КСУ признал неконституционными нормы КАСУ, ставившие граждан в неравное положение с государством в части возможности апелляционного обжалования

Конституционный Суд признал не соответствующими Конституции Украины предписания части первой статьи 294, части шестой статьи 383 Кодекса административного судопроизводства Украины в том, что они делают невозможным апелляционное обжалование определения суда об оставлении без удовлетворения заявления, поданного порядком статьи 383 Кодекса.

Нагадаємо, стаття 383 КАСУ регулює визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності, вчинених суб’єктом владних повноважень - відповідачем на виконання рішення суду. Відповідно до неї особа-позивач, на користь якої ухвалено рішення суду, має право подати до суду першої інстанції заяву про визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності, вчинених суб’єктом владних повноважень - відповідачем на виконання такого рішення суду, або порушення прав позивача, підтверджених таким рішенням суду.

Частина 6 статті 383 КАСУ визначає, що за відсутності обставин протиправності відповідних рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень - відповідача та порушення ним прав, свобод, інтересів особи-позивача, суд залишає заяву без задоволення. За наявності підстав для задоволення заяви суд постановляє ухвалу в порядку, передбаченому статтею 249 цього Кодексу.

Отже, Другий сенат Конституційного Суду України 1 березня 2023 року ухвалив Рішення у справі за конституційною скаргою Плескача В’ячеслава Юрійовича (Заявник), який звернувся до Конституційного Суду України із клопотанням перевірити на відповідність Конституції України приписи частини першої статті 294, частини шостої статті 383 Кодексу адміністративного судочинства України. Суддя-доповідач у цій справі - Сергій Головатий. 

Заявник, обґрунтовуючи твердження щодо неконституційності оспорюваних приписів Кодексу, зазначив, що ними не встановлено право на апеляційне оскарження ухвали про відмову у задоволенні заяви, поданої в порядку статті 383 КАСУ, водночас встановлено право на апеляційне оскарження ухвали про задоволення такої заяви.

Таке нормативне регулювання, на думку Заявника, є проявом законодавчої дискримінації і порушенням частини першої статті 24 та пунктів 1 і 3 частини другої статті 129 Конституції України, оскільки рішення, ухвалене на користь держави, апеляційному оскарженню не підлягає, а ухвалене не на її користь – може бути оскаржено в апеляційному порядку.

Ухвалюючи Рішення в цій справі, Конституційний Суд України виходив із того, що порушені в конституційній скарзі питання стосуються права особи на судовий захист в адміністративному судочинстві та гарантій, що забезпечують ефективну реалізацію цього права.

Розвиваючи свої попередні юридичні позиції щодо права особи на судовий захист, Конституційний Суд України зазначив, що з принципу „верховенства права“ (правовладдя) та вимоги утвердження і забезпечення права особи на судовий захист, що його як загальне право визначено в частині першій статті 55 Конституції України, а в її частині другій виокремлено гарантоване право на оскарження до суду рішень, дій або бездіяльності органів публічної влади, їх посадових і службових осіб, випливає обов’язок держави в особі органу законодавчої влади запровадити юридичний механізм реалізації права особи на судовий захист, зокрема в ділянці судового захисту прав і свобод особи у сфері відносин за публічним правом. Такий юридичний механізм має забезпечувати дієвість права особи на судовий захист, що виявляється в запровадженні законом процесуальних можливостей для реального захисту та поновлення порушених прав і свобод особи, особливо в ситуації, коли це порушення спричинено рішеннями, діями або бездіяльністю органів публічної влади, їх посадових і службових осіб.

Розглядаючи цю справу, Конституційний Суд України звернув особливу увагу на призначення адміністративного судочинства в державі, керованій правовладдям.

Конституційний Суд України зазначив, що „адміністративне судочинство є стрижневим елементом демократичного врядування, а його дієвість – засадничою для будь-якого суспільства, ґрунтованого на правовладді“; „у юридичних відносинах між особою – з одного боку, і державою (в особі органів державної влади) та іншими органами публічної влади – із другого, особа завжди є слабшою стороною. Саме тому в державі, керованій правовладдям, мають діяти адміністративні суди, метою діяльності яких є захист особи супроти держави“.

Конституційний Суд України, проаналізувавши приписи частини другої статті 3 Конституції України в системному зв’язку з приписами частини першої статті 8, частин першої, другої статті 55, частини п’ятої статті 125, пунктів 1, 8 частини другої статті 129 Конституції України, дійшов висновку, що „законодавець для забезпечення дієвості правовладдя, права особи на судовий захист в адміністративному судочинстві, гарантій його реалізації, мети діяльності адміністративних судів повинен запровадити такий юридичний механізм здійснення адміністративного судочинства, за якого особа в судовому процесі не перебуватиме в гіршому процесуальному становищі порівняно з державою в особі органів державної влади, а також іншими органами публічної влади, їх посадовими і службовими особами, та матиме реальну процесуальну можливість захистити і поновити свої порушені права, свободи та інтереси, зокрема, завдяки наявності потрібного у звʼязку із цим обсягу права на судовий захист“.

Конституційний Суд України також наголосив на тому, що судовий захист та поновлення прав, свобод, інтересів особи, що зазнали порушення внаслідок ухвалення рішень, учинення дій або бездіяльності органами публічної влади, їх посадовими і службовими особами, неможливий без забезпечення виконання судового рішення, ухваленого на користь особи.

Конституційний Суд України зазначив, що „судовий контроль за виконанням судового рішення є щонайпершим елементом в юридичному механізмі забезпечення виконання судового рішення, особливо в разі, коли таке судове рішення ухвалено на користь особи в юридичному спорі супроти органів публічної влади, їх посадових і службових осіб“.

Конституційний Суд України, проаналізувавши оспорювані приписи Кодексу, дійшов висновку, що законодавець, ухваливши оспорювані приписи Кодексу, якими не встановив для особи-позивача права оскаржити апеляційним порядком ухвалу суду про залишення без задоволення заяви, поданої порядком статті 383 Кодексу, не виконав головного обов’язку, покладеного на нього приписами частини другої статті 3 Конституції України, оскільки законодавчо не встановив дієвого судового контролю за виконанням судового рішення, не забезпечив права особи на судовий захист в адміністративному судочинстві та гарантій його реалізації, як-от: рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, право на апеляційний перегляд справи, обов’язковість судового рішення, що є неодмінними вимогами правовладдя як засади конституційного ладу в Україні, вираженої через формулу: „В Україні визнається і діє принцип верховенства права“ (частина перша статті 8 Конституції України).

Конституційний Суд України констатував, що приписи частини першої статті 294, частини шостої статті 383 Кодексу в тім, що вони унеможливлюють апеляційне оскарження ухвали суду про залишення без задоволення заяви, поданої порядком статті 383 Кодексу, не відповідають частині другій статті 3, частині першій статті 8, частинам першій, другій статті 55, частині п’ятій статті 125, пунктам 1, 8, 9 частини другої статті 129, статті 129-1 Конституції України.

Автор: Наталья Мамченко

Подписывайтесь на наш Тelegram-канал t.me/sudua, на Twitter, а также на нашу страницу в Facebook и в Instagram, чтобы быть в курсе самых важных событий.