За змістом статей 51, 52, 598–609 Цивільного кодексу України, статей 202-208 Господарського кодексу України, ч. 8 ст. 4 Закону України від 15 травня 2003 року №755-IV «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб — підприємців та громадських формувань» у випадку припинення підприємницької діяльності ФОП (із внесенням до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань запису про державну реєстрацію такого припинення) господарські зобов’язання за укладеними договорами не припиняються, а продовжують існувати, оскільки фізична особа не перестає існувати та відповідає за зобов’язаннями, пов’язаними з підприємницькою діяльністю, усім майном.
Банк звернувся до господарського суду з позовом про визнання недійсним договору про виконання робіт та надання послуг, укладеного між ним та ФОП, та про застосування наслідків недійсності цього правочину у вигляді стягнення з відповідача грошових коштів.
На думку скаржника, господарський суд залишив поза увагою ті обставини, що спір виник саме з господарської діяльності, а позовні вимоги заявлено про визнання недійсним господарського договору, укладеного суб’єктами господарювання. Також скаржник зауважує, що суди не врахували особливого статусу ФОП: із припиненням здійснення господарської діяльності зобов’язання для фізичної особи не припиняються, на відміну від юридичних осіб (ст. 609 ЦК України).
У Господарському процесуальному кодексі України, який набрав чинності 15 грудня 2017 року, одним із критеріїв віднесення справ до господарської юрисдикції визначено наявність між сторонами саме господарських правовідносин та впроваджено підхід щодо розмежування юрисдикції залежно від предмета правовідносин, а не лише від суб’єктного складу сторін.
За ст. 45 ГПК України сторонами в судовому процесі — позивачами і відповідачами — можуть бути особи, зазначені в ст. 4 цього Кодексу, тобто і фізичні особи, які не є підприємцями. Винятки, коли спори, стороною яких є фізична особа, що не є підприємцем, не підлягають розгляду в господарських судах, чітко визначені положеннями ст. 20 зазначеного Кодексу (як приклад, пункти 5, 10, 14 цієї статті).
Аналіз змісту та підстав поданого позову свідчить про те, що спір між сторонами виник щодо недійсності господарського договору, яким було опосередковано зобов’язальні правовідносини сторін спору з виконання робіт та надання послуг.
Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга банку підлягає задоволенню, а ухвалені у справі рішення — скасуванню з направленням справи до господарського суду першої інстанції для вирішення питання щодо відкриття провадження.
З повним текстом постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 лютого 2019 року у справі № 910/8729/18 (провадження № 12-294гс18) можна ознайомитися за посиланням.
Раніше «Судово-юридична газета» повідомляла, що ВП ВС визначила юрисдикцію спорів між громадськими організаціями.