Захист честі, гідності та ділової репутації адвокатів: чи спростовують суди недостовірну інформацію відносно адвокатів

Праву на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань відповідає обов`язок не поширювати про особу недостовірну інформацію та таку, що ганьбить її гідність, честь чи ділову репутацію.

Втім, останнім часом спори про захист честі, гідності та ділової репутації набули неабиякої популярності, особливо цікавими є справи, де за захистом своїх прав звертаються адвокати. З цього у багатьох наших читачів вникає питання: чи спростовують суди недостовірну інформацію відносно адвокатів?

Тож «Судово-юридична газета» проаналізувала судову-практику, щоб відпости на це питання.

Так, у справі № 234/5123/19 адвокат звернулась до суду з позовом про захист честі, гідності та ділової репутації.

Зазначала, що з 2015 року у її клієнтки та відповідача у справі, батька дитини, постійно вникають конфлікти через сина. В лютому 2019 року відповідач подав на неї скаргу до Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури Донецької області. У скарзі він виклав неправдиву інформацію, котра порочить її честь гідність та ділову репутацію.

Адвокат просить суд визнати інформацію, викладену у скарзі до Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури Донецької області, недостовірною та такою, що порочить її честь, гідність та репутацію як адвоката. Також вимагає зобов`язати відповідача вибачитись та спростувати недостовірну інформацію на засіданні Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури Донецької області.

Розглядаючи справу, місцевий суд зазначив, що недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені).

У той же час відповідно до вимог частин першої, другої статті 30 Закону України «Про інформацію»  ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлювання оціночних суджень. Оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять мовно-стилістичні засоби (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості.

Також суд  підкреслив, що у пункті 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 лютого 2009 року № 1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» судам роз`яснено, що відповідно до статті 277 ЦК України не є предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які, будучи вираженням суб`єктивної думки і поглядів відповідача, не можна перевірити на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки дійсності фактів) і спростувати, що відповідає прецедентній судовій практиці Європейського суду з прав людини при тлумаченні статті 10 Конвенції.

Європейський суд із прав людини також підтвердив, що правдивість оціночних суджень не припускає можливості доказування, і оціночні судження дійсно слід відрізняти від фактів, існування яких може бути підтверджене та виділив три можливі варіанти фундаменту, на якому можна побудувати свою оцінку: І) факти, що вважаються загальновідомими; 2) підтвердження висловлювання яким-небудь джерелом; 3) посилання на незалежне дослідження.

Таким чином, враховуючи висновок Європейського суду з прав людини, фактичні твердження та оціночні судження є різними поняттями, а розмежовування цих термінів лежить в основі захисту права на честь та гідність, як особистих немайнових прав.

Місцевий суд також зазначив, що вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначати характер такої інформації та з`ясовувати, чи є вона фактичним твердженням чи оціночним судженням.

Згідно з частиною другою статті 30 Закону України «Про  інформацію» оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості.

Отже, провівши системний аналіз чинного законодавства України, взявши до уваги відповідну судову практику та роз`яснення Пленуму Верховного Суду України, вивчивши процесуальні заяви сторін у справі, дослідивши матеріали справи, суд дійшов висновків, що в ході судового розгляду не доведено факту вчинення відповідачем правопорушення, яке полягало саме в поширені інформації, яка відповідно до вимог закону може мати статус «недостовірної», такої, що порушує особисті немайнові права, завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам або перешкоджає особі позивача повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право.

У цьому конкретному випадку у розпорядженні суду немає даних про те, що фактично зазначені в статті цитати спрямовані на поширення недостовірної інформації щодо позивача, приниження її честі, гідності та ділової репутації.

Крім того, згідно з пунктом 19 Постанови Пленуму Верховного Суду України, якщо особа вважає, що оціночні судження або думки, поширені в засобі масової інформації, принижують її гідність, честь чи ділову репутацію, а також інші особисті немайнові права, вона вправі скористатися наданим їй частиною першою статті 277 ЦК та відповідним законодавством правом на відповідь, а також на власне тлумачення справи (стаття 37 Закону «Про пресу», стаття 65 Закону України «Про телебачення і радіомовлення») у тому ж засобі масової інформації з метою обґрунтування безпідставності поширених суджень, надавши їм іншу оцінку.

Оцінюючи належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, суд доходить висновку, що заявлені позовні вимоги є необґрунтованими, а тому в задоволенні позову слід відмовити.

Не новою, але не менш цікавою є інша справа № 680/195/17, в якій Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, зазначив, що якщо особа звертається до Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури із заявою (скаргою) щодо поведінки адвоката, яка може бути підставою для дисциплінарної відповідальності та в якій міститься та чи інша інформація, проте яка в ході перевірки не знайшла свого підтвердження, вказана обставина не може сама по собі бути підставою для задоволення позову, оскільки у такому випадку мала місце реалізація особою права, передбаченого частиною першою статті 36 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», а не поширення недостовірної інформації.

Так, з матеріалів справи відомо, що позовна заява обґрунтована тим, що відповідачем щодо позивача поширено неправдиву інформацію у скарзі від 17 січня 2017 року до дисциплінарної палати Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії Ради адвокатів Хмельницької області. У скарзі зазначено, що позивач, в порушення пункту 5.1 договору про надання правової допомоги, підготувавши позовну заяву про стягнення з ПАТ середнього заробітку за час затримки розрахунку та витрат від інфляції, односторонньо відмовився продовжувати представляти інтереси особи по справі, через що він змушений був укласти угоду із іншою особою для участі у розгляді справи.

Крім того, відповідач консультувався з позивачем щодо проблем у відношеннях з керівництвом товариства, яке обвинуватило його у незаконній реалізації майна товариства, а позивач у подальшому використовував отриману інформацію при виконанні договору  при представленні інтересів  ПАТ «Н».

Розглядаючи справу, ВС зазначив, що тлумачення статті 277 ЦК України свідчить, що позов про спростування недостовірної інформації підлягає задоволенню за такої сукупності умов: поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; поширення інформації, що порушує особисті немайнові права; врахування положень статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практики Європейського суду з прав людини щодо її застосування.

Згідно з частиною першою статті 36 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» право на звернення до Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури із заявою (скаргою) щодо поведінки адвоката, яка може бути підставою для дисциплінарної відповідальності, має кожен, кому відомі факти такої поведінки.

ВС наголосив, що у разі, якщо особа звертається до Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури із заявою (скаргою) щодо поведінки адвоката, яка може бути підставою для дисциплінарної відповідальності та в якій міститься та чи інша інформація, проте яка в ході перевірки інформація не знайшла свого підтвердження, вказана обставина не може сама по собі бути підставою для задоволення позову, оскільки у такому випадку мала місце реалізація особою права, передбаченого частиною першою статті 36 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», а не поширення недостовірної інформації.

ВС зазначив, що оскільки звернення відповідача до Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури із заявою (скаргою) свідчить про реалізацію особою права, передбаченого частиною першою статті 36 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», та не є поширенням недостовірної інформації, суди зробили обґрунтований висновок про відсутність підстав для задоволення позову.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал та на Youtube Право ТВ, щоб бути в курсі найважливіших подій.