Відповідальність лікарів: судова практика

За конституційним принципом людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Як раніше зазначив прем’єр-міністр України Денис Шмигаль, вітаючи українців с Днем Конституції: «Саме від усіх нас залежить роль та сила цих слів. Кожен з нас сьогодні несе відповідальність за те, якою Україна буде в майбутньому».

Згідно з преамбулою Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров'я» № 2801-XII (далі – Закон № 2801-XII) кожна людина має природне невід'ємне і непорушне право на охорону здоров'я. Суспільство і держава відповідальні перед сучасним і майбутніми поколіннями за рівень здоров'я і збереження генофонду народу України, забезпечують пріоритетність охорони здоров'я в діяльності держави, поліпшення умов праці, навчання, побуту і відпочинку населення, розв'язання екологічних проблем, вдосконалення медичної допомоги і запровадження здорового способу життя.

Тема прав людини, законодавчого закріплення механізму їх реалізації, а також судового захисту, у тому числі й у медичній сфері, посідає провідне місце в сучасному суспільстві.

Статтею 7 Закону № 2801-XII держава згідно з Конституцією України гарантує всім громадянам реалізацію їх прав у сфері охорони здоров'я шляхом:

а) створення розгалуженої мережі закладів охорони здоров'я;

б) організації і проведення системи державних і громадських заходів щодо охорони та зміцнення здоров'я;

в) фінансування надання всім громадянам та іншим визначеним законом особам гарантованого обсягу медичних і реабілітаційних послуг та лікарських засобів у порядку, встановленому законом;

г) здійснення державного і громадського контролю та нагляду в сфері охорони здоров'я;

д) організації державної системи збирання, обробки і аналізу соціальної, екологічної, спеціальної медичної та реабілітаційної статистичної інформації;

е) встановлення відповідальності за порушення прав і законних інтересів громадян у сфері охорони здоров'я.

У рішенні Європейського Суду з прав людини у справі «Валерій Фуклєв проти України» (заява №6318/03) Суд зазначив, що перше речення статті 2 ( право на життя) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує державу не лише утримуватися від «умисного» позбавлення життя, але й вживати належних заходів для захисту життя тих, хто перебуває в межах її юрисдикції (див. рішення від 09 червня 1998  року у справі «L.C.B. проти Великобританії» (L.C.B. v. the United Kingdom), п. 36, Звіти про рішення та ухвали 1998-III) (п.65).

Ці принципи також застосовуються у сфері охорони здоров`я.

Зокрема, вони вимагають створення ефективної незалежної судової системи з метою забезпечення встановлення причини смерті пацієнтів, які знаходились на лікуванні як в державному, так і в приватному секторі, та притягнення до відповідальності винних (див., серед інших джерел,«Калвеллі і Чільйо проти Італії» (Calvelli and Ciglio v. Italy) [GC], заява № 32967/96, п. 49, ECHR 2002-I) ( п.65). Статті 2 Конвенції не буде дотримано, якщо захист, забезпечений національним законодавством, існуватиме тільки в теорії: насамперед, він повинен також ефективно працювати на практиці (див. вищезгадане рішення у справі «Калвеллі і Чільйо проти Італії» (Calvelli and Ciglio v, Italy), п. 53). Тому Суд повинен визначити, чи всі наявні засоби юридичного захисту в їх сукупності можуть, як теоретично, так і практично, вважатися юридичними засобами, що дозволяють встановлювати факти, забезпечувати притягнення до відповідальності винних та надавати відповідне відшкодування потерпілому. Іншими словами, замість того, щоб оцінювати правовий режим абстрактно, Суд повинен розглянути, чи є правова система в цілому відповідною щодо справи, що наразі розглядається (див. «Бижиковскі проти Польщі» (Byrzykowski v: Poland) від 27 червня 2006 року, заява № 11562/05, п. 107, і «Додов проти Болгарії» (Dodov v. Bulgaria), від 17 січня 2008 року, заява № 59548/00, пп. 83 і 86) ( п.67).

Ця стаття присвячена саме юридичним аспектам відповідальності медичних працівників, адже з аналізу судової практики вбачається, що останнім часом збільшилась кількість звернень громадян з позовними заявами щодо неналежного надання медичної допомоги.

Ще за часів Кодексу Царя Хаммурапі (кодифікованого законодавчого припису старовавилонського періоду, близько 1780 року до н.е.) унормована концепція лікарської «помилки» за неналежне надання медичної допомоги, зокрема, якщо лікар зробить людині тяжкий надріз бронзовим ножем і спричинить цій людині смерть або зніме більмо бронзовим ножем і пошкодить око, то йому треба відрізати пальці.

Звісно, з цих стародавніх часів багато що змінилось. Нові технологія, нове бачення та нові методи лікування призвели до значного прориву в галузі медицини. Еволюція торкнулась також і правових аспектів.

Лікарі теж люди, які за Конституцією України мають такі самі права, як і решта громадян країни. Проте, здійснюючи свої професійні обов’язки, більшість медичних працівників мають досить поверхове уявлення про юридичну відповідальність, яка встановлена чинним законодавством за правопорушення у сфері охорони здоров’я.

За статтею 80 Закону № 2801-XII особи, винні у порушенні законодавства про охорону здоров'я, несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність згідно із законодавством.

Щодо цивільної відповідальності, то здебільше позови стосуються відшкодування шкоди. Так, близько 80% позовів подають проти лікарів спеціальностей «хірургія», «акушерство і гінекологія», «неонатологія», більше половини справ про відшкодування лікарями шкоди у великому розмірі були пов'язані з порушеннями лікарями хірургічного профілю (зокрема, справи за участю анестезіологів і реаніматологів).

За правовою позицією Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладеною у постановах від 27.02.2019 у справі № 755/2545/15-ц, від 04.11.2020 у справі № 686/6022/18,  від  21.04.2021 по справі № 648/2035/17, для настання відповідальності за завдання шкоди здоров`ю необхідна наявність таких умов: протиправна поведінка особи, яка завдала шкоду, наявність шкоди, причинно-наслідковий зв`язок між протиправною поведінкою та шкодою, наявність вини.

У деліктних правовідносинах у сфері надання медичної допомоги протиправна поведінка спрямована на порушення суб`єктивного особистого немайнового права особи, яке має абсолютний характер, - права на медичну допомогу. У сфері надання медичної допомоги протиправними необхідно вважати дії медичного працівника, які не відповідають законодавству у сфері охорони здоров`я, зокрема, стандартам у сфері охорони здоров`я та нормативним локальним актам.

Відповідно до частини другої статті 34 Закону № 2801-XII обов`язками лікаря є своєчасне і кваліфіковане обстеження та лікування пацієнта. А надання несвоєчасної або некваліфікованої медичної допомоги є протиправною поведінкою медичного працівника.

Аналіз норм Цивільного кодексу України щодо відшкодування шкоди з урахуванням визначених цивільно-процесуальним законодавством принципів змагальності і диспозитивності цивільного судочинства дає підстави для висновку, що законодавством не покладається на позивача обов`язок доказування вини відповідача у заподіянні шкоди, діє презумпція вини, тобто відсутність вини у завданні шкоди повинен доводити сам завдавач шкоди. Якщо під час розгляду справи зазначена презумпція не спростована, то вона є юридичною підставою для висновку про наявність вини заподіювача шкоди. Аналогічний правовий висновок викладено ще у постанові Верховного Суду України від 19 серпня 2014 року у справі № 3-51гс14, підстав відступити від якого новий Верховний Суд не встановив. Разом з тим, потерпілий має довести належними доказами факт завдання шкоди за участю відповідача, розмір завданої шкоди, а також факт, що відповідач є заподіювачем шкоди.

Щодо адміністративної відповідальності, то для медичних працівників найбільше значення мають адміністративні правопорушення у галузі охорони здоров'я населення (глава 5 КУпАП). Так, серед адміністративних правопорушень, які перелічені в КУпАП і мають найбільше значення в контексті медичної діяльності, це, зокрема,  ухилення від медичного огляду чи медичного обстеження (ст. 44-1); ухилення від обстеження і профілактичного лікування осіб, хворих на венеричну хворобу (ст. 45); порушення встановленого порядку взяття, переробки, зберігання, реалізації і застосування донорської крові та (або) її компонентів і препаратів (ст. 45-1); умисне приховування джерела зараження венеричною хворобою (ст. 46) та інші.

Крім того, у тісному зв’язку з адміністративною відповідальністю також настає й дисциплінарна відповідальність у випадку порушення трудових обов'язків.

Щодо кримінальної відповідальності, то до цієї категорії можна віднести деякі статті Глави ІІ Кримінального кодексу України, зокрема: ненадання допомоги хворому медичним працівником (ст. 139 ), неналежне виконання професійних обов'язків медичним або фармацевтичним працівником (ст. 140), порушення прав пацієнта (ст. 141), незаконне проведення дослідів над людиною (ст. 142), незаконне розголошення лікарської таємниці (ст. 145).

З аналізу судових рішень у цій категорії вбачається, що досить розповсюдженими справи є за статтею 140 КК України: вироки стосуються винуватих у неналежному виконанні медичним працівником своїх професійних обов`язків внаслідок недбалого до них ставлення, що спричинило тяжкі наслідки (смерть) хворого, за встановлених обставин.

Частина 1 ст. 140 КК України передбачає кримінальну відповідальність за невиконання чи неналежне виконання медичним або фармацевтичним працівником своїх професійних обов`язків внаслідок недбалого чи несумлінного до них ставлення, якщо це спричинило тяжкі наслідки для хворого.

Ця норма є бланкетною, тому в кожному випадку сторона обвинувачення має зазначити, якими саме нормативними актами регулюється професійна діяльність особи, які саме обставини створювали у обвинуваченої особи зобов`язання діяти відповідно до конкретних положень цих нормативних актів, і які саме положення нею не були дотримані і перебувають у прямому причинному зв`язку із наслідками, що настали.

Між тим, якщо проаналізувати законодавчу базу, то можна дійти висновку, що у лікарів суцільні обов’язки та досить мало прав. При цьому обов’язки у пацієнтів прямо не визначаються, а випливають з прав лікаря. Хоча у цьому аспекті пацієнт не завжди правий та об’єктивний у відповідних медичних аспектах, адже, якщо він незадоволений навіть простим амбулаторним прийомом, може одразу написати заяву до поліції про недбале виконання своїх професійних обов'язків медпрацівником (стаття 140 КК України) та звернутися до суду. З цього приводу поширенні практики так званого шантажу з боку пацієнтів, зокрема, в сферах стоматології та естетичної медицини. Зазвичай, у цих випадках досить поширеним є компенсація процедури, повернення сплачених коштів тощо, тобто сторони обмежуються досудовим врегулюванням спору.

Крім того,  в умовах COVID-19 з особливою гостротою постало питання захисту трудових і соціальних прав медичних працівників, адже саме ці люди знаходяться у важких умовах праці.

Також можна констатувати про відсутність гарантій фізичної безпеки медичних працівників.

Підсумовуючи викладене, слід зазначити, що всі ситуації та кейси досить індивідуальні, а тому кожен у відносинах лікар - пацієнт має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права та свободи.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал та на Twitter, щоб бути в курсі найважливіших подій.