Застосування Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей: правові позиції ЄСПЛ

Аналіз поточної судової практики, перш за все Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, свідчить про збільшення питомої ваги спорів, у яких застосовується Гаазька конвенція про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей. Про це йдеться на сайті «Практика ЄСПЛ. Український аспект».

Дійсно, непоодинокими є випадки, коли, наприклад, батько забирає з собою дитину в іншу країну і «забуває» повернути її до країни, у якій ця дитина проживає разом зі своєю матір’ю. З практичної точки зору в таких справах завжди є актуальним питання судової юрисдикції. Отже, слід знати, що п. 12 ч. 1 ст. 76 Закону України «Про міжнародне приватне право» передбачено, що суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом в інших випадках, визначених законом України та міжнародним договором України. Відповідно до ст. 9 Конституції України та ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України», чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Як відомо, Україна є учасницею Гаазької конвенції 1980 р. на підставі Закону України №3303-IV про приєднання до конвенції від 11.01.2016 та Гаазької конвенції про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей 1996 р. на підставі Закону України №136-V про приєднання до конвенції від 14.09.2006 (далі — Гаазька конвенція про батьківську відповідальність 1996 р.).

Метою Гаазької конвенції 1980 р. є забезпечення негайного повернення дітей, незаконно переміщених до будь-якої з договірних держав або утримуваних у будь-якій з договірних держав, та забезпечення того, щоб права на опіку і доступ, передбачені законодавством однієї договірної держави, ефективно дотримувалися в інших договірних державах.

До речі, питання набуття, здійснення, припинення чи обмеження батьківської відповідальності, а також її делегування, права опіки, в тому числі права стосовно піклування про особу дитини та, зокрема, право визначати місце проживання дитини, а також права на спілкування, у тому числі право брати дитину на обмежений період у місце інше, ніж звичайне місце проживання дитини, охоплюються предметною сферою застосування Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 р.

Відповідно до ст. 5 Гаазької конвенції, юрисдикція щодо застосування заходів, які спрямовані на захист дитини, належить судовим або адміністративним органам договірної держави звичайного місця проживання дитини; з урахуванням ст. 7, у разі зміни звичайного місця проживання дитини на іншу договірну державу юрисдикцію мають органи держави нового звичайного місця проживання.

Крім того, згідно з ч. 1 ст. 3 Гаазької конвенції 1980 р., переміщення або утримання дитини розглядаються як незаконні, якщо: при цьому порушуються права піклування про дитину, що належать будь-якій особі, установі або іншому органу, колективно або індивідуально, відповідно до законодавства держави, у якій дитина постійно мешкала до переміщення або утримання, та у момент переміщення або утримання ці права ефективно здійснювалися, колективно або індивідуально, або здійснювалися б, якби не переміщення або утримання.

За змістом ч. 2 ст. 3 Гаазької конвенції 1980 р., права піклування, про які йдеться в ч. 1 цієї норми, можуть виникнути, зокрема, на підставі будь-якого законодавчого акта, або в силу рішення судової або адміністративної влади, або внаслідок угоди, що спричиняє юридичні наслідки відповідно до законодавства такої держави. Підстави виникнення правового зв’язку між дитиною і заявником повинні визначатися відповідно до законодавства держави, в якій дитина постійно проживала.

Право піклування в контексті Гаазької конвенції 1980 р. охоплює не лише визначення батьками місця проживання дитини, а й вирішення питань про тимчасовий чи постійний виїзд дитини за межі держави, в якій вона проживає.

Крім того, важливим є те, щоб права піклування до переміщення дитини реально здійснювались особою, яка звернулася з заявою про повернення дитини на підставі Гаазької конвенції 1980 р.

Відповідно до ст. 12 Гаазької конвенції 1980 р., якщо дитина незаконно переміщена або утримується так, як це передбачено ст. 3, і на дату початку процедур у судовому або адміністративному органі тієї договірної держави, де знаходиться дитина, минуло менше одного року з дати незаконного переміщення або утримання, відповідний орган видає розпорядження про негайне повернення дитини. Судовий і адміністративний орган, навіть у тих випадках, коли процедури розпочаті після спливу річного строку, також видає розпорядження про повернення дитини, якщо немає даних про те, що дитина вже прижилася у своєму новому середовищі.

Таким чином, виходячи зі змісту Гаазької конвенції 1980 р., для прийняття рішення про повернення дитини необхідно встановити, по-перше, що дитина постійно мешкала в договірній державі безпосередньо перед переміщенням або утриманням (п. «а» ч. 1 ст. 3); по-друге, переміщення або утримання дитини було порушенням права на опіку або піклування згідно з законодавством тієї держави, де дитина проживала (п. «b» ч. 1 ст. 3); по-третє, заявник фактично здійснював права на опіку до переміщення дитини або здійснював би такі права, якби не переміщення або утримання (п. «b» ч. 1 ст. 3).

Разом з тим, ч. 2 ст. 12, ч. 1 та 2 ст. 13 та ст. 20 Гаазької конвенції 1980 р. визначено вичерпний перелік обставин, за наявності яких суд має право відмовити у поверненні дитини до місця постійного її проживання. Зокрема, якщо у ході розгляду справи суд виявить, що заявник фактично не здійснював права піклування на момент переміщення або утримування (п. «а» ч. 1 ст. 13); заявник дав згоду на переміщення або утримання, або згодом дав мовчазну згоду на переміщення або утримання (п. «а» ч. 1 ст. 13); існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку (п. «b» ч. 1 ст. 13); з моменту переміщення пройшло більше року, і дитина прижилася у новому середовищі (ч. 2 ст. 12); чи є країна, з якої дитину вивезено, країною її постійного проживання за законами цієї країни (ст. 3).

Обов’язок доведення наявності підстав для відмови у поверненні дитини Гаазька конвенція 1980 р. покладає на особу, яка вчинила протиправне вивезення або утримання дитини.

У Гаазькій конвенції 1980 р. міститься вичерпний перелік обставин, за наявності яких, якщо минуло менше року з дати незаконного переміщення або утримування, суд, незважаючи на вищевказані положення ч. 1 ст. 12, має право відмовити в поверненні дитини до постійного місця проживання: якщо у заявника на момент переміщення або утримання відсутнє право піклування стосовно дитини, яке виникло на підставі будь-якого законодавчого акта, або в силу рішення судової або адміністративної влади, або внаслідок угоди, що спричиняє юридичні наслідки відповідно до законодавства такої держави, або якщо таке право піклування не порушене (ст. 3); або особа, установа або інший орган, що піклуються про дитину, фактично не здійснювали права піклування на момент переміщення або утримування, або дали згоду на переміщення або утримування, або згодом дали мовчазну згоду на переміщення або утримування (п. «а» ч. 1 ст. 13); існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку (п. «b» ч. 1 ст. 13); якщо дитина заперечує проти повернення і досягла такого віку і рівня зрілості, при якому слід брати до уваги її думку (ч. 2 ст. 13); якщо воно не допускається основними принципами запитуваної держави в галузі захисту прав людини й основоположних свобод (ст. 20).

Розглядаючи обставини, про які йдеться у ст. 13 Гаазької конвенції 1980 р., судові й адміністративні органи повинні брати до уваги інформацію про соціальне походження дитини, надану центральним органом або іншим компетентним органом країни постійного проживання дитини.

При цьому, відповідно до ст. 19 Гаазької конвенції 1980 р., ніяке рішення, прийняте відповідно до цієї Конвенції щодо повернення дитини не розглядається як встановлення обставин будь-якого питання про піклування.

У наведених категоріях справ також слід враховувати практику ЄСПЛ. Так, Велика палата Європейського суду з прав людини у рішенні від 26 листопада 2013 року (заява №27853/09) у справі «X проти Латвії» (далі — Рішення) розглядала питання, пов’язані з поверненням дитини відповідно до положень Гаазької конвенції, та встановила, що заявник зазнала непропорційного втручання в її право на повагу до свого сімейного життя, оскільки процес прийняття рішень у рамках національного законодавства не дотримувався процесуальних вимог, притаманних ст. 8 Конвенції, а Ризький окружний суд не здійснив ефективного розгляду тверджень заявниці за ст. 13 (b) Гаазької конвенції. У п. 93-108 Рішення наведено ряд висновків, які доводять необхідність дотримання прав дитини, з’ясування судом усіх обставин, а також наслідків переміщення дитини.

Стосовно питання про взаємозв’язок між Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод та Гаазькою конвенцією про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей ЄСПЛ повторив, що у сфері міжнародного викрадення дітей зобов’язання, які накладаються ст. 8 Конвенції на договірні держави, повинні тлумачитися у світлі вимог Гаазької конвенції (справи Ignaccolo-Zenide, §95; Iglesias Gil та A.U.I. проти Іспанії №56673/00, §51 та Maumousseau та Washington, § 60) і вимог Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року (справи Maire, § 2; Maumousseau та Washington і Neulinger та Shuruk, §132), а також відповідних норм і принципів міжнародного права, застосовних у відносинах між договірними державами (справа «Demir та Baykara проти Туреччини» №34503/97, §67) (п. 93 Рішення).

Цей підхід включає комбіноване і гармонійне застосування міжнародних документів, зокрема Конвенції та Гаазької конвенції, беручи до уваги їх мету та наслідки для захисту прав дітей та батьків. Такий розгляд міжнародно-правових положень не повинен призводити до конфлікту чи протиставлення різних міжнародних договорів за умови, що ЄСПЛ може виконувати своє завдання в повному обсязі, а саме «забезпечити дотримання зобов’язань, прийнятих на себе високими договірними сторонами» Конвенції (справа «Loizidou проти Туреччини» (попередні заперечення), рішення від 23 березня 1995 року, §93, Series А, no. 310), шляхом тлумачення та застосування положень Конвенції у спосіб, який робить її гарантії практичними та ефективними (справа «Artico проти Італії», рішення від 13 травня 1980 року, §33, Series A, no. 37, та Nada, §182) (п. 94 Рішення).

Вирішальним питанням є те, чи було забезпечено в межах свободи розсуду, що надається державам у таких питаннях, справедливий баланс, який повинен існувати між конкуруючими інтересами, що стоять на кону: інтереси дитини, батьків та громадського порядку (справа Maumousseau та Washington, § 2), беручи при цьому до уваги те, що найкращі інтереси дитини повинні отримати першочергову увагу і що цілі попередження та негайного повернення відповідають певній концепції «найкращих інтересів дитини» (п. 95 Рішення).

ЄСПЛ вкотре нагадує, що існує широкий консенсус, у тому числі в міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що в усіх рішеннях, що стосуються дітей, їхні найкращі інтереси повинні стояти понад усе (п. 96 Рішення).

Ця ж сама філософія закладена і в Гаазьку конвенцію, яка пов’язує цей інтерес до відновлення статусу-кво за допомогою винесення рішення про негайне повернення дитини до її країни постійного проживання у разі незаконного викрадення, при цьому беручи до уваги той факт, що неповернення дитини іноді може бути виправдане в силу об’єктивних причин, які відповідають інтересам дитини, тим самим пояснюючи існування виключень, особливо у випадку серйозного ризику того, що повернення дитини піддасть її фізичній чи психологічній шкоді або іншим чином помістить її в нестерпну ситуацію (ст. 13, абз. 1, (b). ЄСПЛ також зазначає, що Європейський Союз дотримується тієї ж філософії в рамках системи, що включає лише держав-членів ЄС, і яка заснована на принципі взаємної довіри. Постанова Європейської Ради (ЕС) №2201/2003 від 27 листопада 2003 року, що стосується юрисдикції та визнання і виконання судових рішень у сімейних справах та в справах батьківської відповідальності (відома як Брюссельська постанова II біс), чиї положення про викрадення дітей доповнюють ті положення, які вже закладені в Гаазькій конвенції, так само посилається в преамбулі на найкращі інтереси дитини, тоді як ст. 24 §2 Хартії основних прав наголошує, що в усіх діях, пов’язаних з дітьми, найкращі інтереси дитини повинні бути першочерговим міркуванням (п. 97 Рішення).

Таким чином, не лише зі ст. 8 Конвенції, але й з самої Гаазької конвенції, враховуючи прямо закріплені в ній виключення з принципу своєчасного повернення дитини до її країни постійного проживання, безпосередньо випливає, що таке повернення не може бути призначене автоматично або механічно (справа Maumousseau та Washington, §72 і Neulinger та Shuruk, §138).

Найкращі інтереси дитини не співпадають з інтересами батька або матері за винятком і настільки, наскільки вони неминуче мають спільні різноманітні критерії оцінки, пов’язані з індивідуальною особистістю дитини, загальною та конкретною ситуацією. Тим не менш, їх не можна сприймати в ідентичній манері, незалежно від того, чи розглядає суд запит про повернення дитини відповідно до Гаазької конвенції або ж приймає рішення по суті заяви про батьківську опіку або батьківські права, враховуючи, що останнє судове провадження в принципі не має нічого спільного з намірами Гаазької конвенції (п. 100 Рішення).

Таким чином, в контексті розгляду поданого в рамках Гаазької конвенції запиту про повернення, який відповідним чином є відмінним від провадження щодо батьківської опіки, поняття найкращих інтересів дитини має оцінюватися у світлі виключень, передбачених Гаазькою конвенцією, які стосуються плину часу (ст. 12), умов застосування Конвенції (ст. 13 (а) і існування «серйозного ризику» (ст. 13 (b), а також дотримання фундаментальних принципів запитуваної держави, що стосуються захисту прав людини та основних свобод (ст. 20). Це завдання стоїть, у першу чергу, перед національними органами запитуваної держави, які, зокрема, мають перевагу прямого контакту із зацікавленими сторонами. При виконанні свого завдання відповідно до ст. 8 національні суди користуються свободою розсуду, яка при цьому залишається предметом європейського контролю, в рамках якого ЄСПЛ розглядає відповідно до Конвенції рішення, які ці органи ухвалили, користуючись цією свободою (справа «Hokkanen проти Фінляндії», рішення від 23 вересня 1994 року, §55, Series A no. 299-A; а також Maumousseau та Washington, §62 та Neulinger та Shuruk, §141).

Зокрема, в контексті цього ЄСПЛ вкотре повторив, що він не пропонує замінити своєю власною оцінкою оцінку національних судів (справа «Hokkanen проти Фінляндії» і «К. та Т. проти Фінляндії», №25702/94, §154). Разом з тим, він повинен переконатися, що процес прийняття рішень, результатом якого стало прийняття національними судами оспорюваних заходів, був справедливим і дозволив усім зацікавленим сторонам повною мірою викласти свої аргументи, і що найкращі інтереси дитини були захищені (справа «Eskinazi та Chelouche проти Туреччини» (прийнятність), №14600/05; Maumousseau та Washington і Neulinger та Shuruk, §139).

ЄСПЛ також зазначив, що рішення Великої палати у справі Neulinger та Shuruk, на яке посилалися низка подальших рішень (див., зокрема, справи «Raban проти Румунії», №25437/08, §28, рішення від 26 жовтня 2010 року; Sneersone та Kampanella, § 85; і рішення у справі M.R. та L.R., §37), можуть бути і фактично були розглянуті як такі, що означають, що національні органи повинні провести поглиблене вивчення всієї сімейної ситуації і цілої низки факторів.

ЄСПЛ вважає, що гармонійне тлумачення Європейської конвенції та Гаазької конвенції (див. вище, п. 94) може бути досягнуте за умови дотримання таких двох умов. По-перше, запитуваний суд повинен по-справжньому брати до уваги фактори, які можуть становити виключення до негайного повернення дитини в застосування статей 12, 13 і 20 зазначеної конвенції, особливо якщо вони згадуються однією із сторін судового провадження. Такий суд потім повинен ухвалити рішення, яке є достатньо аргументованим з цього питання, з тим щоб ЄСПЛ мав змогу перевірити, що ці питання були належним чином розглянуті. По-друге, ці фактори повинні бути оцінені у світлі ст. 8 Конвенції (справа Neulinger та Shuruk, §133) (п. 106 Рішення).

Таким чином, ЄСПЛ вважає, що ст. 8 Конвенції накладає на державні органи конкретне процесуальне зобов’язання в цьому відношенні: розглядаючи запит про повернення дитини, суди повинні розглянути не лише вірогідні твердження про «серйозний ризик» для дитини в разі її повернення, але й ухвалити рішення із наведенням конкретних підстав у світлі обставин справи. Як відмова у взятті до уваги заперечень щодо повернення, яке може підпадати під дію статей 12, 13 і 20 Гаазької конвенції, так і недостатнє наведення підстав в рішенні про відхилення таких заперечень суперечитимуть вимогам ст. 8 Конвенції, а також намірам та меті Гаазької конвенції. Необхідне належне вивчення таких тверджень, яке має підтримуватися наведенням національними судами підстав, які є не автоматичними чи стереотипними, а досить деталізованими в світлі виключень, викладених у Гаазькій конвенції, яка повинна тлумачитися вузько (справа Maumousseau та Washington, §73).

Правові позиції ЄСПЛ у справі «Аджич проти Хорватії» (№2) (заява №19601/16, рішення від 02.05.2019, можна переглянути за посиланням.