Коли неявка у судове засідання є зловживанням процесуальними правами

На осіб, які беруть участь у справі, покладається загальний обов’язок - добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов’язки. При цьому під добросовісністю необхідно розуміти таку реалізацію прав і виконання обов’язків, що передбачають користування правами за призначенням, здійснення обов’язків в межах, визначених законом, недопустимість посягання на права інших учасників цивільного процесу, заборону зловживати наданими правами. Однією з підстав для залишення позову без розгляду є повторна, тобто двічі поспіль, неявка в судове засідання позивача, якщо від нього не надходило заяви про розгляд справи без його участі та існують перешкоди для такого розгляду. Про це зазначив Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду при розгляді справи № 570/5535/17.

Так, згідно з частиною третьою статті 131 ЦПК України учасники судового процесу зобов’язані повідомляти суд про причини неявки у судове засідання. У разі неповідомлення суду про причини неявки вважається, що учасники судового процесу не з’явилися в судове засідання без поважних причин.

Неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею. Суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку, зокрема, з підстав неявки в судове засідання учасника справи, щодо якого відсутні відомості про вручення йому повідомлення про дату, час і місце судового засідання, та першої неявки в судове засідання учасника справи, якого повідомлено про дату, час і місце судового засідання, якщо він повідомив про причини неявки, які судом визнано поважними.

У разі повторної неявки позивача (усіх позивачів) в судове засідання без поважних причин або неповідомлення ним про причини неявки суд залишає позовну заяву без розгляду, крім випадку, якщо від нього надійшла заява про розгляд справи за його відсутності, і його нез’явлення не перешкоджає вирішенню спору.

Суд постановляє ухвалу про залишення позову без розгляду, якщо належним чином повідомлений позивач повторно не з’явився в судове засідання або не повідомив про причини неявки, крім випадку, якщо від нього надійшла заява про розгляд справи за його відсутності і його нез’явлення не перешкоджає розгляду справи (пункт 3 частини першої статті 257 ЦПК України).

Залишення позову без розгляду - це форма закінчення розгляду цивільної справи без ухвалення судового рішення у зв’язку із виникненням обставин, які перешкоджають розгляду справи, але можуть бути усунуті в майбутньому.

При цьому позивач має бути належним чином і в установленому порядку повідомлений про дату, час і місце як першого, так і другого судового засідання, в яке він не з’явився.

Процесуальний закон не вказує на необхідність врахування судом поважності причин повторної неявки позивача до суду. Такі положення процесуального закону пов’язані із принципом диспозитивності цивільного судочинства, у відповідності до змісту якого особа, яка бере участь у справі, самостійно розпоряджається наданими їй законом процесуальними правами.

Зазначені наслідки настають незалежно від причин повторної неявки, які можуть бути поважними. Таким чином, навіть маючи докази поважності причин неявки позивача, суд залишає позовну заяву без розгляду, якщо нез’явлення позивача є перешкодою для розгляду справи. Зазначена норма дисциплінує позивача, як ініціатора судового розгляду, стимулює його належно користуватися своїми правами та не затягувати розгляд справи. Якщо позивач не може взяти участь в судовому засіданні, він має право подати заяву про розгляд справи за його відсутності. Така заява може бути подана на будь-якій стадії розгляду справи.

Правове значення в даному випадку має лише належне повідомлення позивача про день та час розгляду справи, повторність неявки в судове засідання та неподання заяви про розгляд справи за відсутності позивача.

Вказана позиція неодноразово підтримувалася Верховним Судом, зокрема у постановах від 07 серпня 2020 року у справі № 405/8125/15-ц, від 21 вересня 2020 року у справі № 658/1141/18.

Отже, враховуючи те, що справа тривалий час перебувала на розгляді в суді, розгляд справи неодноразово відкладався, позивачка належним чином була повідомлена про призначення справи до розгляду, про дату та час розгляду справи, двічі поспіль ані вона, ані її представник не з’явилися у судове засідання, суд першої інстанції правомірно залишив позов без розгляду на підставі пункту 3 частин першої статті 257 ЦПК України.

Доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій не врахували запровадження заходів, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв’язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19), не заслуговують на увагу, оскільки позивачка та її представник не були позбавлені можливості порушити перед судом клопотання про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з дотриманням положень статті 212 ЦПК України.

Разом з тим, Верховний Суд вважає за необхідне зазначити про те, що посилаючись на встановлені в Україні карантинні обмеження, заявником не було враховано, що такі не поширюються на строк розгляду справи, який є службовим, а отже не вчинення позивачем та його представником відповідних дій, передбачених ЦПК України (проведення судового засідання в режимі відеоконференції тощо), не свідчить, що оскаржувані судові рішення ухвалено з порушенням закону.

Зазначене узгоджується із правовою позицією, висловленою у постанові Верховного Суду від 08 липня 2021 року у справі № 675/1538/19 (провадження № 61-2546св21).

При цьому, залишення заяви без розгляду не порушує право позивача на судовий захист, оскільки відповідно до положень частини другої статті 257 ЦПК України залишення заяви без розгляду не перешкоджає повторному зверненню до суду з тією ж позовною заявою.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов’язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов’язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов’язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).

Раніше ВС нагадав про різницю між вимогами матеріального та нематеріального характеру.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал та на Twitter, щоб бути в курсі найважливіших подій.