Верховний Суд розглянув справу про захист об’єкта культурної спадщини ЮНЕСКО у Львові

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду переглянув у касаційному порядку адміністративну справу за позовом Львівської обласної організації Національної спілки художників України, Українського національного комітету міжнародної ради з питань пам`яток і визначних місць (ІКОМОС) (далі – позивачі) до Львівської міської ради (далі – Львівська МР, відповідач), за участю третіх осіб: товариства з обмеженою відповідальністю «Центр розвитку нерухомості», Міністерства культури та інформаційної політики України, Міністерства розвитку громад та територій України (далі – треті особи), про визнання протиправною та скасування ухвали.

Спірні відносини у цій справі виникли у зв’язку з затвердженням Львівською МР своєю ухвалою детального плану території в районі пл. Ринок у частині плану території, що стосується пл. А. Міцкевича (далі – ДПТ). Вважаючи, крім іншого, що ця ухвала прийнята без урахування статусу будівлі на пл. А. Міцкевича, 9 у м. Львові як пам`ятки культурної спадщини, що знаходиться в межах зони, охоронюваної ЮНЕСКО, з огляду на що відповідачем не було погоджено ДПТ з Мінкультури та не повідомлено у встановленому порядку Комітет всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, позивач звернувся до суду із позовом, в якому просив визнати протиправною та скасувати цю ухвалу Львівської МР.

Судами першої та апеляційної інстанцій у задоволенні адміністративного позову відмовлено з огляду на те, що, під час ухвалення спірного рішення відповідач діяв лише на підставах, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Суди також звернули увагу на те, що ані в позові, ані під час розгляду справи судом, позивачами не наведено обґрунтованих підстав щодо того, яким чином спірне рішення відповідача порушує права позивачів, тобто породжує, змінює або припиняє їх права та обов`язки у сфері публічно-правових відносин.

Верховний Суд не погодився з такими висновками судів попередніх інстанцій, касаційну скаргу позивача задовольнив частково, рішення судів попередніх інстанцій скасував та ухвалив нове рішення, яким позов задовольнив частково: визнав протиправною та нечинною ухвалу Львівської МР «Про затвердження детального плану території у районі площі Ринок» в частині затвердження детального плану території, що стосується площі Адама Міцкевича, 9 у м. Львові.

Колегія суддів у складі Верховного Суду виходила з положень статей 11, 54 та 66 Конституції України, які визначають обов’язок держави вживати заходи для збереження історичних пам`яток та інших об`єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами.

Аналогічні зобов’язання передбачені статтею 4 Конвенції про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини (ратифіковано Указом Президії Верховної Ради № 6673-XI від 4 жовтня 1988 року), відповідно до якої кожна держава – сторона цієї Конвенції визнає, що зобов'язання забезпечувати виявлення, охорону, збереження, популяризацію й передачу майбутнім поколінням культурної і природної спадщини, що зазначена у статтях 1 і 2, яка перебуває на її території, покладається насамперед на відповідні держави. З цією метою кожна держава прагне діяти як власними зусиллями, максимально використовуючи наявні ресурси, так і, за необхідності, використовувати міжнародну допомогу і співробітництво, якими вона може користуватися, зокрема, у фінансовому, художньому, науковому й технічному відношеннях.

Хоча у цій справі судами було встановлено, що рештки будівлі за відповідною адресою не віднесені до пам’ятки культурної спадщини національного чи місцевого значень, проте, колегія суддів у складі Верховного Суду дійшла висновку, що знаходження території, охопленої пл. А. Міцкевича в м. Львові, в охоронній зоні всесвітньої спадщини ЮНЕСКО та в історичному ареалі м. Львова, відповідно до статей 5, 32, 37-2 та 37-4 Закону України «Про охорону культурної спадщини» є підставою для погодження проєкту детального плану території з відповідним органом охорони культурної спадщини та інформування Комітету всесвітньої спадщини ЮНЕСКО; відсутність висновку Мінкультури та висновку (за умови його надання) Комітету всесвітньої спадщини ЮНЕСКО на момент проведення громадських слухань щодо детального плану території м. Львова у районі площі Ринок свідчить також про необізнаність громадськості про позицію відповідних уповноважених з цього питання органів.

Суд також врахував, що за висновками Комітету всесвітньої спадщини ЮНЕСКО у м. Львів розміщено найбільше пам'яток історії та архітектури в Україні, що пояснюється давнім освоєнням цієї території, порівняно високим економічним розвитком та значною густотою населення. Місто Львів розташований на перехресті важливих торговельних шляхів з півночі на південь і з заходу на схід. У Львові збереглися визначні пам'ятки, починаючи від ХII ст. Особливо цінними є архітектурні ансамблі, зокрема, площі Ринок (XV—XIX ст.).

Крім того, з рішення виконавчого комітету Львівської міської ради від 9 грудня 2005 року № 1311 «Про затвердження меж історичного ареалу та зони регулювання забудови міста Львова» та додатку № 1 (графічні матеріали) до нього вбачається, що територія, охоплена площами Ринкова та А. Міцкевича, 9, включена до охоронної зони всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

На цій підставі Верховний Суд дійшов висновку, що ухвала про затвердження детального плану території, особливо, якщо такий план передбачає архітектурні зміни у межах історичного ареалу, охоплюється поняттям містобудівних перетворень, оскільки з урахуванням положень абзацу другого частини першої статті 19 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» такий документ розробляється з метою визначення планувальної організації, просторової композиції і параметрів забудови та ландшафтної організації кварталу, мікрорайону, іншої частини території, призначених для комплексної забудови чи реконструкції.

Суд також визнав необґрунтованими висновки судів попередніх інстанцій про непорушення прав позивача у спірних правовідносинах та відсутність у нього права на звернення до суду із цим позовом.

З цього приводу Суд нагадав, що ДПТ є містобудівною документацією на місцевому рівні та належить до нормативно-правових актів, а тому така справа має розглядатися з урахуванням положень статей 264-265 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України)

На цій підставі Верховний Суд дійшов висновку, що особливістю провадження у справах щодо оскарження нормативно-правових актів є те, що для таких категорій спорів передбачено, фактично, необмежене коло осіб, які можуть ініціювати відкриття відповідного провадження в адміністративному суді; необмежене в часі право на доступ до суду для ініціювання такого спору; додаткові гарантії інформування всіх про початок розгляду судом такого спору; додаткові процесуальні гарантії для сторін, що надаються згідно з положеннями КАС України у справах, що розглядаються за правилами загального позовного провадження; спеціальні повноваження суду, спрямовані на гарантування ефективного захисту.

Постанова Верховного Суду від 7 грудня 2021 року у справі № 380/142/20 (адміністративне провадження № К/9901/22432/21) – за посиланням. 

Підписуйтесь на наш telegram-канал t.me/sudua, на Youtube Право ТВ, а також на нашу сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.