Відшкодування шкоди, завданої смертю особи на території проведення ООС: практика Верховного Суду

Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду вирішив передати на розгляд Великої Палати ВС справу № 635/6172/17 (61-16324св19), що стосується відшкодування шкоди, завданої смертю (ушкодженням здоров`я) цивільних осіб на території проведення Антитерористичної операції (Операції об`єднаних сил). 

Обставини справи

Позивач у жовтні 2017 року звернувся до суду із позовом до держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди, завданої смертю його матері  внаслідок скоєння терористичного акту в с. Красний Партизан Ясинуватського району Донецької області.  

Причиною смерті жінки згідно лікарського свідоцтва про смерть № 1216 від 13 березня 2015 року була множинна вибухова травма тіла внаслідок бойових дій. Оскільки жодних відомостей від правоохоронних органів щодо розслідування смерті матері позивач не отримував, 12 липня 2017 року він надіслав заяву до Управління СБУ в Донецькій області, після чого 29 липня 2017 року слідчим відділом УСБУ в Донецькій області були внесені відомості в ЄРДР за № 22017050000000244 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 258 КК України (терористичний акт, який призвів до загибелі людини).

Зазначав, що виходячи з положень Конституції України, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та ЦК України, він має право на відшкодування моральної шкоди, спричиненої внаслідок загибелі його матері. Відсутність відповідного закону не може бути перешкодою у захисті прав. Таким чином, позивач вважав, що держава Україна має відшкодувати йому спричинену моральну шкоду, яка полягала у незворотніх моральних стражданнях та хвилюваннях, спричинених загибеллю матері внаслідок терористичного акту, а також незабезпеченням державою права на життя, гарантованого статтею 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, статтею 27 Конституції України. Вказував, що загибла була його матір`ю, з якою він підтримував близькі родинні та дружні стосунки. Втрата матері є довічною та непоправною, призвела до суттєвої негативної зміни життя, а саме: порушення його психологічного стану та соціального функціонування, що, в свою чергу, відобразилось на погіршенні здоров`я. Крім того, спосіб отримання інформації про загибель матері та обставини, які були пов`язані з її похованням (під час похорон позивач піддавав ризику своє життя) є обставинами, які доводять обґрунтованість позовних вимог.

З урахуванням характеру, обсягу та глибини заподіяних моральних страждань та їх негативних наслідків, виходячи з засад розумності, виваженості і справедливості, позивач оцінив розмір відшкодування спричиненої моральної шкоди в 1 000 000, 00 грн.

Враховуючи викладене, позивач просив позов задовольнити, стягнути з держави Україна в особі Кабінету Міністрів України на його користь за рахунок коштів державного бюджету України моральну шкоду, заподіяну терористичним актом, що призвів до загибелі матері, у розмірі 1 000 000, 00 грн шляхом стягнення коштів з Державної казначейської служби України.
Рішенням Харківського районного суду Харківської області від 24 квітня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з державного бюджету України шляхом списання Державною казначейською службою України коштів з єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок смерті фізичної особи, - 300 тис. грн.

Постановою Харківського апеляційного суду від 30 липня 2019 року апеляційну скаргу Кабінету Міністрів України відхилено. Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 задоволено частково.
Рішення Харківського районного суду Харківської області від 24 квітня 2019 року змінено в частини розміру відшкодування моральної шкоди. Стягнуто з державного бюджету України шляхом списання Державною казначейською службою України коштів з єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок смерті фізичної особи, 500 тис. грн.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд

Тимчасово окупована територія України є невід`ємною частиною території України, на яку поширюється дія Конституції та законів України. Датою початку тимчасової окупації є 20 лютого 2014 року (стаття 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України»).
Здійснення юрисдикції над територією є необхідною умовою для того, щоб держава могла нести відповідальність за дії або бездіяльність, які їй можна приписувати, що породжують твердження про порушення прав і свобод.

В той же час зобов`язання держави Україна стосовно поваги та захисту прав людини не зникають повністю і в умовах збройного конфлікту, і у випадку втрати контролю над частиною власної території.

Правові висновки щодо застосування положень статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статті 21 Кодексу цивільного захисту України, статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод при вирішенні питання щодо відшкодування шкоди, завданої при проведенні антитерористичної операції викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц, провадження № 14-17цс19.

Колегія суддів вважає, що існує гостра потреба у вирішенні питання про застосування норм права при вирішенні спорів про відшкодування шкоди, завданої смертю (ушкодженням здоров`я) цивільних осіб на території проведення Антитерористичної операції (Операції об`єднаних сил), у тому числі на території, яка є неконтрольованою.

За даними Моніторингової місії ООН з прав людини в Україні станом на кінець липня 2020 року унаслідок збройного конфлікту на сході України з числа мирного населення загинуло щонайменше 3 367 осіб.

З метою запобігання зайвим стражданням та невиправданим жертвам серед цивільного населення, заподіянню великого і довгострокового збитку природному середовищу, пов`язаним із воєнними діями, для сторін, що воюють, встановлюються заборони та обмеження у виборі методів і засобів ведення воєнних дій, зокрема заборонено убивати або завдавати поранення цивільним особам.
У відповідності до статті 27 Конституції України кожна людина має невід`ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов`язок держави - захищати життя людини.
Відповідно до статті 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути умисно позбавлено життя інакше ніж на виконання смертного вироку суду, винесеного після визнання його винним у вчиненні злочину, за який закон передбачає таке покарання.

Відповідно до статті 2 Конвенції державу може бути притягнуто до відповідальності за порушення права на життя в одному із двох таких випадків:

1) у матеріальному аспекті (невиконання позитивного зобов`язання держави), що може бути здійснено за умови наявності однієї з двох обставин: держава умисно чи протиправно заподіяла смерть особі; держава не вжила необхідних практичних превентивних заходів для захисту життя осіб, які перебувають під її юрисдикцією;
2) у процесуальному аспекті - держава не здійснила ефективного розслідування факту порушення матеріального аспекту статті 2 Конвенції.

У той же час позитивне зобов`язання держави щодо запобігання порушенням статті 2 Конвенції не повинно покладати на державу непосильний та надмірний тягар, зважаючи на труднощі у діяльності правоохоронних органів, непередбачуваність поведінки людей, необхідність оперативного реагування на ситуації тощо.

Ефективність розслідування передбачає, що компетентні органи мають діяти з належною наполегливістю і за своєю ініціативою порушувати провадження, яке здатне, по-перше, встановити обставини, за яких сталась подія, та недоліки діяльності системи; по-друге, встановити, хто саме був причетний до події. Вимога щодо публічності також застосовується у цьому контексті.
Положення преамбули та статті 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод вказують на те, що Високі Договірні Сторони зобов`язалися забезпечити повагу до прав людини шляхом гарантії цих прав. Гарантування прав людини з боку держави може здійснюватися як активними діями, так і утриманням від вчинення будь-яких дій. Така діяльність держави по гарантуванню прав людини пов`язана з видами зобов`язань з боку держав-учасниць Конвенції, якими є негативні та позитивні.

Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (стаття 13 Конвенції).

Засоби юридичного захисту, які вимагаються за статтею 13 Конвенції, повинні бути ефективними як у теорії, так і на практиці; використанню засобів захисту не повинні невиправдано та необґрунтовано перешкоджати дії чи бездіяльність органів влади держави-відповідача.

У Верховному Суді перебувають на розгляді цивільні справи № 419/3824/17 (провадження № 61-48779ск18), № 644/7155/18-ц (провадження № 61-3041ск20), № 237/2571/17 (провадження № 61-5740ск20), № 242/981/18 (провадження 61-23065св19), які стосуються проблематики відшкодування моральної шкоди, завданої смертю фізичної особи внаслідок терористичного акту. Предмет та підстави у зазначених справах є подібними з цією справою.

Правова проблема постає у значній кількості спорів про відшкодування шкоди, завданої смертю (ушкодженням здоров`я) цивільних осіб на території проведення Антитерористичної операції (Операції об`єднаних сил), що перебувають на розгляді в судах та можуть бути винесені на вирішення суду, що свідчить про наявність виключної правової проблеми.

Існує й якісні критерії, що свідчать про наявність виключної правової проблеми. Аналіз судової практики свідчить про винесення судами протилежних і суперечливих судових рішень, розходжень у судовій практиці, зокрема неврахування висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц, провадження № 14-17цс19, у справах про відшкодування шкоди.

Отже, судова практика у цій категорії спорів не може бути визнана сталою. Існує очевидна необхідність у формуванні єдиної правозастосовчої практики, вирішенні питання щодо застосування норм міжнародних договорів та національного права, і ці проблемні питання належать до компетенції Великої Палати Верховного Суду як інституції, діяльність якої спрямована на вирішення виключної правової проблеми в цілях забезпечення однакового застосування судами норм матеріального права.

При цьому однакове застосування норм права забезпечує правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдине застосування норм права поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, довіру до відправлення правосуддя, а також сприяє стабілізації обстановки у проблемному регіоні.

Враховуючи вищезазначене, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про наявність підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Раніше «Судово-юридична газета» писала про особливості розгляду цивільних справ щодо відшкодування моральної шкоди. 

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, щоб бути у курсі найважливіших подій.