рішенні у справі "Пічкур проти України", яке набрало статусу остаточного 07.02.2014, право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України (п. 51 цього рішення). У п. 54 вказаного рішення ЄСПЛ зазначив, що наведених вище міркувань ЄСПЛ достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала ст. 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до ч. 1 ст. 17 Закону України від 23.02.2006 № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права.

Отже, у вказаних рішеннях Конституційного Суду України та ЄСПЛ застосовано підхід, згідно з яким право на пенсію та її одержання не може пов`язуватися з місцем проживання людини. Такий підхід можна поширити не тільки на громадян, що виїхали на постійне місце проживання до інших держав, а й на внутрішньо переміщених осіб. У контексті справи, що розглядається, правовий зв`язок між державою і людиною, який передбачає взаємні права та обов`язки, підтверджується фактом набуття громадянства. Свобода пересування та вільний вибір місця проживання гарантується ст. 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2018 у справі №805/402/18 та в постанові Верховного Суду від 16.04.2020 у справі № 212/4165/17.

Відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Відтак, припинення виплати позивачу пенсії за відсутності передбачених законами України підстав, свідчить про порушення права позивача на отримання пенсії, з точки зору положень ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Таким чином, на підставі наведеного, колегія суддів приходить до висновку, що непідтвердження фактичного місця проживання або неможливість з`ясування місця перебування особи не є підставою для припинення виплати пенсії, оскільки обмежує, встановлене законодавством, право на отримання пенсії позивачем, а тому доводи апелянта з данного приводу колегією суддів не враховуються.

Доводи апелянта стосовно необхідності застосування до спірних правовідносин положень постанов Кабінету Міністрів України від 05.11.2014 № 637 «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» та від 08.06.2016 № 365 «Деякі питання здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам», як актів спеціального законодавства, не спростовують висновки суду першої інстанції та не беруться колегією суддів до уваги, з огляду на наступне.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 10 Закону № 1706-VII Кабінет Міністрів України координує і контролює діяльність органів виконавчої влади щодо вжиття ними необхідних заходів із забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб відповідно до цього Закону.

Частиною 2 ст. 20 Закону № 1706-VII визначено, що закони та інші нормативно-правові акти України діють в частині, що не суперечить цьому Закону.

Проте, наведені положення Закону № 1706-VII не надають Кабінету Міністрів України повноважень на визначення випадків припинення виплати пенсій чи страхових виплат.

За змістом конституційних норм Кабінет Міністрів України не наділений правом вирішувати питання, які належать до виключної компетенції Верховної Ради України, так само як і приймати правові акти, які підміняють або суперечать законам України.

Згідно з п. 6 ч. 1 ст. 92 Конституції України виключно законами України визначаються, зокрема, основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення.

Преамбулою Закону № 1058-IV визначено, що зміна умов і норм загальнообов`язкового державного пенсійного страхування здійснюється виключно шляхом внесення змін до цього Закону.

При цьому, згідно з преамбулою Закону № 1706-VII цей Закон відповідно до Конституції та законів України, міжнародних договорів України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, встановлює гарантії дотримання прав, свобод та законних інтересів внутрішньо переміщених осіб.

Україна вживає всіх можливих заходів, передбачених Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, щодо захисту та дотримання прав і свобод внутрішньо переміщених осіб, створення умов для добровільного повернення таких осіб до покинутого місця проживання або інтеграції за новим місцем проживання в Україні (частина перша статті 2 Закону № 1706-VII).

Таким чином, прийняття законодавцем вказаного Закону спрямоване на встановлення додаткових гарантій дотримання прав, свобод та законних інтересів внутрішньо переміщених осіб, до яких належить і позивач, а не на звуження обсягу їх прав, закріплених в інших законодавчих актах України.

Дана правова позиція узгоджується з практикою Верховного Суду, викладеною в постановах від 12.12.2018 у справі № 243/4547/17, від 07.02.2019 у справі № 408/2686/17-а, від 12 .02.2019 у справі № 243/5451/17, від 12.02.2019 у справі № 243/3113/17 та від 21.02.2019 у справі № 243/6746/17.

При цьому, інші доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду попередньої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.

Крім того, як зазначено у постанові Верховного Суду від 26.06.2018 у справі № 127/3429/16-ц, Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа «Серявін проти України», §58, рішення від 10.02.2010).

Отже, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції прийняв законне та обґрунтоване рішення, з дотриманням норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Апелянт не надав до суду належних доказів, що б підтверджували факт протиправності рішення суду першої інстанції.

Таким чином, колегія суддів вирішила згідно ст. 316 КАС України залишити апеляційну скаргу ГУ Пенсійного фонду України в місті Києві без задоволення, а рішення суду - без змін, з урахуванням того, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Автор: Наталя Мамченко

Підписуйтесь на наш telegram-канал t.me/sudua та на Twitter, а також на нашу сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.