Порушення права на захист: практика ВС

Відповідно до п. 8 ч. 3 ст. 129 Конституції, ст. 14 Закону від 02 червня 2016 року N 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» забезпечення права на апеляційний перегляд справи є однією з основних засад судочинства.

На практиці трапляються випадки, коли слідчі органи, користуючись відсутністю законодавчо закріпленого права на оскарження ухвал слідчих суддів, які не входять до переліку ухвал, встановленого статтею 309 КПК України, отримують необмежені повноваження на здійснення тих чи інших дії, зокрема, щодо призначення та проведення перевірок суб’єктів господарювання, щодо зміни запобіжного заходу підозрюваному, щодо продовження терміну обов'язків передбачених ч. 5 ст. 194 КПК, щодо надання дозволу на тимчасовий доступ до речей і документів, які перебувають у володінні ТОВ з можливістю вилучення оригіналів документації щодо здійснення фінансово-господарської діяльності між ТОВ та іншими суб'єктами господарювання, про відмову у направленні осіб до медичного закладу для проведення психіатричної експертизи, про визначення порядку зберігання речових доказів у кримінальному провадженні шляхом передачі в управління АРМА майна, яке є речовим доказом у цьому кримінальному провадженні і на яке накладено арешт тощо.

Існують також різні погляди суддів Верховного Суду на реалізацію права на апеляційне оскарження ухвал суддів, які не входять до переліку ухвал, встановленого статтею 309 КПК України.

Так, Верховний Суд неодноразово наголошував на тому, що ст. 129 Конституції України гарантує право на апеляційний перегляд справи, а не кожного окремого судового рішення в межах кримінального провадження, відповідно до чого КПК України визначає, в яких випадках і які рішення слідчих суддів, судів першої інстанції підлягають перегляду в апеляційному порядку (постанова Верховного Суду від 4 квітня 2019 року у справі №494/6/18).

У постановах від 17 жовтня 2018 року (справа № 646/5552/17) та від 28 лютого 2019 року (справа № 161/4229/18), які стосувалися права на апеляційне оскарження ухвал слідчих суддів, Верховний Суд підкреслив, що «норми Конституції України та кримінального процесуального закону беззастережно гарантують право на апеляційне оскарження лише судового рішення, постановленого за наслідком розгляду справи (кримінального провадження в суді першої інстанції) по суті, а не всіх судових рішень у межах цієї справи (провадження).

Однак є й протилежна позиція Верховного Суду України, зокрема, у постанові від 12.10.2017 року, в якій йдеться про те, що в разі постановлення слідчим суддею ухвали, що не передбачена кримінальними процесуальними нормами, до яких відсилають положення ч. 3 ст. 309 КПК України, суд апеляційної інстанції не вправі відмовити у перевірці її законності, посилаючись на приписи ч. 4 ст. 399 КПК України.

Право на апеляційне оскарження такого судового рішення підлягає забезпеченню на підставі п. 17 ч. 1 ст. 7 та ч. 1 ст. 24 КПК України, які його гарантують, з огляду на положення ч. 6 ст. 9 КПК України, яка встановлює, що у випадках, коли положення КПК України не регулюють або неоднозначно регулюють питання кримінального провадження, застосовуються загальні засади кримінального провадження, визначені ч. 1 ст. 7 КПК України.

За нормами ч. 3 ст. 392 КПК України в апеляційному порядку можуть бути оскаржені ухвали слідчого судді у випадках, передбачених КПК.

Виходячи з логіки законодавця, ухвала слідчого судді може бути оскаржена в апеляційному порядку лише тоді, коли в КПК є норма, якою це дозволено.

Конституційний Суд України у Рішенні від 8 квітня 2015 року № 3-рп/2015 сформулював юридичну позицію, за якою обмеження права на апеляційне оскарження рішення суду не може бути свавільним та несправедливим; таке обмеження має встановлюватися виключно Конституцією та законами України, переслідувати легітимну мету, бути обумовленим суспільною потребою досягнення цієї мети, пропорційним та обґрунтованим; у разі обмеження права на оскарження судових рішень законодавець зобов`язаний запровадити таке нормативне регулювання, яке дасть можливість оптимально досягти легітимної мети з мінімальним втручанням у реалізацію права на судовий захист і не порушувати сутнісний зміст такого права (абзац третій підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини).

Стаття 129 Конституції України стосується гарантованого права на перегляд у суді апеляційної інстанції справи, розглянутої судом першої інстанції по суті. Зазначений конституційний припис надає законодавцю певну свободу розсуду: або передбачити можливість апеляційного оскарження будь-якого рішення, що його ухвалює суд у процесі розгляду справи, але не вирішує її по суті, або встановити обмеження чи заборону на оскарження в апеляційному порядку окремих процесуальних судових рішень, якими справа не вирішується по суті (Рішення Конституційного Суду України від 17 березня 2020 року № 5-р/2020)

Згідно зі статтею 24 КПК кожному гарантується право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого в порядку, передбаченому цим Кодексом; гарантується право на перегляд вироку, ухвали суду, що стосується прав, свобод чи інтересів особи, судом вищого рівня в порядку, передбаченому Кодексом, незалежно від того, чи брала така особа участь у судовому розгляді.

Водночас у рішенні Європейського суду з прав людини від 08 січня 2008 року щодо прийнятності заяви N 32671/02 у справі «Скорик проти України» зазначено, що право на суд, одним із аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним, воно може підлягати обмеженням, особливо щодо умов прийнятності скарги. Однак ці обмеження не повинні впливати на користування правом у такий спосіб і до такої міри, що саму його суть буде порушено. Вони повинні відповідати законній меті, і тут має бути розумний ступінь пропорційності між засобами, що застосовуються, та метою, яку намагаються досягнути.

На наш погляд, у будь-якому випадку, відмова у відкритті апеляційного провадження на підставі ч. 4 ст. 399 КПК України суперечить загальним засадам кримінального провадження, закріплених у статтях 19, 124, 129 Конституції України та статтях 7, 9, 24 КПК України, зокрема, щодо забезпечення права на оскарження процесуальних рішень, в даному випадку ухвали слідчого судді, яка не передбачена кримінальним процесуальним законом.

Відсутність права на апеляційне оскарження звужує право сторони на захист, оскільки обмежує право встановити чи в межах повноважень діяв слідчий суддя та прийняв рішення, яке не передбачене КПК України, чи встановлено судом повністю всі обставини для прийняття того чи іншого рішення.

При цьому за відсутності чіткого законодавчого регулювання можливості повного апеляційного оскарження ухвал слідчих суддів тягар з’ясування наявності цих підстав або їх відсутність покладено на суди, які з урахуванням шаленого навантаження не завжди мають змоги забезпечити дотримання права на оскарження процесуальних рішень, в даному випадку ухвали слідчого судді.

Нами було проаналізовано деякі постанови найвищих органів судової влади та з’ясовано, що Верховним Судом для вирішення питання про наявність підстав для апеляційного оскарження відповідних ухвали слідчих суддів відокремлено ухвали, які не підлягають оскарженню на такі групи:

• ухвалені поза межами процедури, передбаченої КПК (з питань, процедура вирішення яких слідчим суддею не передбачена КПК);
• ухвалені в межах передбаченої КПК процедури із застосуванням положень ч.6 ст.9 КПК та загальних засад кримінального провадження, визначених ч.1 ст.7 цього кодексу.

(Постанова Об’єднаної Палати ККС ВС від 31.05.2021 по справі №646/3986/19)

У цих справах вищі судові інституції вирішували питання щодо правомірності відмови у відкритті апеляційного провадження у зв’язку з відсутністю законодавчо встановленого чіткого переліку підстав для такого оскарження, адже, дійсно, неможливо відокремити усі випадки відсутності такого права на апеляційне оскарження. 

Так, наприклад, ухвала слідчого судді про визначення порядку зберігання речових доказів у кримінальному провадженні шляхом передачі в управління АРМА майна, яке є речовим доказом у цьому кримінальному провадженні і на яке накладено арешт, оскарженню в апеляційному порядку не підлягає відповідно до вимог ст. 309 КПК.

Об’єднана Палата ВС по справі № N 758/16546/18 дійшла таких висновків:

• ухвала слідчого судді про визначення порядку зберігання речових доказів у кримінальному провадженні шляхом передачі в управління АРМА має іншу правову природу. Це судове рішення вирішує інше питання, яке перебуває поза межами розділу II КПК, що визначає заходи забезпечення кримінального провадження та підстави їх застосування, у тому числі й глави 17 КПК, яка регламентує порядок накладення арешту на майно у кримінальному провадженні;
• потрібно розрізняти підстави для арешту майна від передачі такого майна на зберігання як речового доказу у кримінальному провадженні, у тому числі передачі майна в управління АРМА, а їх ототожнення є помилковим;
• при розгляді питання про визначення порядку зберігання речових доказів у кримінальному провадженні слід керуватися як загальними нормами, зокрема щодо порядку розгляду подання слідчого, так і спеціальними, зокрема частинами 2, 6 та 7 ст. 100 КПК щодо порядку зберігання речових доказів, а також ч. 1 ст. 309 КПК щодо переліку судових рішень слідчого судді, які підлягають оскарженню в апеляційному порядку.

За висновками ОП ВС, у нормативному приписі ч. 3 ст. 309 КПК імперативно вказано, що інші ухвали слідчого судді оскарженню не підлягають і заперечення проти них можуть бути подані під час підготовчого провадження в суді. Саме до таких рішень належить і рішення слідчого судді, яким визначається порядок зберігання речових доказів у кримінальному провадженні.

Однак, на наш погляд, ці висновки не зовсім узгоджуються з Конституційним правом на забезпечення права на апеляційний перегляд справи, як однією з основних засад судочинства.

У таблиці нижче приводимо деякі приклади процесуальних рішень найвищий судових інституцій щодо відмови у апеляційному оскарженню та відповідні висновки мотивів їх постановлення.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал та на Twitter, щоб бути в курсі найважливіших подій.