В Кассационном хозяйственном суде в составе ВС обнародовали ключевые правовые выводы за 2023 год

У 2023 році, незважаючи на тривалу військову агресію рф проти України, воєнний стан і численні повітряні тривоги, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду продовжував здійснювати правосуддя та ухвалювати важливі для держави судові рішення, позаяк навіть у таких умовах належний судовий захист прав та інтересів учасників господарських правовідносин має гарантуватися. В ухвалених протягом цього періоду постановах КГС ВС виклав актуальні правові позиції щодо застосування законодавства про банкрутство, у сфері захисту прав на об’єкти інтелектуальної власності, а також у кредитних, корпоративних, земельних правовідносинах та правовідносинах, що виникають з права власності.

КГС ВС сформулював низку нових правових позицій, зокрема, щодо: юрисдикції спорів, які виникли внаслідок прийняття рішення про примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного стану; можливості визнання грошових вимог кредитора, який створений та зареєстрований відповідно до законодавства рф, до боржника у справі про банкрутство; незворотності дії в часі Закону України «Про захист інтересів осіб у сфері інтелектуальної власності під час дії воєнного стану, введеного у зв’язку із збройною агресією Російської Федерації проти України»; відсутності порушеного права позивача як поручителя чи заставодавця внаслідок укладення спірних кредитних договорів; можливості застосування дії положень ч. 12 ст. 137 ГПК України до правовідносин вжиття забезпечення позову шляхом зупинення продажу (реалізації) майна в такій категорії спорів (визнання недійсними результатів електронного аукціону (торгів) з реалізації арештованого майна).

Також важливі висновки КГС ВС висловив стосовно: наслідків одночасного звернення кредиторів до різних господарських судів із заявами про відкриття провадження у справі про банкрутство одного і того ж боржника; визначення підсудності спору щодо нерухомого майна боржника, відповідачем у якому є центральний орган виконавчої влади; компенсації власнику патенту частини ефективного строку дії патенту, протягом якої винахід за патентом не міг бути фактично використаний; способу захисту корпоративних прав, який полягає у встановленні розміру статутного капіталу товариства та розміру часток його учасників; сплати додаткового внеску на виконання рішення загальних зборів учасників про збільшення статутного капіталу товариства; способу захисту прав у разі ухилення органом приватизації від проведення визначеної законом процедури приватизації майна шляхом викупу; права орендодавця на розірвання договору оренди земельної ділянки в односторонньому порядку з підстав її використання орендарем не за цільовим призначенням; права орендаря на укладення договору оренди землі на новий строк у порядку реалізації переважного права після набрання чинності Законом України від 5 грудня 2019 року № 340-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству».

На окрему увагу заслуговують і висновки КГС ВС з процесуальних питань, наприклад позиція суду щодо визначення відповідача у спорах про відшкодування шкоди, завданої державою-агресором.

Детальніше про ці правові висновки розповіла голова КГС ВС Лариса Рогач.

І. Правові позиції щодо юрисдикції спору

1. Щодо юрисдикції спорів, які виникли внаслідок прийняття рішення про примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного стану

У справі № 904/868/22 вирішувалося питання щодо юрисдикції спору про визнання незаконними та скасування наказу, актів про примусове відчуження належного позивачам (товариствам з обмеженою відповідальністю) майна на користь підрозділів військової частини, які складені та підписані відповідачем (військовою частиною).

Суди першої та апеляційної інстанцій, посилаючись на п. 8 ч. 1 ст. 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану», згідно з яким військове командування, в межах повноважень, визначених цим Законом та Указом Президента України про введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях, затвердженим Верховною Радою України, видає обов’язкові до виконання накази і директиви з питань забезпечення оборони, громадської безпеки і порядку, здійснення заходів правового режиму воєнного стану, дійшли таких висновків: оскільки командир військової частини, який видав оскаржений позивачами наказ, діяв як суб’єкт владних повноважень у правовому режимі воєнного стану, що в цій справі не охоплюється положеннями ст. 20 ГПК України, то зазначений спір не підвідомчий господарському суду та є публічно-правовим. У зв’язку із цим вирішення питання правомірності або неправомірності дій командира військової частини в умовах воєнного стану належить до юрисдикції адміністративних судів на підставі п. 2 ч. 1 ст. 5 КАС України.

Вирішуючи спір, КГС ВС зауважив, що хоча участь суб’єкта владних повноважень і є обов’язковою ознакою класифікації спору як публічно-правового, однак сама по собі така участь не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб згідно з п. 10 ч. 2 ст. 16 ЦК України може бути способом захисту цивільних прав та інтересів.

Як встановили суди першої та апеляційної інстанцій, предметом спору в поданій суду заяві є визнання протиправним та скасування наказу, визнання недійсними актів про примусове відчуження майна, отже цей спір не підпадає під виняток, передбачений ст. 20 ГПК України (спори щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності).

Враховуючи нормативні положення вимог ч. 1 ст. 21 ЦК України, частин 1, 2 ст. 267 КАС України, КГС ВС зауважив, що не є публічно-правовим спір між суб’єктом владних повноважень та суб’єктом приватного права – юридичною особою, у якому дії суб’єкта владних повноважень спрямовані на виникнення, зміну або припинення цивільних прав юридичної особи. У такому випадку це спір про право цивільне, незважаючи на те, що у спорі бере участь суб’єкт публічного права. 

КГС ВС дійшов висновку, що спірні правовідносини між учасниками справи виникли внаслідок прийняття рішення про примусове відчуження майна, яке порушує, на думку позивачів, їхні права, а тому в позивачів виникла необхідність захисту своїх цивільних прав, у зв’язку із чим вони звернулися до суду з позовом у цій справі. Зважаючи на те, що в зазначеній справі спір фактично пов’язаний з реалізацією цивільних прав позивачів, компетентним судом для вирішення спору є суд господарської юрисдикції.

Вказаного суди попередніх інстанцій не врахували та при вирішенні питання щодо юрисдикції спору обмежилися лише дослідженням питання суб’єктного складу учасників правовідносин, не врахувавши предмет спору й характер спірного правовідношення, у зв’язку із чим дійшли помилкового висновку про те, що цей спір має розглядатись у порядку адміністративного судочинства.

Постанова КГС ВС від 14 лютого 2023 року у справі № 904/868/22.

ІІ. Правові позиції у сфері застосування законодавства про банкрутство

1. Щодо можливості визнання грошових вимог кредитора, який створений та зареєстрований відповідно до законодавства рф, до боржника у справі про банкрутство

У межах справи № 925/1248/21 про банкрутство кредитор, який створений та зареєстрований відповідно до законодавства рф, подав заяву про визнання грошових вимог до боржника.

Суди попередніх інстанцій, залишаючи заяву без розгляду, керувалися відсутністю підстав для її розгляду по суті (задоволення / відхилення) внаслідок запровадженого мораторію на виконання грошових зобов’язань перед цим кредитором, що створений та зареєстрований відповідно до законодавства рф, з можливістю розгляду таких вимог по суті після скасування вказаного мораторію.

КГС ВС з такими висновками не погодився і виснував, що наведений у підпункті 1 п. 1 постанови Кабінету Міністрів України від 3 березня 2022 року № 187 «Про забезпечення захисту національних інтересів за майбутніми позовами держави Україна у зв’язку з військовою агресією Російської Федерації» (Постанова № 187) мораторій (заборона) на виконання грошових та інших зобов’язань, кредиторами (стягувачами) за якими є юридичні особи, створені та зареєстровані відповідно до законодавства рф, у співвідношенні з положеннями КУзПБ щодо правил і наслідків звернення та визнання грошових вимог кредитора до боржника у справі про банкрутство виключає можливість визнання за правилами цього Кодексу грошових вимог тих кредиторів, які є особами, визначеними у Постанові № 187, зокрема юридичними особами, що створені та зареєстровані відповідно до законодавства рф, яким є кредитор.

Отже, ураховуючи встановлені судами обставини реєстрації кредитора в м. москва (рф), тобто створення та реєстрація юридичної особи кредитора відповідно до законодавства рф, КГС ВС дійшов висновку, що ці обставини виключають можливість визнання грошових вимог відповідного суб’єкта (суб’єктів) до боржника у справі про банкрутство за правилами національного законодавства − КУзПБ.

Постанова КГС ВС від 30 травня 2023 року у справі № 925/1248/21.

1. Щодо наслідків одночасного звернення ініціюючих кредиторів до різних господарських судів із заявами про відкриття провадження у справі про банкрутство одного і того ж боржника

У справі № 904/2154/22 склалася така ситуація, коли боржник змінив своє місцезнаходження, а інший ініціюючий кредитор звернувся із заявою про відкриття провадження у справі про банкрутство цього ж боржника до господарського суду за його новим місцезнаходженням.

На переконання апеляційного господарського суду, суд першої інстанції правомірно відкрив провадження у справі про банкрутство за заявою, поданою за новим місцезнаходженням боржника.

Не погодившись із наведеним, ВС у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство КГС зазначив, що територіальна юрисдикція справи про банкрутство юридичних осіб за критерієм місцезнаходження боржника має визначатися на дату подання кредитором заяви про відкриття провадження у справі про банкрутство відповідно до відомостей, наведених у ЄДР.

У разі прийняття заяви про визнання боржника банкрутом господарським судом за місцезнаходженням, визначеним у ЄДР, та зміни боржником свого місцезнаходження і надходження заяви про визнання боржника банкрутом до господарського суду за новим місцезнаходженням цей суд має повернути заяву без розгляду.

Якщо ж після відкриття провадження у справі з урахуванням наведених учасниками справи аргументів та наданих доказів суд установить передчасність відкриття провадження у справі про банкрутство боржника, щодо якого є звернення із заявою про відкриття провадження у справі про банкрутство, але в іншому господарському суді, то, виходячи із системного аналізу положень статей 35, 37, 38, 39 КУзПБ, якими передбачені можливі наслідки розгляду заяви про відкриття провадження у справі про банкрутство, а також враховуючи положення ст. 226 ГПК України, суд залишає таку заяву про відкриття провадження у справі про банкрутство без розгляду.

Отже, КГС ВС дійшов висновку, що в цьому разі подану після зміни місцезнаходження боржника заяву про відкриття провадження у справі про його банкрутство слід було залишити без розгляду.

Постанова КГС ВС від 26 квітня 2023 року у справі № 904/2154/22.

1. Щодо визначення підсудності спору стосовно нерухомого майна боржника, щодо якого відкрито провадження у справі про банкрутство, якщо відповідачем у цьому спорі є центральний орган виконавчої влади

У справі № 911/4706/15 (911/1626/21) виникло питання про застосування правил виключної підсудності за частинами 5, 13 ст. 30 ГПК України, оскільки відповідачем у поданому боржником в особі ліквідатора позові було визначено Міністерство юстиції України.

Як зазначив ВС у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство КГС, ч. 2 ст. 7 КУзПБ містить спеціальне правило, яке вирішує питання територіальної (виключної) підсудності спорів у справах про банкрутство. На відміну від ГПК України, в якому за критерій розгляду справи взято місцезнаходження суду або особи, КУзПБ встановлює самостійний універсальний критерій підсудності справ, стороною в яких є боржник, − у межах справи про банкрутство.

У цьому разі виникнення спірних правовідносин зумовлене незгодою позивача (банкрута) з правомірністю набуття іншою особою, щодо якої вчинено оспорювані реєстраційні дії, права власності на нерухоме майно, яке позивач вважає своїм.

Отже, ураховуючи, що поданий ліквідатором позов пов’язаний безпосередньо із захистом майна боржника і боржник, стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство, є стороною в такому спорі, КГС ВС дійшов висновку, що для визначення виключної підсудності цього спору пріоритет у застосуванні має не ст. 30 ГПК України як загальна процесуальна норма, а саме ст. 7 КУзПБ, яка в цьому випадку є спеціальною. Тож позов ліквідатора підлягає розгляду господарським судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство боржника, про що правильно зазначив у своїй постанові суд апеляційної інстанції.

З огляду на це КГС ВС вирішив відступити від протилежної правової позиції ВС щодо застосування ч. 5 ст. 30 ГПК України при визначенні підсудності справ за участю особи, щодо якої відкрито провадження у справі про банкрутство, або щодо майна такої особи, викладеної в постановах від 21 квітня 2021 року у справі № 910/12641/19, від 12 січня 2021 року у справі № 918/572/19, від 4 лютого 2020 року у справі № 914/240/18.

Постанова КГС ВС від 27 червня 2023 року у справі № 911/4706/15 (911/1626/21).

ІІІ. Правові позиції у спорах щодо захисту прав на об’єкти інтелектуальної власності

1. Щодо дії в часі Закону України «Про захист інтересів осіб у сфері інтелектуальної власності під час дії воєнного стану, введеного у зв’язку із збройною агресією Російської Федерації проти України»

У справі № 910/9215/21 позивач звернувся з позовом про захист порушеного права інтелектуальної власності, оскільки відповідач подав заявку на державну реєстрацію лікарського засобу «Каспофунгін-Тева», діючою речовиною якого є сполука каспофунгін, яка, на думку позивача, тотожна з композицією, захищеною патентом України на винахід позивача, та порушує його права інтелектуальної власності.

Суди попередніх інстанцій виснували, що очікувана дата закінчення строку дії патенту – 15 квітня 2022 року, і цієї обставини жодна зі сторін спору не заперечувала. За висновками судів, у лікарському засобі, поданому на реєстрацію відповідачем, використана кожна ознака винаходу за патентом України позивача або ознака, еквівалентна формулі винаходу. З позовом до суду позивач звернувся в червні 2021 року. Отже, до спірних правовідносин підлягає застосуванню законодавство, чинне на момент їх виникнення.

Вирішуючи спір, КГС ВС керувався тим, що Законом України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» не передбачена можливість подання заявки на реєстрацію лікарського засобу та отримання державного реєстраційного посвідчення до закінчення терміну дії патенту. Порушенням прав володільця патенту вважається не лише безпосереднє використання винаходу без згоди володільця патенту, але й будь-яке посягання на права. Державна реєстрація є обов’язковою передумовою для введення лікарського засобу в цивільний обіг на території України. Відповідно, подання заявки на реєстрацію лікарського засобу, в якому використано винахід, права на який належать іншій особі і є чинними, по суті – підготовка до введення такого лікарського засобу в цивільний обіг, а тому є посяганням на права власника патенту.

КГС ВС зазначив, що Закон України «Про захист інтересів осіб у сфері інтелектуальної власності під час дії воєнного стану, введеного у зв’язку із збройною агресією Російської Федерації проти України» (Закон) набув чинності 13 квітня 2022 року, а отже не підлягає застосуванню до спірних правовідносин, які виникли в лютому 2021 року й безпосередньо пов’язані з поданням відповідачем заявки на державну реєстрацію лікарського засобу та юридичними наслідками цієї дії.

КГС ВС зазначив про те, що ні у зв’язку з прийняттям Закону, положення якого не мають зворотної дії у часі, ні відповідно до будь-яких інших законодавчих норм не передбачено «узаконення» дій з подання особою без згоди правовласника заявки на державну реєстрацію лікарського засобу, діючою речовиною якого є сполука, яка тотожна з композицією, що захищена згідно з патентом України на винахід (права на який є чинними на момент подання такої заявки), тобто не передбачено ретроспективну правомірність дії особи, яка (дія) була вчинена з порушенням прав іншої особи в минулому.

Саме по собі закінчення дії патенту в майбутньому не впливає на юридичні наслідки того правопорушення, яке мало місце (було вчинене) у минулому.

Отже, враховуючи викладене, КГС ВС визнав помилковими висновки судів попередніх інстанцій щодо застосування зазначеного Закону до спірних правовідносин у цій справі та виключив їх з мотивувальних частин оскаржуваних судових рішень.

Постанова КГС ВС від 27 квітня 2023 року у справі № 910/9215/21.

1. Щодо компенсації власнику патенту частини ефективного строку дії патенту, протягом якої винахід за патентом не міг бути фактично використаний

У справі № 910/8295/21 розглядався позов іноземної компанії про визнання недійсною та скасування відмови Укрпатенту в продовженні строку дії патенту і видачі сертифіката додаткової охорони та його зобов’язання вчинити ці дії.

Вирішуючи питання правильного застосування норм права у спірних правовідносинах, КГС ВС зазначив, що відповідно до Закону України від 21 липня 2020 року № 816-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо реформи патентного законодавства» (Закон № 816-ІХ) із 16 серпня 2020 року Закон України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» (Закон № 3687-XII) викладено в новій редакції, зокрема доповнено ст. 27-1.

Перегляд чинного законодавства України у сфері охорони прав на винаходи та корисні моделі був зумовлений необхідністю забезпечити ефективне виконання Україною зобов’язань у рамках Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським Співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони (Угода про асоціацію).

Право на продовження строку дії патенту на винахід має однакову мету і в редакції Закону № 3687-XII до 16 серпня 2020 року, і після 16 серпня 2020 року, а саме: компенсувати власнику патенту частину ефективного строку дії патенту, протягом якої винахід за патентом не міг бути фактично використаний, адже для його використання потрібно здійснити державну реєстрацію лікарського засобу, що триває певний час.

Стаття 27-1 Закону № 3687-XII встановлює конкретний строк, протягом якого можна звернутися з клопотанням про додаткову охорону, – 6 місяців від дати публікації відомостей про державну реєстрацію винаходу або від дати видачі першого дозволу відповідного компетентного органу (залежно від того, яка із цих дат є пізнішою). Раніше (до набрання чинності Законом України № 816-ІХ) такий строк фактично становив 19,5 років – клопотання мало бути подане за 6 місяців до завершення строку дії патенту.

Жодних положень про встановлення перехідного періоду застосування ст. 27-1 у Законі не передбачено. Норми Угоди про асоціацію також не містять конкретного механізму реалізації цих прав.

За висновками КГС ВС, із цього випливає, що правовласники, які отримали відповідний дозвіл компетентного органу до 16 серпня 2020 року, але не подали клопотання про продовження строку дії патенту, позбавлені можливості на отримання додаткової охорони, хоча таке право передбачене як чинною редакцією Закону № 3687-XII, так і його попередньою редакцією.

Патент позивача та лікарський засіб були зареєстровані в установленому законодавством України порядку до набрання чинності Законом № 816-ІХ.

Суди попередніх інстанцій, проаналізувавши правовідносини, які склалися між сторонами, дослідивши матеріали справи, положення національного законодавства України та положення міжнародних договорів, які ратифіковані Верховною Радою України, дійшли висновку про задоволення позовних вимог, адже позбавлення права на додаткову охорону йде врозріз із взятими Україною зобов’язаннями за Угодою про асоціацію.

КГС ВС погодився з наведеним та зауважив, що в цій конкретній справі, за встановленими в ній обставинами, вирішальною є не подія подання клопотання, а момент виникнення в позивача права на продовження строку дії прав на винаходи за патентом.

Постанова КГС ВС від 14 грудня 2023 року у справі № 910/8295/21.

ІV. Правові позиції в корпоративних спорах

1. Щодо такого способу захисту корпоративних прав, як звернення до суду з вимогою про встановлення розміру статутного капіталу товариства та розміру часток його учасників

У справі № 907/922/21 ВС у складі судової палати для розгляду справ щодо корпоративних спорів‚ корпоративних прав та цінних паперів КГС, зокрема, вирішував такі питання: 1) чи є належним способом захисту порушеного права учасника, що був виключений з товариства, визнання складу колишніх учасників та статутного капіталу в розмірі, який існував до ствердженого порушення прав; 2) як співвідносяться між собою виключна компетенція загальних зборів товариства щодо виключення учасника (перерозподіл часток між учасниками) і право суду захищати права та інтереси учасників товариства у спосіб, визначений законом.

Щодо першого питання КГС ВС зазначив, що учасник, якого незаконно виключили зі складу товариства, не має іншого ефективного способу судового захисту порушеного права, окрім звернення до суду з вимогою про встановлення розміру статутного капіталу товариства та розмірів часток учасників товариства, у межах розгляду якої суд встановлює та перевіряє обставини, пов’язані із законністю виключення учасника, і надає оцінку добросовісності поведінки відповідачів, які в разі задоволення позовних вимог будуть позбавлені своїх часток або їх частин у грошовому або відсотковому вираженні.

Вирішуючи наступне питання, КГС ВС дійшов висновку, що ухвалення судом рішення про визначення розміру статутного капіталу та часток учасників товариства з обмеженою відповідальністю не є втручанням у виключну компетенцію загальних зборів учасників товариства. У такому разі господарський суд не підміняє собою загальні збори учасників товариства й не вирішує питання про виключення учасника з товариства, а розглядає спір між колишнім і теперішніми учасниками щодо законності виключення позивача та вступу в товариство нових учасників, тобто захищає права й інтереси фізичних і юридичних осіб (учасників товариства) у визначений законом спосіб, що є основним завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (ч. 2 ст. 2 ГПК України). За результатом розгляду такого спору суд може ухвалити рішення про припинення права на участь у товаристві шляхом задоволення позову про визначення розміру статутного капіталу та часток учасників товариства, що узгоджується з такими способами захисту, як визнання права; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення (пункти 1, 3 та 4 ч. 2 ст. 16 ЦК України).

У зв’язку з наведеним КГС ВС вирішив відступити від висновків, викладених у пунктах 95, 96 постанови КГС ВС від 31 серпня 2022 року у справі № 924/700/21.

Постанова КГС ВС від 11 грудня 2023 року у справі № 907/922/21.

1. Щодо сплати додаткового внеску на виконання рішення загальних зборів про збільшення статутного капіталу

У справі № 925/200/22 розглядався спір між приватним підприємством і його учасником щодо сплати додаткового внеску на виконання рішення загальних зборів учасників про збільшення статутного капіталу, що було прийняте до набрання чинності Законом України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю».

ВС у складі судової палати для розгляду справ щодо корпоративних спорів‚ корпоративних прав та цінних паперів КГС дійшов висновку, що рішення про збільшення статутного капіталу, яке було прийнято до набрання чинності Законом України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю», не є підставою для вимог щодо його примусового виконання, оскільки зобов’язання учасника зробити додатковий внесок у статутний капітал – це добровільне зобов’язання майнового характеру, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку.

Якщо учасник не вніс (не повністю вніс) додатковий внесок на виконання такого рішення, він не може бути зобов’язаний до цього судом. Однак він несе солідарну відповідальність за зобов’язаннями товариства перед кредиторами в межах вартості невнесеної частини вкладу і має обмеження на виплати дивідендів. Цей обов’язок виникає внаслідок того, що рішення про збільшення статутного капіталу було затверджено, а зміни до статуту товариства – зареєстровано без урахування фактично внесених учасниками додаткових вкладів і надалі не узгоджено, що впливає на права й інтереси інших осіб (кредиторів товариства, інших учасників і товариства).

Крім того, КГС ВС наголосив, що ст. 18 чинного Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» не підлягає застосуванню до рішень загальних зборів про збільшення статутного капіталу, що були прийняті до набрання чинності цим Законом.

Постанова КГС ВС від 11 грудня 2023 року у справі № 925/200/22.

1. Правові позиції у спорах, що виникають із питань захисту права власності

1. Щодо належного способу захисту порушених прав у разі ухилення органом приватизації від проведення визначеної законом процедури приватизації майна шляхом його викупу

Предметом судового розгляду у справі № 910/2490/23 стали вимоги позивача про визнання за ним права на приватизацію спірного майна способом викупу та зобов’язання Фонду державного майна України внести зміни до свого наказу шляхом його доповнення пунктом про приватизацію цього майна.

Скасовуючи рішення попередніх судових інстанцій про задоволення позову та ухвалюючи нове – про відмову в ньому, КГС ВС дійшов висновку, що задоволення заявлених у цій справі позовних вимог не виключає необхідності дотримання вимог Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна» щодо порядку та способу прийняття рішення про включення майна до переліку об’єктів малої приватизації, які підлягають приватизації, і не приведе до набуття позивачем права власності на відповідні приміщення. Можливість виконання такого рішення суду має високий ризик залежності від суб’єктивних дій або недогляду відповідача, тобто такий спосіб захисту є неналежним та неефективним. Водночас обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав за усталеною практикою ВП ВС є самостійною підставою для відмови в позові.

Натомість якщо позивач вважає, що він має право на приватизацію шляхом викупу, але відповідний орган приватизації ухиляється від проведення визначеної законом процедури, то належним способом захисту прав позивача є звернення з позовом про спонукання до укладення договору купівлі-продажу.

При цьому вимогу позивача про зобов’язання укласти договір у певній редакції у випадках, які допускають вирішення таких спорів судом, слід тлумачити як вимогу про визнання укладеним такого договору в судовому порядку в запропонованій позивачем редакції, що відповідає способам захисту, визначеним п. 6 ч. 2 ст. 16 ЦК України.

Постанова КГС ВС від 19 грудня 2023 року у справі № 910/2490/23.

VІ. Правові позиції у спорах, що виникають у сфері земельних правовідносин

1. Щодо правомірності реалізації передбаченого договором оренди земельної ділянки права орендодавця на його розірвання в односторонньому порядку з підстав використання орендарем земельної ділянки не за цільовим призначенням

У справі № 910/20745/20 господарські суди розглядали спір про визнання недійсним рішення міської ради про розірвання укладеного між релігійною організацією та радою договору оренди земельної ділянки з підстав порушення позивачем узятих на себе при укладенні договору зобов’язань, а саме порушення цільового призначення земельної ділянки та строків планованої реконструкції.

КГС ВС зазначив, що заплановане релігійною організацією на орендованій комунальній земельній ділянці, яка за цільовим призначенням належить до земель громадської забудови (для будівництва та обслуговування будівель громадських і релігійних організацій), будівництво житлового багатоквартирного будинку є порушенням цільового призначення земельної ділянки.

Посилання судів попередніх інстанцій на положення ДБН В.2.2-9:2018 і ДБН Б.2.2-12:2019 є помилковими, оскільки в їхньому розумінні багатофункціональні споруди – це будинки й комплекси, які формуються із приміщень, їх груп, різного громадського, житлового та іншого призначення, поєднання яких зумовлено економічною доцільністю і містобудівними вимогами.

Водночас будь-яких доказів необхідності поєднання релігійного храму (духовного центру) із житловим багатоквартирним будинком, що обумовлювалося б містобудівними вимогами, матеріали цієї справи не містять. Крім того, очевидним для будь-якого розумного спостерігача є і той факт, що жодної економічної доцільності такого поєднання також не може бути.

Тож КГС ВС дійшов висновку, що оскільки у спірному договорі оренди земельної ділянки сторони передбачили обов’язок орендаря використовувати орендовану земельну ділянку за цільовим призначенням, а він такий обов’язок істотно порушив, то міська рада мала всі підстави для одностороннього розірвання зазначеного правочину, адже право орендодавця на такі дії сторони обумовили в договорі оренди.

Крім того, як зазначив КГС ВС, незважаючи на підставність вчинених міською радою дій щодо одностороннього розірвання договору оренди, за релігійною організацією в будь-якому випадку залишається право на оформлення землекористування під належним їй об’єктом у порядку, визначеному чинним ЗК України, а отже доступною для неї є можливість завершити будівництво духовного центру, використовувати своє майно за призначенням та надалі мирно володіти ним.

Постанова КГС ВС від 18 жовтня 2023 року у справі № 910/20745/20.

1. Щодо реалізації права орендаря на укладення договору оренди землі на новий строк у порядку реалізації переважного права після набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству»

У справі № 906/1314/21 ВС у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності КГС, вирішуючи питання про редакцію норм Закону України «Про оренду землі», яка підлягає застосуванню до правовідносин щодо процедури укладення договору оренди землі на новий строк у порядку реалізації переважного права орендаря на укладення договору оренди на новий строк шляхом судового розгляду такої вимоги, дійшов таких висновків.

Зміст поняття «поновлення договору оренди», про яке йдеться в абз. 4 розд. IX «Перехідні положення» Закону України «Про оренду землі», базується саме на положеннях ст. 126-1 ЗК України, що пов’язує можливість поновлення існуючого договору з наявністю в цьому договорі обов’язкової умови про його поновлення. У разі наявності такої умови договір поновлюється на такий самий строк і на таких самих умовах.

Натомість укладення договору оренди землі на новий строк (поновлення договору оренди землі), яке передбачене ч. 1 ст. 33 Закону України «Про оренду землі» в редакції, чинній до внесення змін Законом України від 5 грудня 2019 року № 340-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству», базується на встановленому законом переважному праві добросовісного орендаря та надає сторонам при застосуванні цієї процедури можливість змінювати істотні умови договору.

Тому поняття «поновлення договору оренди», про яке йдеться в абз. 4 розд. IX «Перехідні положення» Закону України «Про оренду землі», та поняття «поновлення договору оренди», яке містилося в Законі України «Про оренду землі» в попередній редакції, є змістово різними.

Відповідно до правовідносин щодо процедури укладення договору оренди землі на новий строк у порядку реалізації переважного права орендаря на укладення договору оренди на новий строк шляхом судового розгляду такої вимоги не є застосовними положення абз. 4 розд. IX «Перехідні положення» Закону України «Про оренду землі». Натомість за загальним правилом дії законів у часі застосуванню підлягає ст. 33 Закону України «Про оренду землі» в редакції, чинній на момент звернення з такою вимогою, адже положення законодавства не містять вказівки про інше.

Водночас щодо захисту права орендаря на продовження орендних правовідносин стосовно земельних ділянок державної та комунальної власності КГС ВС зазначив, що якщо орган державної влади чи місцевого самоврядування знехтував обов’язком добросовісно провести переговори (наприклад, явно безпідставно відмовив в укладенні договору), то слід виходити з того, що такий орган зловживає своїм правом, порушуючи цим законні права орендаря.

Судовий захист у таких випадках передбачено лише для особи, яка належним чином виконувала свої обов’язки за договором та добросовісно використовувала належні їй права, тому орендодавець не може посилатися на свій захист на обставини, які свідчать про ухилення ним від проведення переговорів, і на власну недобросовісну поведінку, протиставляючи її легітимним прагненням та належній поведінці орендаря; водночас і орендар, що належно діяв, не може бути позбавлений можливості реалізації свого права на продовження орендних відносин, передбаченого законом, у тому числі через судовий захист. Інакше передбачене ч. 9 ст. 33 Закону України «Про оренду землі» право орендаря оскаржити відмову, а також наявне зволікання в укладенні нового договору оренди землі матиме лише декларативний характер і не приведе до відновлення порушеного права.

Постанова КГС ВС від 23 листопада 2023 у справі № 906/1314/21.

VII. Правові позиції у спорах, що виникають із кредитних правовідносин

1. Щодо відсутності порушеного права позивача як поручителя чи заставодавця внаслідок укладення спірних кредитних договорів

У справі № 910/5172/19 поручитель звернувся з позовом про визнання недійсними кредитних договорів та договорів поруки, обґрунтовуючи заявлені вимоги перевищенням посадовими особами кредитора меж своїх повноважень і недійсністю поруки у зв’язку з недійсністю основного зобов’язання.

Вирішуючи спір, об’єднана палата КГС ВС зазначила, що спірні кредитні договори встановлюють права та обов’язки лише сторін цих договорів і не встановлюють прав та обов’язків поручителя. Тому укладення цих договорів навіть за відсутності, як стверджує поручитель, постанови Національного банку України (кредитора), яка наділяла б посадових осіб банку повноваженнями на їх укладення, не може порушувати прав поручителя, що є самостійною підставою для відмови в заявленому ним позові в частині визнання кредитних договорів недійсними.

Права позивача як поручителя чи заставодавця могли б бути порушені укладенням саме договорів поруки або застави, а не укладенням кредитних договорів. При цьому прийняття або неприйняття відповідної постанови НБУ не зобов’язує ані банк укладати кредитні договори, ані поручителя (заставодавця) укладати договори поруки (застави).

Щодо визнання недійсними договорів поруки ОП КГС ВС зауважила, що доводи позивача в цій частині зводяться до того, що договори поруки є недійсними з огляду на недійсність основного зобов’язання. Водночас доводи поручителя про наявність підстав недійсності кредитних договорів фактично також стосуються і наявності підстав недійсності договорів поруки, тому ОП КГС ВС вирішила розглянути ці доводи та дійшла таких висновків.

Якщо орган або особа, яка виступала від імені юридичної особи, не мала повноважень на це, то таке може свідчити про порушення прав та інтересів лише самої юридичної особи, а не прав та інтересів третьої особи.

Частину 3 ст. 92 ЦК України слід розуміти так: по-перше, питання про юридичну силу обмежень повноважень органу або особи, яка виступала від імені юридичної особи, слід вирішувати залежно від обізнаності третьої особи про це саме на час укладення договору (або вчинення інших юридично значущих дій); по-друге, посилатися на таке обмеження повноважень може лише юридична особа, а не третя особа, оскільки дії органу або відповідної особи за межами їхніх повноважень можуть порушити права лише юридичної особи. При цьому відсутність повноважень органу або особи, яка виступає від імені юридичної особи, є різновидом (граничним випадком) обмеження повноважень.

Отже, стверджуване поручителем перевищення посадовими особами НБУ меж своїх повноважень, у тому числі при укладенні спірних договорів поруки, могло порушити лише права НБУ, а не поручителя, що є самостійною підставою для відмови в позові в цій частині.

Постанова ОП КГС ВС від 7 квітня 2023 року у справі № 910/5172/19.

VІII. Правові позиції з процесуальних питань

1. Щодо можливості застосування положень ч. 12 ст. 137 ГПК України до правовідносин вжиття забезпечення позову шляхом зупинення продажу (реалізації) майна в такій категорії спорів (визнання недійсними результатів електронного аукціону (торгів) з реалізації арештованого майна)

У справі № 910/5361/22 вирішувалися питання: застосування такого заходу забезпечення позову, як зупинення продажу (реалізації) майна в разі подання заявником будь-яких інших позовів (наприклад, про визнання недійсними результатів електронного аукціону (торгів) з реалізації арештованого майна), ніж ті, що чітко визначені п. 6 ч. 1 ст. 137 ГПК України, а саме позови про визнання права власності на це майно або про виключення його з опису і про зняття з нього арешту; застосування ч. 12 ст. 137 ГПК України в такій категорії спорів (визнання недійсними результатів електронного аукціону (торгів) з реалізації арештованого майна), зокрема щодо можливості вжиття заходів забезпечення позову, які полягають в (або мають наслідком) припиненні, відкладенні, зупиненні чи іншому втручанні у проведення конкурсу, аукціону, торгів, тендера чи інших публічних конкурсних процедур, що в межах виконання судового рішення проводяться органом державної виконавчої служби та/або призначеного державним органом суб’єкта – ДП «Сетам», якому згідно з наказом Міністерства юстиції України доручено здійснювати функції з організації електронних торгів.

Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про те, що запропонований позивачем захід забезпечення позову (зупинення реалізації арештованого майна) не підпадає під передбачену ч. 12 ст. 137 ГПК України заборону, оскільки в спірних правовідносинах ДП «Сетам» є особою, яка здійснює лише заходи із супроводження програмного й технічного забезпечення центральної бази даних системи електронних торгів та обслуговування цієї системи, а учасники справи не надали доказів на підтвердження проведення спірних торгів саме від імені держави (державного органу) або територіальної громади (органу місцевого самоврядування).

ОП КГС ВС звернула увагу, що чинний ГПК України дозволяє застосування такого заходу забезпечення позову, як зупинення продажу (реалізації) майна, лише у випадку подання заявником позову про визнання права власності на це майно або про виключення його з опису і про зняття з нього арешту, чітко визначеного п. 6 ч. 1 ст. 137 цього Кодексу, а не в разі подання будь-яких інших позовів, зокрема позову про визнання недійсними результатів електронного аукціону (торгів) з реалізації арештованого майна, наміром подання якого аргументована заява товариства про забезпечення позову в цій справі.

Суд зазначив, що імперативна норма ч. 12 ст. 137 ГПК України чітко визначає суб’єктний склад учасників публічних конкурсних процедур, у відносинах з проведення яких не допускається вжиття заходів забезпечення позову, спрямованих на припинення, відкладення, зупинення чи інше втручання в такі процедури. Зокрема, до кола відповідних учасників включено саме призначеного державним органом суб’єкта у складі комісії, що проводить конкурс, аукціон, торги, тендер чи іншу публічну конкурсну процедуру, але аж ніяк не певну призначену державним органом особу чи посадову особу.

За таких обставин, у розрізі спірних правовідносин, ОП КГС ВС зазначила, що відповідним державним органом або суб’єктом у розумінні ч. 12 ст. 137 ГПК України не є ДП «Сетам», яке хоч і має статус організатора електронних торгів згідно з наказом Міністерства юстиції України, однак за організаційно-правовою формою взагалі є самостійним суб’єктом господарювання. 

Із цих же підстав не можна вважати державного або приватного виконавця відповідним державним органом або суб’єктом, оскільки відповідно до змісту статей 7, 16 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів», зазначені виконавці уповноважені державою одноособово, а не в складі комісії здійснювати діяльність із примусового виконання рішень у порядку. При цьому законодавець у ч. 2 ст. 16 вказаного Закону України навіть уточнив, що приватний виконавець є суб’єктом незалежної професійної діяльності, що виключає його статус суб’єкта у складі комісії, яка проводить конкурс, аукціон, торги, тендер чи іншу публічну конкурсну процедуру.

ОП КГС ВС відступила від висновку КГС ВС щодо питання застосування положень ч. 12 ст. 137 ГПК України в подібних процесуальних правовідносинах, викладеного в постанові від 1 лютого 2023 року у справі № 910/1539/21 (910/8758/21), оскільки якщо такий захід забезпечення позову, як зупинення продажу (реалізації) майна, застосовується судом у межах розгляду позову про визнання права власності на це майно або про виключення його з опису і про зняття з нього арешту та супроводжується припиненням, відкладенням, зупиненням чи іншим втручанням у проведення електронного аукціону (торгів), що в рамках примусового виконання судового рішення проводяться органом державної виконавчої служби / приватним виконавцем та/або ДП «Сетам», яким доручено здійснення функцій з організації електронних торгів, то на правовідносини вжиття зазначеного заходу забезпечення позову на час підготовки та проведення електронних торгів не поширюється дія положень ч. 12 ст. 137 ГПК України, якими заборонено вжиття заходів забезпечення позову, спрямованих на будь-яке втручання в проведення публічних конкурсних процедур (їх припинення, відкладення, зупинення тощо), адже ані державний чи приватний виконавець, ані ДП «Сетам» не входять до чітко визначеного законодавцем суб’єктного складу учасників публічних конкурсних процедур (державний орган, орган місцевого самоврядування, призначений державним органом суб’єкт у складі комісії).

Постанова ОП КГС ВС від 22 червня 2023 року у справі № 910/5361/22.

1. Щодо відповідача у спорах про відшкодування шкоди, завданої державою (іноземною державою)

У справі № 910/5699/23 місцевий господарський суд, з яким погодився суд апеляційної інстанції, повернув без розгляду позовну заяву, оскільки позивач у встановлений судом термін не усунув її недоліків, а саме в новій редакції позову просив стягнути майнову шкоду з рф (представницькі органи: міністерство юстиції рф і міністерство оборони рф), яка не може бути стороною в господарському процесі, та не конкретизував позовних вимог до кожного з відповідачів.

На відміну від попередніх судових інстанцій КГС ВС дійшов висновку, що у спорах про відшкодування шкоди, завданої державою / іноземною державою (органом державної влади, їх посадовою особою або службовою особою / органом державної влади, їх посадовою особою або службовою особою іноземної держави), відповідачем є відповідна держава як учасник цивільних правовідносин, як правило, в особі органу, якого позивач зазначає порушником своїх прав. Держава Україна, як і іноземна держава, бере участь у справі у спорах про відшкодування шкоди, завданої державою (іноземною державою), як відповідач через відповідні органи державної влади, зазвичай орган, діями якого завдано шкоди.

Тож у спорах про відшкодування шкоди, завданої державою (іноземною державою), на позивача відповідно до вимог пунктів 2, 4 ч. 3 ст. 162 ГПК України покладено обов’язок зазначити, окрім безпосередньо держави, яка, за його твердженням, завдала йому шкоди, орган (органи) відповідної держави, якого (яких) позивач зазначає порушником своїх прав. При цьому закон не вимагає конкретизації вимог (визначення сум, що підлягають стягненню, тощо) до кожного з відповідачів − представницьких органів держави, якщо позивач визначив їх більше одного.

Ураховуючи викладене, КГС ВС зазначив, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що рф не може бути стороною (відповідачем) у господарському судочинстві, а відсутність конкретизації позивачем позовних вимог до кожного із зазначених ним у позовній заяві відповідачів є підставою для повернення позову без розгляду через неусунення у встановлений судом строк цих недоліків.

Постанова КГС ВС від 6 листопада 2023 року у справі № 910/5699/23.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на нашу сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.