Велика Палата ВС розглянула справу щодо бездіяльності парламенту, який так і не врегулював відповідальність за неправосудне рішення

Як відомо, 11 грудня 2020 року втратила чинність стаття 375 Кримінального кодексу, яка передбачала відповідальність для суддів за прийняття завідомо неправосудного рішення. 11 червня 2020 року Конституційний Суд України визнав неконституційною статтю 375 КК, але відтермінував припинення її дії на 6 місяців, щоб Верховна Рада України змогла впорядкувати нормативну базу.

Але річ у тому, що Верховна Рада так і не змогла ухвалити відповідного закону після того, як КСУ ухвалив рішення про неконституційність зазначеної статті КК у такій її редакції. Жоден із законопроектів не був прийнятий, хоча на той час голова Комітету Верховної Ради з питань правоохоронної діяльності Денис Монастирський разом із Радою Європи провели низку дискусій з цього питання та поділилися «своїми аргументами та занепокоєннями». У свою чергу член Вищої ради правосуддя Лариса Швецова висловила позицію, за якою така стаття в Кримінальному кодексі взагалі не потрібна. «Виключення статті 375 із КК України дасть можливість забезпечити суддям повний імунітет від санкцій за дії, вчинені під час виконання ними функціональних обов’язків», - зазначила вона. 

Разом із тим, до Великої Палати ВС потрапила справа № 9901/144/21, де позивач оскаржував бездіяльність Верховної Ради у цьому питанні.

Так, у травні 2021 року він звернувся до Касаційного адміністративного суду ВС, як суду першої інстанції, з адміністративним позовом до ВР, у якому просив:

- визнати протиправною бездіяльність парламенту в неприведенні статті 375 Кримінального кодексу у відповідність із Конституцією і Рішенням Конституційного Суду України від 11 червня 2020 року № 7-р/2020 у відведений указаним Рішенням строк, чим істотно порушено права та інтереси позивача як учасника кримінального провадження;

- стягнути з відповідача на користь позивача на відшкодування завданої моральної шкоди 500 тис. грн та витрати з урахуванням інфляції.

Свої права позивач вважає порушеними через те, що він є заявником у кримінальних провадженнях, які були закриті Державним бюро розслідувань саме у зв`язку з втратою чинності статтею 375 КК та неприйняттям ВРУ вказаної норми в новій редакції. Позивач також зазначив, що внаслідок протиправної бездіяльності відповідача йому заподіяно моральну шкоду.

Верховний Суд у складі судді Касаційного адміністративного суду ухвалою від 12 травня 2021 року відмовив у відкритті провадження, оскільки позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

Судове рішення мотивовано тим, що позовні вимоги стосуються законотворчої діяльності відповідача, під час здійснення якої ВР не реалізовує публічно-владних управлінських функцій.

У свою чергу ВР зауважила, що її дії не вважаються управлінськими, а тому не підпадають під контроль суду адміністративної юрисдикції. До них мають застосовуватися положення, що дозволяють вдатися до інших юрисдикційних форм захисту від порушень прав чи інтересів.

На переконання ВР, питання внутрішньої організації роботи парламенту, зокрема щодо розгляду законопроектів і прийняття законів, урегульовані Регламентом Верховної Ради України та не можуть бути предметом судового контролю.

Отже, ВР вважає, що Верховний Суд у складі судді Касаційного адміністративного суду дійшов обґрунтованого висновку про те, що предмет позову не підпадає під контроль суду адміністративної юрисдикції.

ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Перелік публічно-правових справ, на які не поширюється юрисдикція адміністративних судів, визначено в частині другій статті 19 КАС України. За цією нормою такими є справи: що віднесені до юрисдикції Конституційного Суду України; що мають вирішуватися в порядку кримінального судочинства; про накладення адміністративних стягнень, крім випадків, визначених цим Кодексом; щодо відносин, які відповідно до закону, статуту (положення) громадського об`єднання, саморегулівної організації віднесені до його (її) внутрішньої діяльності або виключної компетенції, крім справ у спорах, визначених пунктами 9, 10 частини першої цієї статті.

Отже, КАС України регламентує порядок розгляду не всіх публічно-правових спорів, а лише тих, які виникають у результаті здійснення суб`єктом владних повноважень управлінських функцій і розгляд яких безпосередньо не віднесено до підсудності інших судів.

Разом із цим ЄСПЛ у своїй практиці неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 33 рішення ЄСПЛ від 21 грудня 2010 року у справі «Перетяка та Шереметьєв проти України», пункт 53 рішення ЄСПЛ від 8 квітня 2010 року у справі «Меньшакова проти України»).

У своїх рішеннях від 5 квітня 2018 року у справі «Зубац проти Хорватії» (пункт 78) та від 9 жовтня 2018 року у справі «Азюковська проти України» (пункт 20) ЄСПЛ також зауважив, що право на доступ до суду не є абсолютним і може підлягати обмеженням, які дозволяються опосередковано, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою і таке регулювання може змінюватися у часі та місці відповідно до потреб та ресурсів суспільства та окремих осіб.

Здійснюючи законотворчу діяльність, ВР не виконує владних управлінських функцій, які можуть бути предметом оскарження.

У мотивувальній частині Рішення від 27 березня 2002 року № 7-рп/2002 Конституційний Суд України указав, що за змістом положень статей 85, 91 Конституції України ВРУ приймає закони, постанови та інші правові акти. Вони є юридичною формою реалізації повноважень єдиного органу законодавчої влади в Україні та відповідно до частини другої статті 147, частини першої статті 150 Конституції України є об`єктом судового конституційного контролю.

Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає правильним висновок Верховного Суду у складі судді Касаційного адміністративного суду про те, що позовні вимоги про визнання протиправною бездіяльності ВР стосуються законотворчої діяльності відповідача, під час здійснення якої ВР не реалізовує публічно-владних управлінських функцій, відтак предмет позову не підпадає під контроль суду адміністративної юрисдикції.

Аналогічну правову позицію викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2019 року у справі № 9901/787/18 (провадження № 11-1233заі18) та від 11 березня 2020 року у справі № 9901/11/20 (провадження № 11-52заі20).

Разом із цим суд першої інстанції в оскаржуваній ухвалі не надав оцінки позовній вимозі про стягнення з відповідача на користь позивача на відшкодування завданої моральної шкоди в розмірі 500 тис. грн.

Ураховуючи те, що вимога про відшкодування завданої моральної шкоди є похідною від основної вимоги позивача про визнання протиправною бездіяльності ВР, суд першої інстанції правильно відмовив у відкритті провадження у справі, оскільки в цій справі відсутній публічно-правовий спір.

Водночас, зазначає ВП ВС, згідно із частиною першою статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що з вимогою про стягнення з відповідача на користь позивача на відшкодування завданої моральної шкоди 500 тис. грн позивач може звернутись до суду цивільної юрисдикції, оскільки така вимога підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства. У зв`язку з наведеним ВП ВС змінила ухвалу КАС ВС.

 Підписуйтесь на наш telegram-канал t.me/sudua та на Youtube Право ТВ, а також на нашу сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.