В отличие от парламента, суд не устанавливает абстрактные правила поведения для всех жизненных ситуаций, подпадающих под действие определенной нормы права - Большая Палата Верховного Суда

Выводы по применению норм права суд формулирует исходя из конкретных обстоятельств дела. То есть, в отличие от парламента, суд не устанавливает абстрактные правила поведения для всех жизненных ситуаций, подпадающих под действие определенной нормы права, - отметила Большая Палата Верховного Суда в постановлении от 4 июля 2023 г. по делу №373/626/17.

Для обеспечения юридической определенности Большая Палата Верховного Суда должна отступать от предварительных выводов Верховного Суда только при наличии на это надлежащего основания. Так, она может полностью отказаться от определенного вывода в пользу другого, или конкретизировать предыдущее заключение, применив соответствующие способы толкования правовых норм.

С целью обеспечения единства и постоянства судебной практики причинами отступления от высказанного ранее вывода могут быть недостатки предыдущего решения или группы решений (их неэффективность, неясность, несогласованность, необоснованность, несбалансированность, ошибочность); изменения общественного контекста, из-за которых применяемый в этих решениях подход должен очевидно устареть в результате развития общественных отношений в определенной сфере или их правового регулирования.

При отсутствии различных подходов Верховного Суда по нескольким делам к решению определенной правовой проблемы и отличия спорных правоотношений по нескольким делам, Верховный Суд не осуществляет отступ от вывода о применении нормы права, сформулированного в постановлении по одному из таких дел.

Історія справи

У 2010 році первинна набувачка придбала у селі Улянівці Київської області житловий будинок із надвірними будівлями у продавця, який отримав це майно у спадок. У 2013 році сільська рада відвела у власність первинної набувачки три земельні ділянки: одну присадибну та дві для ведення особистого селянського господарства. У 2016 році власниця продала дві останні іншій особі, а та одну з них поділила на дві та продала у 2017 році три земельні ділянки сільськогосподарського призначення кінцевому набувачеві.

Того ж року прокурор в інтересах держави в особі ГУ Держгеокадастру у Київській області звернувся до суду. Просив визнати недійсним рішення сільської ради та витребувати у первинної набувачки присадибну ділянку, а у кінцевого набувача - три земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства. Мотивував позов тим, що сільська рада не могла ухвалити відповідні рішення, оскільки межі села не затверджені. Суди першої й апеляційної інстанцій виснували, що прокурор не довів розташування земельних ділянок за межами села. Тому відмовили у позові.

Велика Палата Верховного Суду, розглядаючи касаційну скаргу прокурора, мала відповісти на питання, зокрема, про те, чи буде сумісним із європейськими гарантіями права на мирне володіння майном витребування спірних земельних ділянок як таких, які сільська рада виділила за відсутності встановлених меж населеного пункту.

Перший заступник прокурора Київської області мотивував касаційну скаргу до ВС так.

Відсутня передбачена статтями 174 і 176 ЗК України технічна документація про встановлення меж с. Улянівки, а саме ця документація є єдиним належним доказом встановлення меж населеного пункту.

Суди обох інстанцій необґрунтовано ототожнили поняття адміністративні межі селищної ради та межі населеного пункту.

Суди попередніх інстанцій помилково не застосували висновки Верховного Суду України, викладені у постановах від 26 жовтня 2016 року у справі № 6-805цс16 і від 27 вересня 2017 року у справі № 6-2686цс16 про те, що земельна ділянка може перебувати у комунальній власності, тобто належати територіальній громаді, лише з дати затвердження проєкту землеустрою щодо встановлення (зміни) меж населеного пункту.

До розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження відповідними ділянками органи місцевого самоврядування та державної виконавчої влади здійснювали на підставі знаходження земель у межах чи поза межами населених пунктів (окрім установлених імперативно винятків і в силу приписів статей 81, 82 та частини третьої статті 84 ЗК України).

Висновки судів про те, що земельні ділянки знаходяться у складі земель населеного пункту, ґрунтуються на припущеннях, бо у матеріалах справи відсутні докази розробки та затвердження відповідного проєкту землеустрою про встановлення меж села.

ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Щодо дотримання принципів правомірного втручання у право власності на спірні земельні ділянки

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три окремі норми:

(1) виражається у першому реченні першого абзацу, закладає принцип мирного володіння майном і має загальний характер;

(2) викладена у другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями;

(3) закріплена у другому абзаці та визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна у загальних інтересах.

Другу та третю норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «"East/West Alliance Limited" проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168).

Критеріями сумісності заходу втручання у право власності із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:

Втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.

Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів.

Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно.

Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

Чи ґрунтується на законі втручання у право мирного володіння спірними земельними ділянками?

Щодо меж населеного пункту

Прокурор у позовній заяві стверджував, що відсутня містобудівна чи інша передбачена законом документація, яка би встановлювала межі сіл Улянівки чи Тарасівки. Тому сільська рада під час прийняття оскарженого рішення перевищила її повноваження щодо розпорядження землями, які розташовані за межами населеного пункту і перебували у державній власності. Суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виснував, що ці доводи прокурора не ґрунтуються на вимогах закону та є припущеннями.

Велика Палата Верховного Суду погоджується з аргументами прокурора про те, що з огляду на встановлені судами обставини рішень, технічної документації, інших документів, які би закріплювали межі села, не було. Це стосується як тих документів, що були визначені у законодавстві, чинному на час ухвалення рішення сільської ради, так і тих, які могли бути передбачені для встановлення меж села у минулому.

Суди першої й апеляційної інстанцій не встановили, що межі села Улянівки посвідчені державним актом про межі цього села.

Велика Палата Верховного Суду зауважує, що документів, які би встановили межі с. Улянівки, суди не дослідили з огляду на їхню відсутність. Принцип змагальності не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою кожну обставину, про яку стверджує сторона. Відповідну обставину треба доказувати так, щоби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування певного факту з урахуванням досліджених доказів видається вірогіднішим, аніж протилежний.

В ухвалі від 3 листопада 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, зазначив, що у постановах Верховного Суду України від 27 вересня 2017 року у справі № 391/1055/14-ц і Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 жовтня 2019 року у справі № 357/7270/17 є висновок про те, що межі населеного пункту вважаються встановленими, а органи місцевого самоврядування набувають права розпоряджатися земельними ділянками, які відповідно до розроблених проектів щодо встановлення меж відповідної сільської, селищної, міської ради включаються до територій цих рад, після встановлення (винесення) меж території населеного пункту в натуру (на місцевість), закріплення меж території межовими знаками та внесення відомостей про земельну ділянку до державного земельного кадастру, якщо межі населеного пункті не були встановлені / змінені в іншому порядку передбаченому законодавством, яке діяло на час утворення населеного пункту, його розбудови та / або зміни меж.

Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 27 вересня 2017 року у справі № 6-2686цс16, на яку звернув увагу перший заступник прокурора Київської області у касаційній скарзі. Він також стверджував, що суди попередніх інстанцій помилково не застосували висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові від 26 жовтня 2016 року у справі № 6-805цс16, про те, що земельна ділянка може перебувати у комунальній власності, тобто належати територіальній громаді, лише з дати затвердження проєкту землеустрою щодо встановлення (зміни) меж населеного пункту.

Із цього приводу Велика Палата Верховного Суду зауважує, що для того, щоб захід втручання у право мирного володіння земельною ділянкою узгоджувався з гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, мало встановити лише те, що виділення такої ділянки у приватну власність не відповідало певним вимогам закону. У кожному такому випадку слід також встановити, чи є легітимна мета відповідного втручання, яка випливає, зокрема, зі змісту абзацу другого вказаної статті, а також, чи є втручання у право мирного володіння земельною ділянкою за обставин конкретної справи пропорційним відповідній меті.

Щодо відступу від висновку Верховного Суду

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, звернув увагу на висновок Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, викладений у постанові від 3 березня 2020 року у справі № 367/6388/16-а, про те, що якщо межі населених пунктів не встановлені у порядку, визначеному ЗК України, суди мають враховувати фактичні межі, а те, що компетентні органи не реалізували повноваження з установлення меж, не означає фактичну відсутність таких меж.

Велика Палата Верховного Суду зауважує, що висновки щодо застосування норм права суд формулює, виходячи з конкретних обставин справи. Тобто, на відміну від парламенту, суд не встановлює абстрактні правила поведінки для всіх життєвих ситуацій, які підпадають під дію певної норми права (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункт 68), від 1 березня 2023 року у справі № 522/22473/15-ц (пункт 149).

Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11 (2008) про якість судових рішень вказала, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні (пункт 49).

Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм.

З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання

За відсутності різних підходів Верховного Суду у декількох справах до вирішення певної правової проблеми та за відмінності спірних правовідносин у декількох справах, Верховний Суд не здійснює відступ від висновку щодо застосування норми права, сформульованого у постанові в одній із таких справ.

У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин. Таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної справи. Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов`язаних із правами й обов`язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб`єктів (видової належності сторін спору) й об`єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини). Самі по собі предмети позовів і сторони справ можуть не допомогти встановити подібність правовідносин ні за змістовим, ні за суб`єктним, ні за об`єктним критеріями. Не завжди обраний позивачем спосіб захисту є належним й ефективним. Тому формулювання предмета позову може не вказати на зміст і об`єкт спірних правовідносин.

Крім того, сторонами справи не завжди є сторони спору (наприклад, із неналежним відповідачем спору немає, але стороною справи він є; позивач може помилятися з приводу участі у спірних правовідносинах, проте його процесуальний статус як позивача від цього не залежить). Тому порівняння сторін справи теж не обов`язково дозволить оцінити подібність правовідносин за суб`єктами спірних правовідносин.

За обставинами справи № 367/6388/16-а прокурор звернувся з позовом до місцевої ради про визнання протиправними та скасування її рішень про розробку детального плану території забудови кварталу населеного пункту та про затвердження цього детального плану. Мотивував позов тим, що розроблення детального плану території за межами населених пунктів і внесення змін до нього здійснюються на підставі розпорядження відповідної районної державної адміністрації. Зазначені у тій справі земельні ділянки згідно з наявною в органу Держгеокадастру документацією, зокрема картографічними матеріалами, були розташовані за межами населеного пункту.

За обставинами справи № 373/626/17, судові рішення у якій переглядає Велика Палата Верховного Суду, прокурор звернувся з позовом до трьох фізичних осіб - двох власників і однієї колишньої власниці спірних земельних ділянок, - а також до сільської ради про визнання недійсним її рішення та витребування цих ділянок. Спір стосується правомірності набуття права власності на спірні земельні ділянки фізичними особами, а не можливості розроблення містобудівної документації з планування території населеного пункту.

Оскільки спірні правовідносини у справах № 367/6388/16-а і № 373/626/17 не є подібними, відсутні підстави для відступу від висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, викладеного у постанові від 3 березня 2020 року у справі № 367/6388/16-а.

Щодо належності й ефективності вимоги про визнання недійсним рішення сільської ради та належності сторін у спорі

Прокурор просив визнати недійсним рішення сільської ради та витребувати спірні земельні ділянки у двох фізичних осіб-відповідачів. Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виснував, що оскільки рішення сільської ради стало підставою для набуття у власність й оформлення за первинною набувачкою речових прав на земельні ділянки, то це рішення вичерпало свою дію фактом його виконання, а тому його не можна визнати недійсним.

Велика Палата Верховного Суду погоджується з відмовою у задоволенні зазначеної вимоги, але не тому, що рішення сільської ради вичерпало його дію, а тому, що за наявності вимоги про витребування спірних земельних ділянок інші вимоги не є належними й ефективними.

За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання або оспорювання. Перелік способів захисту, визначений у частині другій статті 16 ЦК України не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої вказаної статті). За змістом частини першої статті 2 ЦПК України метою цивільного судочинства є саме ефективний захист прав та інтересів позивача.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що, як правило, суб`єкт може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту його права чи інтересу. Такий спосіб здебільшого випливає із суті правового регулювання відповідних спірних правовідносин.

Застосування способу захисту має бути об`єктивно виправданим і обґрунтованим, тобто залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання, оспорення та спричинених відповідними діяннями наслідків.

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України). Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у визначених у законі випадках (частина перша статті 388 ЦК України).

Велика Палата Верховного Суду вже виснувала, що набуття особою володіння нерухомим майном полягає у внесенні запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за цією особою. Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Метою такого позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно. Рішення суду про витребування з володіння відповідача нерухомого майна є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою.

Як неодноразово зазначала Велика Палата Верховного Суду, формування земельних ділянок їх володільцем, зокрема внаслідок поділу та об`єднання, з присвоєнням їм кадастрових номерів, зміною інших характеристик не впливає на можливість захисту права власності чи інших майнових прав у визначений цивільним законодавством спосіб, зокрема і шляхом витребування цих ділянок.

Отже, якщо спірними земельними ділянками, на думку прокурора, неправомірно заволоділи інші, ніж їхній власник, особи, то вимога про витребування цих ділянок відповідає належному способу захисту права власника. Належними відповідачами за таким позовом є особи, за якими зареєстроване право власності на відповідні ділянки, тобто первинна набувачка (на присадибну ділянку) і кінцевий набувач (на три земельні ділянки сільськогосподарського призначення), які можуть бути позбавлені володіння внаслідок задоволення зазначеної вимоги. Проміжна набувачка, яка поділила одну з двох придбаних у первинної набувачки земельних ділянок і відчужила три земельні ділянки кінцевому набувачеві, та сільська рада за вимогами про витребування спірних земельних ділянок є неналежними відповідачами. Крім того, ГУ Держгеокадастру у Київській області за законом не мало повноважень щодо розпорядження присадибними ділянками, а лише земельними ділянками сільськогосподарського призначення державної власності (частина четверта статті 122 ЗК України), на що воно звертало увагу у відзиві на позов. Тому держава в особі цього органу не має права на захист за вимогою про витребування у первинної набувачки присадибної ділянки (для будівництва й обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд).

Позивач із дотриманням правил статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння кінцевого набувача. Для такого витребування не потрібно заявляти вимоги про визнання незаконними та недійсними рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, рішень, записів про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за незаконним володільцем, самої державної реєстрації цього права, договорів, інших правочинів щодо спірного майна, і тим більше документів (свідоцтв, державних актів тощо), що посвідчують відповідне право. Такі вимоги є неналежними, зокрема неефективними, способами захисту права власника. Їхнє задоволення не відновить володіння позивачем його майном. Тому не допускається відмова у віндикаційному позові, наприклад, із тих мотивів, що рішення органу влади, певний документ, рішення, відомості чи запис про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно не визнані незаконними, або що позивач їх не оскаржив.

З огляду на зазначене вимога про визнання недійсним рішення сільської ради не є належною у спорі про витребування земельних ділянок. Така вимога може бути ефективним способом захисту зокрема тоді, коли відповідне рішення є перешкодою для власника у реалізації його права власності. Обрання позивачем неналежного, зокрема неефективного, способу захисту прав є самостійною підставою для відмови у позові.

Отже, висновок судів першої й апеляційної інстанцій про відмову у задоволенні вимоги про визнання недійсним рішення сільської ради є правильним, але з інших мотивів, ніж ті, що навели суди в оскаржених рішеннях. Оскільки для витребування земельних ділянок із володіння відповідачів не потрібно оскаржувати будь-які рішення органів влади, державні акти на право власності на земельні ділянки, державну реєстрацію права власності на них тощо, не має юридичного значення аргумент судів першої й апеляційної інстанцій про те, що відповіді державні акти та державна реєстрація права власності є дійсними, бо прокурор їх не оскаржив.

Чи переслідує втручання у право мирного володіння спірними земельними ділянками легітимну мету, яка випливає зі змісту статті 1 Першого протоколу до Конвенції?

У позовній заяві прокурор наголосив на тому, що його звернення до суду спрямоване на задоволення суспільної потреби у відновленні законності під час розпорядження земельними ділянками сільськогосподарського призначення, а також на захист суспільних інтересів і права власності на землю Українського народу. Вважав, що важливо відновити правопорядок стосовно меж компетенції сільської ради, а також відновити становище, яке існувало до порушення права власності на спірні земельні ділянки, які незаконно вибули з володіння держави як власника.

За змістом позовної заяви прокурор хотів витребувати чотири спірні земельні ділянки.

Загальний інтерес у збереженні земель сільськогосподарського призначення полягає у тому, що земля у сільськогосподарському виробництві є незамінним засобом і вичерпним за якостями природним ресурсом, який складно відновити у разі знищення (для утворення на землі родючого шару (ґрунту) потрібні сотні років). З інтересом в охороні земель сільськогосподарського призначення у цій справі пов`язаний також інтерес у контролі за використанням присадибної ділянки.

З урахуванням наведеного мету втручання у право власності на спірні земельні ділянки з метою контролю за їхнім використанням і розпорядженням ними можна вважати легітимною.

Чи є втручання у право мирного володіння спірними земельними ділянками пропорційним відповідній легітимній меті?

У суді першої інстанції прокурор зосередився на аргументації законності втручання у право мирного володіння майном набувачів спірних земельних ділянок, а також на наявності легітимної мети такого втручання. Проте не аргументував те, чи буде воно пропорційним меті, яку він переслідує. Суди першої й апеляційної інстанцій не оцінили можливість втручання у право первинної набувачки та кінцевого набувача на мирне володіння спірними земельними ділянками за критерієм пропорційності, вважаючи таке втручання незаконним. Перший заступник прокурора Київської області у касаційній скарзі теж не аргументував відповідність заходу втручання, на якому він наполягає, зазначеному критерію. Велика Палата Верховного Суду вважає, що за обставин цієї справи втручання у право первинної набувачки та кінцевого набувача на мирне володіння спірними земельними ділянками навіть за його відповідності критерію законності не буде пропорційним означеній вище легітимній меті.

Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Земля є унікальним обмеженим природним і базисним ресурсом, на якому будується добробут суспільства. Її розподіл є особливо чутливим до зазначених принципів.

Представник сільської ради у суді першої інстанції пояснила, що спірні земельні ділянки виділені у місці відселення мешканців села через природні умови та не передавались в державну власність.

Первинна набувачка у відзиві на касаційну скаргу зазначила, що 13 жовтня 2010 року вона придбала житловий будинок із усіма надвірними будівлями, що знаходяться в с. Улянівці, та використовувала земельні ділянки під цим будинком до 2012 року; до моменту купівлі зазначений будинок належав продавцеві; його він отримав у спадок від батьків у 1990 році.

Згідно з договором купівлі-продажу житлового будинку, який дослідили суди попередніх інстанцій, первинна набувачка придбала побудований у 1946 році житловий будинок. З огляду на вказане відсутні підстави вважати, що передання первинній набувачці у 2013 році безоплатно у власність земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства та присадибної земельної ділянки, як і їхнє набуття цією відповідачкою, було проявом недобросовісної поведінки сільської ради чи первинної набувачки. За обставин цієї справи з огляду на встановлені судами обставини та досліджені ними докази вірогідним видається висновок про те, що сільська рада покладалася на розташування спірних земельних ділянок у старій частині с. Улянівки. ГУ Держгеокадастру у Київській області повинно було знати про те, що у Державному земельному кадастрі місцезнаходженням спірних земельних ділянок вказане саме це село, починаючи з часу їх реєстрації у державному реєстрі земель у 2013 році.

Задоволення позову про витребування у первинної набувачки її присадибної земельної ділянки біля будинку 1946 року забудови, придбаного у 2010 році, не відповідатиме принципам справедливості та розумності (оскільки відсутні підстави для задоволення цієї вимоги, немає необхідності у вирішенні питання про застосування до неї позовної давності, про сплив якої первинна набувачка заявила у суді першої інстанції).

Так само не відповідатиме принципам справедливості та розумності витребування трьох земельних ділянок, призначених для ведення особистого селянського господарства, з володіння кінцевого набувача. Останній їх придбав у 2017 році в проміжної набувачки, яка їх придбала у 2016 році у первинної набувачки. Згідно з матеріалами справи та встановленими судами обставинами немає ознак того, що ці відповідачі, відчужуючи земельні ділянки, призначені для ведення особистого селянського господарства, з подальшим їх поділом проміжною набувачкою на декілька інших діяли недобросовісно. Крім того, станом на час розгляду справи територія сільської ради, включно зі спірними земельними ділянками, ввійшла до складу Ташанської об`єднаної територіальної громади. Враховуючи все наведене, витребування цих ділянок у первинної набувачки та кінцевого набувача не буде пропорційним легітимній меті, яку переслідував прокурор.

Отже, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційну скаргу першого заступника прокурора Київської області слід задовольнити частково: оскаржені судові рішення змінити у мотивувальних частинах, виклавши їх у редакції цієї постанови, а в інших частинах залишити без змін.

Автор: Наталья Мамченко

Подписывайтесь на наш Тelegram-канал t.me/sudua, на Twitter, а также на нашу страницу в Facebook и в Instagram, чтобы быть в курсе самых важных событий.