Припинення законного права на зайняття житлового приміщення: постанова КЦС ВС

Судами попередніх інстанцій було встановлено, що позивачка є власницею житлового будинку на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом. Раніше цей житловий будинок належав батькові позивачки. Відповідачка є матір'ю позивачки, проживає та зареєстрована у цьому ж будинку з 1962 року, що підтверджується витягом з будинкової книги, а також копією її паспорта. Позивачка з 31 березня 1982 зареєстрована та проживає за іншою адресою. Про це повідомляє «Протокол».

Звертаючись до суду з указаним позовом, позивачка зазначала про те, що вона є власницею спірного житлового будинку, однак відповідачка порушує її права щодо користування, володіння та розпорядження своєю власністю, у зв'язку з чим між ними постійно виникають конфлікти.

Постановою апеляційного суду негативне для відповідачки рішення районного суду було скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що відповідачка вселилась до спірного житлового будинку разом з чоловіком — попереднім власником майна, багато років у ньому проживала, а після смерті чоловіка відмовилась від своєї частки у спірному майні на користь позивачки, яка є її дочкою, тобто набула право на проживання у спірному житловому будинку як член її сім`ї і не втратила це право після смерті попереднього власника, в силу вимог ч. 4 ст. 156 ЖК УРСР.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду скаргу позивачки залишив без задоволення, а судове рішення — без змін. При цьому КЦС ВС акцентував увагу на тому, що реєстрацію відповідачки було проведено згідно із вимогами чинного законодавства, остання продовжує проживати у спірному житловому будинку та іншого постійного житла не має, а тому задоволення вимог позивачки призведе до порушення розумного  балансу інтересів сторін та порушення прав відповідачки.

Судове рішення мотивоване наступними приписами законодавства:

• відповідно до вимог ст. 47 Конституції України держава гарантує кожному право на житло. Ніхто не може бути позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду;
• ст. 391 ЦК України наділяє власника правом вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном;
• ч. 1 ст.156 ЖК УРСР передбачено, що члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Аналогічну норму містить також ст. 405 ЦК України;
• відповідно до ч. 4  ст. 156 ЖК УРСР до членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в ч. 2 ст. 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування житловим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені ст. 162 цього Кодексу;
• ч. 2 ст. 64 ЖК Української РСР передбачено, що до членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство;
• згідно з ч.ч. 4, 5 ст. 9 ЖК УРСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як на підставах і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій;
• згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції;
• відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine», заява №30856/03) поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло;
• у пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» Європейський суд з прав людини зазначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» — це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому чи є місце конкретного проживання «житлом», що спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме — від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).

Нарешті, звертаючи увагу на фактор справедливості, КЦС ВС нагадав, що відповідачка зареєстрована та проживає у спірному житловому будинку з 1962 року і по теперішній час як член сім'ї попереднього власника — свого чоловіка. Після смерті чоловіка відповідачка відмовилася від своєї частки у спірному майні на користь позивачки — своєї дочки. Іншого житла відповідачка не має, є особою похилого віку (повних 75 років) та інвалідом першої групи.     

Із постановою КЦС ВС можна ознайомитися за посиланням.