Поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: які причини є поважними

Апеляційний суд при вирішенні питання про поновлення строку на апеляційне оскарження має мотивувати свій висновок про наявність поважних причин на поновлення строку на апеляційне оскарження. Сама по собі вказівка про те, що є поважні причини для поновлення строку для апеляційного оскарження не є належним мотивуванням поновлення строку на апеляційне оскарження. Такого висновку дійшов Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду при розгляді справи № 521/2816/15-ц.

У цій справі національне законодавство на час подій не обмежувало дискреційні повноваження судів щодо часу або підстав для поновлення пропущеного строку. «Сама концепція «поважних причин», згідно з якою національні суди виправдали відновлення провадження у справі заявника, не є чіткою. За таких обставин для національних судів ще важливішим було вказати причини свого рішення про поновлення пропущеного строку і відновлення провадження у справі заявника», – зазначив Верховний Суд.

Так, У лютому 2015 року ОСОБА_1 звернувся із позовом до Польських авіаліній ЛОТ Polskie Linie Lotnicze LOT S.A. (далі - Польські авіалінії) та ТОВ про захист прав споживача.

Позовна заява мотивована тим, що за укладеним між ним і ТОВ договором перевезення він придбав квитки на рейси Польських авіаліній за напрямком Одеса-Варшава та Варшава-Одеса, однак, за станом здоров'я не міг ними скористатися, а тому 27 грудня 2014 року звернувся до ТОВ із заявою про повернення вартості квитків. 16 січня 2015 року він отримав від ТОВ і Польських авіаліній відмову у поверненні коштів. Позивач зазначав про наявність правових підстав для повернення вартості авіаквитків, із урахуванням положень Закону України «Про захист прав споживачів».

Так, 11 квітня 2011 року апеляційний суд постановив, що апеляційну скаргу було подано 13 січня 2011 року, тобто з порушенням десятиденного строку. Відповідач цю ухвалу до Вищого адміністративного суду України не оскаржив. Відповідно до національного законодавства це означало, що постанова районного суду вступила в законну силу та підлягала виконанню, і відповідач виконав її.

У своєму клопотанні про поновлення пропущеного строку, поданому 15 серпня 2011 року, відповідач, як вбачається, доводив, що насправді строк оскарження пропущено не було, оскільки він «оскаржує... постанову» районного суду з 31 грудня 2010 року, тобто апеляцію було подано в межах встановленого строку. Проте 26 січня 2012 року апеляційний суд дійшов висновку, що заяву було подано 13 січня 2012 року, тобто з порушенням строку. Тим не менш, апеляційний суд вирішив поновити строк оскарження, просто посилаючись, без надання будь-яких додаткових пояснень, на «поважні причини».

Згідно з твердженнями Уряду «поважними причинами», на які посилався апеляційний суд, була затримка в отриманні копії постанови районного суду. Проте Суд зазначає, що ані відповідач, ані апеляційний суд не навели цей факт в якості причини поновлення строку оскарження. У будь-якому разі зазначена причина не може вважатися такою, що має відношення до рішення про поновлення пропущеного строку, оскільки згідно з національним законодавством строк оскарження відраховується з моменту фактичного отримання копії постанови особою, яка подає скаргу.

Іншими словами, опосередковано відхиливши єдину причину, наведену відповідачем у його клопотанні про поновлення пропущеного строку, апеляційний суд, тим не менш, задовольнив клопотання, не посилаючись при цьому на жодні конкретні обставини справи, і просто обмежився вказівкою на наявність у відповідача «поважних причин» для поновлення пропущеного строку оскарження. У світлі цих обставин Суд доходить висновку, що апеляційний суд поновив пропущений строк оскарження остаточної постанови суду, ухваленої на користь заявника, не вказавши чітких причин такого рішення.

Отже, національні суди, вирішивши поновити пропущений строк оскарження остаточної постанови у справі заявника без наведення відповідних причин та скасувавши в подальшому постанову суду, порушили принцип правової визначеності та право заявника на справедливий судовий розгляд за пунктом 1 статті 6 Конвенції (USTIMENKO v. UKRAINE, № 32053/13, § 46 - 53, ЄСПЛ, від 29 жовтня 2015 року).

Саме до повноважень національних судів належить вирішувати питання про будь-яке поновлення строку на апеляційне оскарження, такі повноваження не є необмеженими. Національні суди зобов'язані навести підстави. У кожній справі суди мають перевірити, чи можуть підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження виправдати втручання у принцип res judicata, особливо коли національне законодавство не обмежує свободу розсуду судів щодо часу або підстав для поновлення строків.

Повертаючись до цих заяв, Суд зазначає, що національні суди або посилались на «поважні підстави» в обґрунтування поновлення строку, без надання будь-якого пояснення чи оцінки цих підстав, або обмежувались встановленням того, що апеляційні скарги були подані з дотриманням процесуальних формальностей, без наведення будь-яких підстав.

 «У декількох попередніх справах, у яких порушувалися доволі схожі процесуальні питання, Суд встановив, що коли строк для оскарження поновлюється після спливу значного періоду часу без жодної потреби у виправленні серйозних судових помилок чи недоліків правосуддя, таке рішення може порушити принцип юридичної визначеності. Тоді як вирішення питання про будь-яке поновлення строку на оскарження відноситься саме до повноважень національних судів, такі повноваження не є необмеженими. У кожній справі національні суди мають перевірити, чи є підстави для поновлення строку на оскарження виправданими, а також обґрунтувати своє рішення про поновлення строку. У цій справі провадження було відновлено після затримки у шість місяців, що є суттєво меншим періодом, аніж затримки у понад два роки та один рік відповідно у згаданих справах «Пономарьов проти України» та «Устименко проти України».

Тлумачення вказаних норм, з урахуванням усталеної практики Європейського суду з прав людини, свідчить, що апеляційний суд при вирішенні питання про поновлення строку на апеляційне оскарження має мотивувати свій висновок про наявність поважних причин на поновлення строку на апеляційне оскарження. Сама по собі вказівка про те, що є поважні причини для поновлення строку для апеляційного оскарження не є належним мотивуванням поновлення строку на апеляційне оскарження. Безпідставне поновлення строку на оскарження судового рішення, що набрало законної сили, зокрема у разі вказівки тільки про наявність поважних причин, є порушенням вимог статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Вказане процесуальне порушення є самостійною підставою для скасування як оскарженого судового рішення апеляційного суду, так і ухвали апеляційного суду про поновлення строку на апеляційне оскарження і відкриття апеляційного провадження, та направлення справи до апеляційного суду зі стадії відкриття апеляційного провадження.

Європейський суд з прав людини зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (DIYA 97 v. UKRAINE, №19164/04, § 47, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2010 року).

Європейський суд з прав людини неодноразово зауважував, що: «вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави. Однією із таких підстав може бути, наприклад, неповідомлення сторін органами влади про прийняті рішення у їхній справі. Проте навіть тоді можливість поновлення не буде необмеженою, оскільки сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження» (PONOMARYOV v. UKRAINE, № 3236/03, § 41, ЄСПЛ, від 03 квітня 2008 року);

ВС наголосив, що одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов'язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише тоді, коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами.

Якщо звичайний строк оскарження поновлюється зі спливом значного періоду часу, таке рішення може порушити принцип правової визначеності. Хоча саме національним судам, перш за все, належить виносити рішення про поновлення строку оскарження, їх свобода розсуду не є необмеженою.

Раніше ми розповідали, яка заборгованість вважається безнадійною.

Також «Судово-юридична газета» писала, що ВС висловився щодо правил виключної підсудності відносно нерухомого майна.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, щоб бути в курсі найважливіших подій.