Призначені для покарання людської злоби,
вони самі повинні володіти досконалою непорочністю.
(з перекладу твору Монтеск'є «Про дух законів»).
Андрій Сагайдак,
адвокат, спеціально для "Судово-юридичної газети"
Протягом цього року учасники судового провадження України використовують на практиці зміни до всіх процесуальних кодексів та інших законодавчих актів (№2147-VIII). Комусь тяжко, хтось з правників не задоволений обсягом змін та їх якістю, тому в цій статті я наведу полярний приклад змін та їх застосування в господарському процесі, відносно порядку розподілу судових витрат під час припинення провадження у справі через відмову позивача від позову.
Так, в проміжку між 2016 та 2017 роками, в провадженні господарських судів перебувала справа № 917/1815/16 за позовом Покупця до Постачальника про внесення змін та доповнення до договору поставки. Передумовами згаданої справи виступило те, що Покупець, протягом декількох років отримував товар від Постачальника за договірною ціною, частково сплачуючи її, а потім вирішив недоплачувати решту суми за поставлений товар. Постачальник ініціював декілька судових проваджень про стягнення з Покупця основної суми заборгованості, пов’язаної з поставкою товару, його перевезенням та з нарахуванням 3% річних і стягненням інфляційних збитків. Очевидно намагаючись зупинити судові процеси стягнення коштів, Покупець подав окремий позов до Постачальника про внесення змін та доповнення до договору поставки, на умовах власного проекту додаткової угоди, як з’ясувалося згодом, зміст якої зводився до зміни ціни (більше 1 млн. грн. на користь Покупця) в договорі поставки після його виконання. Підприємство Постачальник, засобами поштового зв’язку отримали копію позовної заяви Покупця про внесення змін та доповнення до договору поставки та вирішили захищати права та інтереси в цій справі за допомогою Адвоката.
Плануючи захист клієнта Постачальника, Адвокат проаналізував ситуацію та виявив, що Покупець перед зверненням до суду не виконав обов’язку надсилання пропозиції про зміну або розірвання договору другій стороні за договором (ст. 188 ГК України) та заявлені таким чином позовні вимоги Покупця фактично спрямовані на зміну ціни в договорі поставки після його виконання, що не допускається (част. 3 ст. 632 ЦК України), це при тому, що Покупець не вжив усіх заходів, необхідних для належного виконання саме ним зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони (Постачальника) та забезпечення загальногосподарського інтересу (ч.2 ст.193 ГК України). Враховуючи істотність помилкових дій Покупця в цій справі, Адвокатом було підготовано та подано до суду ряд клопотань та відзив Відповідача на позов, в якому Постачальник заперечив незаконні позовні вимоги Покупця в повному обсязі. Адвокат наполягав на тому, що підстав для звернення Покупця до суду з даним позовом до Постачальника не було, оскільки Покупець, як заінтересована сторона, не має правових підстав передавати на вирішення суду не існуючий спір з Постачальником.
Ключовим в даній ситуації було те, що позов не було визнано Відповідачем ні до, ні після порушення провадження у даній справі, Постачальник разом з Адвокатом заперечив позов в повному обсязі, через його безпідставність, письмово вказав і доводив суду незаконність та недопустимість вимог Позивача. Одночасно, Відповідач, уклавши відповідну угоду та користуючись професійною правовою допомогою Адвоката в суді першої, апеляційної, касаційної інстанції та до моменту припинення провадження в даній справі, звернувся до суду з клопотанням і доказами оплати понесених витрат на правову допомогу Адвоката, зокрема, просив суд покласти на Позивача суму сплачену Відповідачем за послуги Адвоката у даній справі.
Стикнувшись з «міцним» адвокатським захистом Відповідача, Позивач надав до суду заяву про відмову від позову з таким обґрунтуванням: «після подання позовної заяви відпала необхідність у подальшому розгляді даного спору», яку суд прийняв, припинив провадження у справі, але ухвалою місцевий суд відмовив у витратах Відповідача на послуги Адвоката у зв’язку з безпідставністю. Відмова суду в компенсації понесених витрат за даних обставин була категорично неприйнятна для Відповідача, проте і апеляційне оскарження ухвали в зазначеній частині, на той час не принесло позитивного результату. За результатами першого перегляду апеляційний суд вказав: «судовий збір та інші сплачені суми пов’язані з розглядом справи є різними видами судових витрат, а їх розподіл врегульований процесуальним законом, також по-різному. Зокрема, розподіл судових витрат у вигляді оплати послуг адвоката здійснюється лише у випадку прийняття судом рішення по суті спору, чого не було у даному випадку. З урахуванням вищенаведеного, слід дійти висновку, що розподіл між сторонами судових витрат при припиненні провадження у справі, як це передбачено ч. 3 ст. 80 ГПКУ, може стосуватися лише судового збору».
Досліджуючи питання витрат Відповідача на послуги Адвоката в даній справі, суди першої та другої інстанцій під час першого розгляду порушили фундаментальний принцип, визначивши в судових рішеннях, що витрати позивачів та відповідачів, третіх осіб, пов'язані з оплатою ними послуг адвокатів, адвокатських бюро, колегій, фірм, контор та інших адвокатських об'єднань з надання правової допомоги щодо ведення справи в господарському суді, не розподіляються між сторонами при припиненні провадження у справі на загальних підставах, визначених ГПК України.
Відповідно до ч. 3 ст. 48 ГПК України (в діючій на той час редакції) витрати, що підлягають сплаті за послуги адвоката визначаються у порядку, встановленому Законом України "Про адвокатуру". Відповідно до п.п. 4, 9 ч.1 ст.1 ЗУ "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору. Представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов'язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов'язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов'язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.
В описаній справі, гонорар Адвоката відповідно до ст. 30 ЗУ "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" був фіксованим, визначений додатковою угодою до договору про надання правової (юридичної) допомоги; Відповідач сплатив надані послуги Адвоката квитанцією; оригінал квитанції було залучено в матеріали справи, що в сукупності вважається необхідними доказами для розподілу понесених судових витрат. Неправильне застосування судами перших двох інстанцій норм ст. ст. 44, 48, 49, ч. 3 ст. 80 ГПКУ (в редакції, що діяла до 15.12.2017 року), було виправлене лише шляхом скасування судових рішень та складенням іншого правового висновку судом касаційної інстанції, що вказав: розподіл між сторонами судових витрат при припиненні провадження у справі, як це передбачено ч. 3 ст. 80 ГПКУ, може стосуватися не лише судового збору, а і витрат на правову допомогу Адвоката у справі та інших судових витрат. Згадана справа, в частині вирішення питання відшкодування витрат Відповідача на послуги Адвоката, була передана на новий розгляд до суду першої інстанції.
Ідеальні для Позивача умови цілковитого звільнення від відшкодування судових витрат Відповідача, при припиненні провадження у справі через відмову Позивача від позову були скасовані ВГСУ з висновками, що заклали фундамент для наступного справедливого розподілу місцевим господарським судом витрат сторін у справі.
Під час нового розгляду Позивач так і не облишав надії ухилитися від компенсації судових витрат Відповідача та в своїх письмових поясненнях вказав суду, що не може погодитись з позицією ВГСУ, просив вирішити питання розподілу судових витрат сторін у справі наступним чином: витрати зі сплати судового збору покласти на Позивача; витрати зі сплати витрат на послуги адвоката покласти на Відповідача.
З іншого боку, Адвокат захищаючи права та інтереси Відповідача, для цілей справедливого та законного розподілу судових витрат в даній справі, наполягав на дослідженні судом під час нового розгляду справи таких обставин: не існування предмету спору до та/або під час розгляду справи; аналізу безпідставних позовних вимог Покупця та притягнутого правового обґрунтування; оцінка всім діям сторін до та після порушення провадження у справі, аж до моменту її припинення; дослідження підстав такого припинення, тощо.
Можна відмітити, що господарський суд під час нового розгляду справи з врахуванням висновків ВГСУ здійснив ретельнішу перевірку обставин та заявлених вимог та заперечень сторін.
Зокрема, під час дослідження спірного питання суд в решті прийшов до висновку, що загальна норма означає право кожного звернутися до суду, лише якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод (част. 1 ст. 55 Конституції України).
Перевірка обставин на яку наголошував Адвокат, дала змогу суду встановити, що в листопаді 2016 року, Позивач (спираючись лише на своє право звернення до суду) звернувся з позовом до Відповідача, підтримував свій позов п’ять місяців, проте в березні 2017 року надав до суду заяву про відмову від даного позову. Вчинивши такі дії Позивач фактично підтвердив в суді, що його права чи свободи не були порушені або не порушуються Відповідачем, Позивачу не було створено та/або не створюються перешкоди Відповідачем для реалізації прав і свобод та не має місця іншого ущемлення прав та свобод Позивача з боку Відповідача. За таких обставин, під час вирішення питання розподілу судових витрат, Відповідач наполягав на застосуванні судом по відношенню до неправильних дій Позивача норми частини 2 та 3 статті 13 ЦК України, яка визначає, що при здійсненні цивільних прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб та не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживанням правом в інших формах. В умовах захисту від необґрунтованих дій Позивача, що очевидно вчиняються з наміром завдати шкоди Відповідачу, звернення останнього до Адвоката було необхідним, оскільки Відповідач, згідно статті 59 Конституції України (як і кожен) має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. В порядку статті 131-2 Конституції України для надання професійної правничої допомоги в Україні діє адвокатура. Оскільки саме Позивачем було ініційовано судовий розгляд, а Відповідач фактично вимушений був звернутися за правовою допомогою, зваживши те, що провадження у справі припинено за ініціативою Позивача внаслідок його відмови від позову, витрати у справі, в тому числі на послуги Адвоката, підлягають віднесенню на Позивача.
Вдаючись до аналізу наслідків відмови Позивача від позову для цілей розподілу судових витрат в справі до її припинення, Адвокат звертав увагу суду на те, що згідно частини 2 ст. 80 ГПКУ (в редакції, діючій до 15.12.2017 року) було визначено, що у випадках припинення провадження у справі повторне звернення до господарського суду зі спору між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав не допускається, що прирівнюється до відмови Позивачеві в позові. Тому можна стверджувати, що Позивач, з моменту звернення до суду і по момент припинення провадження, здійснював не що інше, як зловживання своїм правом, а дії по пред’явленню такого позову у справі вчинено з наміром завдати шкоди Відповідачу. Позивач спочатку обманюючи суд та потім відмовляючись від свого позову вже не може повторно звернутися до господарського суду зі спору між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав. Дух закону, як вища мета або відшукувана справедливість в тій чи іншій сфері життя, вимагає (в разі виявлення подібних зловживань Позивача), щоб всі судові витрати Відповідача (в т.ч. і витрати на правову допомогу Адвоката), які понесені Відповідачем до припинення провадження у справі через відмову Позивача від позову, мають розподілятися згідно статті 49 ГПКУ, так само, як і у випадку відмови в позові, - шляхом покладення їх на Позивача.
Щодо розуміння компенсації судових витрат при розподілі, доречно зауважити на тому, що тільки лише відмова Покупця-Позивача від самого задуму звернення із безпідставним позовом до суду (від якого врешті не довелося б відмовлятися після порушення справи), не спричинила б у Відповідача витрат «ні на одну копійку» на послуги Адвоката чи на судовий збір у цій справі. В противному разі дух процесуального закону підготував у відповідь на необґрунтовані дії Позивача (заявлення позову в неіснуючому спорі, зловживання правом до моменту припинення провадження у справі, введення суду в оману, тощо) покладення судових витрат Відповідача на Позивача повністю не зважаючи на припинення провадження у справі з ініціативи Позивача.
Покладення судових витрат на Позивача може виступати процесуальною санкцією, яка застосовується господарським судом незалежно від того, чи заявлялося відповідне клопотання заінтересованою стороною. В п. 4.7 ПП ВГСУ від 21.02.2013 № 7 «Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України» роз’яснено, що у такому застосуванні суду слід виходити з широкого розуміння даної норми, маючи на увазі, що передбачені нею наслідки можуть наставати і в разі неправомірної бездіяльності винної особи, яка не вжила заходів до поновлення порушених нею прав і законних інтересів іншої особи (зокрема, ухилялася від задоволення її заснованих на законі вимог), що змусило останню звернутися за судовим захистом.
В пункті 4.4 ПП ВГСУ від 26.12.2011 № 18 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» роз’яснено, що припинення провадження у справі на підставі зазначеної норми ГПК можливе в разі, коли предмет спору існував на момент виникнення останнього та припинив існування в процесі розгляду справи. Якщо ж він був відсутній і до порушення провадження у справі, то зазначена обставина тягне за собою відмову в позові, а не припинення провадження у справі.
Господарський суд, не в праві поверхнево підходити до визначення складності справи та не надавати юридичної оцінки обсягу проведеної Адвокатом роботи у такій справі, нехтувати доказами наданими сторонами для підтвердження надання правової допомоги Адвокатом, які не можуть залишатися поза увагою суду безпідставно.
Якщо Відповідачем та Адвокатом дотримано принцип "розумного обґрунтування" розміру оплати юридичної допомоги адвоката у справі, тобто якщо при визначенні розміру оплати по договору про надання правової (юридичної) допомоги взято до уваги обсяг часу і роботи, що вимагається від Адвоката, його кваліфікацію та адвокатський досвід, науково-теоретичну підготовку, тощо. Якщо Адвокат приймає участь в розгляді справи від Відповідача тривалий час, то сплачені Відповідачем витрати на оплату послуг Адвоката є розумними та обґрунтованими, відповідають потребам такої справи. Участь у справі Адвоката та сплата Відповідачем гонорару за надання Адвокатом правової допомоги є виправданою та цілком обґрунтованою.
Європейський суд з прав людини, практика якого, в силу вимог ст. 17 закону «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», є обов’язковою для застосування, у своїх рішеннях неодноразово зазначав, що «право на суд» та право на доступ не є абсолютними. Права можуть бути обмежені, але лише таким способом та до такої міри, що не порушують зміст цих прав (п.59 рішення «Де Жуфр де ла Прадель проти Франції», п.28 рішення «Станєв проти Болгарії та ін.»). Тобто, реалізація права на суд однією із сторін спору має відбуватись таким чином, щоб не порушувати права іншої сторони.
Реалізуючи своє право на суд (без існуючого спору), відмовляючись від позову, Позивач не має права претендувати на віднесення на нього лише частини судових витрат. В пункті 5.1. ПП ВГСУ від 21 лютого 2013 року N 7 «Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України» роз’яснено, що у разі припинення провадження у справі у зв'язку з відмовою позивача від позову, коли таку відмову прийнято господарським судом (пункт 4 частини першої статті 80 ГПК), сплачені суми судового збору не повертаються. Враховуючи приведену позицію ПП ВГСУ, позиція Позивача, який пропонував суду варіант розподілу судових витрат у справі у виді: «Позивачеві судовий збір, Відповідачеві всі інші судові витрати» є хибною, оскільки у зв'язку з відмовою Позивача від позову у справі, Позивач взагалі не має права на повернення йому сплаченого судового збору, розподілу судових витрат в цій частині не відбувається взагалі.
Витрати на послуги Адвоката підлягали розподілу за правилами ст. 49 ГПК України (в редакції, що діяла до 15.12.2017 року) виключно за умови, що їх було понесено у зв'язку з розглядом справи судом.
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, відзначено в п.95 Рішення у справі Баришевський проти України від 26.02.2015, п.п.34-36 Рішення у справі Гімайдуліна і інших проти України від 10.12.2009, п.88 Рішення у справі Меріт проти України від 30.03.2004, 88. Суд повторює, що для того, щоб судові витрати були включені до компенсації відповідно до статті 41, вони повинні бути фактично понесеними, необхідними для попередження порушення Конвенції (995_004) чи отримання відшкодування за встановлене порушення Конвенції і обґрунтованими щодо розміру (див. рішення у справі "Нільсен Йонсен проти Норвегії" [ВП], N 23118/93, параграф 62, ECHR 1999-VIII).
Вимога Відповідача про стягнення з Позивача в порядку понесених витрат на послуги Адвоката в повній мірі, зокрема, гонорару за надання консультацій, складання відзиву на позов, клопотань, письмових пояснень, апеляційної та касаційної скарги у справі, наведення доводів і міркувань буде вважатися обґрунтованою, коли відповідні послуги обумовлені розглядом даної судової справи судом та якщо вони були надані після порушення провадження у даній справі до її припинення. Витрати Відповідача, понесені на оплату Адвокату гонорару за його участь в судових засіданнях по даній справі, є виправдані, коли Адвокат з'являвся в судові засідання та приймав активну участь відносно захисту прав та інтересів Відповідача, забезпечував дотримання законності, прав та інтересів Клієнта у справі.
Межа між добросовісним використанням процесуальних прав і зловживанням ними доволі тонка, господарський суд заново розглядаючи справу, використав під час розподілу судових витрат дискреційні повноваження суду та поклав на Позивача витрати Відповідача на правову допомогу Адвоката, оплату судового збору за апеляційний і касаційний перегляд справи, що відповідає повноваженням суду, є універсальним механізмом протидії процесуальним диверсіям, відповіддю на зловживання процесуальними правами Позивача, який подав та відмовився від власного безпідставного позову, позову, що має очевидно штучний характер.
15 грудня 2017 року набрав чинності Закон №2147-VIII, в якому законодавець визначив в частині 3 ст. 130 нової редакції ГПКУ порядок розподілу судових витрат у разі закриття провадження у справі та зазначив, що у разі відмови позивача від позову понесені ним витрати відповідачем не відшкодовуються, а витрати відповідача за його заявою стягуються з позивача.
Описана в цій статті справа з питанням розподілу судових витрат вдруге надійшла до суду апеляційної інстанції після 15 грудня 2017 року за апеляційною скаргою Позивача, який і за час дії зміненого ГПКУ просив скасувати ухвалу та вирішити питання розподілу судових витрат сторін у справі наступним чином: витрати зі сплати судового збору покласти на Позивача; витрати зі сплати витрат на послуги адвоката покласти на Відповідача.
В решті-решт, апеляційний господарський суд, за наслідками перегляду лишив ухвалу місцевого господарського суду в силі, мотивуючи це рішення правильно встановленими обставинами в суді першої інстанції та посилаючись в т.ч. на частину 3 ст. 130 нової редакції ГПКУ.
Приведена норма частини 3 ст. 130 ГПКУ, яка діє з 15.12.2017 року, свідчить про те, що в порушеному питанні розподілу судових витрат, Дух закону став Буквою закону, судові витрати Відповідача правомірно в повному обсязі стягуються судом з Позивача, що відмовився від позову, а понесені Позивачем витрати Відповідачем не відшкодовуються.
Що стосується розподілу судових витрат третіх осіб у господарській справі, в якій Позивач відмовився від позову доречно звернути увагу на висновки постанови ВС КГС від 30 серпня 2018 року у справі № 910/23235/17, де Касаційний господарський суд хоча й залишив без змін оскаржувані судові рішення про відмову в задоволенні заяви третьої особи про розподіл судових витрат, у зв'язку з відмовою позивача від позову стягнути з позивача на її користь понесені нею судові витрати, але з мотивів, наведених у даній постанові Касаційного господарського суду. В постанові описано, що відмовляючи у задоволенні заяви третьої особи, суд першої інстанції, виходив з того, що вказані в заяві витрати не є судовими витратами, а також з того, що відповідно до статті 130 ГПК України у разі відмови позивача від позову право на відшкодування судових витрат передбачено лише відповідачу у справі. Оскільки третю особу було залучено до розгляду справи за її ініціативою, то місцевий суд обґрунтовано відмовив у стягненні з позивача судових витрат на користь третьої особи; суд першої інстанції законно і обґрунтовано прийняв заяву позивача про відмову від позову та закрив провадження у справі.
Згідно з частинами першою та третьої статті 123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.
Частиною першою статті 191 ГПК України визначено, що позивач може відмовитися від позову на будь-якій стадії провадження у справі, зазначивши про це в заяві по суті справи або в окремій письмовій заяві.
В тій справі ВС вказав, що оскільки: ТОВ було подано заяву про залучення його як третьої особи, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача; відповідно до статті 130 ГПК України у разі відмови позивача від позову право на відшкодування судових витрат передбачено лише відповідачу у справі; позивач має право відмовитися від позову на будь-якій стадії провадження у справі, - то суди попередніх інстанцій закрили провадження у даній справі на підставі пункту 4 частини першої статті 231 ГПК України та відмовили ТОВ у задоволенні заяви про відшкодування судових витрат. У судів попередніх інстанцій були відсутні підстави для застосування у спірних правовідносинах приписів частини тринадцятої статті 129 ГПК України, на яку посилається скаржник оскільки дана справа по суті не розглядалася та спір у ній не вирішувався, а тому й неможливо було дійти однозначного висновку про те, заперечувало чи підтримувало ТОВ заявлені у справі позовні вимоги та, в залежності від цього, розподілити судові витрати названого товариства.
Зміна процесуального законодавства 15.12.2017 року та поява норми статті 130 ГПК України дійсно стала позитивною, бо допомогла врегулювати питання з судовими витратами Відповідача у справі де Позивач відмовився від позову, проте третя особа, яка не заявляє самосійних вимог на стороні Відповідача, опинившись в описаній ситуації поки що законодавцем в змінах до ГПК не захищена.
Висновок: Потенційні Позивачі повинні розуміти, що якщо їх предмет спору в справі був відсутній і до, і після порушення провадження судом, відмовляючись від такого свого позову або отримавши відмову в задоволенні позову, всі судові витрати Відповідача будуть покладені судом на Позивача, що є справедливим та запобігає зловживанням правом на звернення до суду. Треті особи також повинні розуміти, що вступаючи в справу, вони мають одразу визначитись заперечувати чи підтримувати заявлені у справі позовні вимоги, бо в противному разі зволікання в цьому може призвести до ситуацій, коли судові витрати третьої особи в справі, в якій Позивач відмовився від позову, відшкодовані їй не будуть.