Грошова компенсація за частку успадкованої земельної ділянки у разі відсутності технічної можливості її поділу

Земельна ділянка може бути поділена в натурі між усіма спадкоємцями у частках, які їм належать, проте у разі відсутності технічної можливості такого поділу та вільного користування своєю частиною земельної ділянки, з урахуванням встановлених конкретних обставин, може порушуватися питання між спадкоємцями земельної ділянки щодо грошової компенсації їх спадкових частин. До такого висновку дійшов  Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,  розглянувши у порядку письмового провадження справу № 607/9865/16-ц за позовом однієї особи до двох інших про визнання права власності на спадкове майно.

Обставини справи

У вересні 2016 року жінка звернулася до суду з позовом до двох осіб про визнання права власності на спадкове майно.

Позовна заява мотивована тим, що її син разом зі своєю дружиною за час спільного подружнього життя набули у спільну сумісну власність земельну ділянку площею 0,20 га, цільове призначення для будівництва та обслуговування житлового будинку та завершений будівництвом, проте не оформлений житловий будинок, розташований на цій земельній ділянці. Пізніше син помер. Після його смерті відкрилась спадщина за законом на належне йому майно.

Позивач зазначала, що вона у встановленому законом порядку прийняла спадщину та частково оформила спадкові права за законом.

Посилалась на те, що відповідачка одноособово заволоділа правовстановлюючими документами на спірне спадкове майно та на її вимоги вказаних документів не надавала, у зв`язку із чим постановою нотаріуса Першої тернопільської державної нотаріальної контори їй було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину на 1/4 частину спірної земельної ділянки та спірного будинковолодіння.

З урахуванням викладеного та уточнень позовних вимог позивач просила суд визнати за нею право власності, у порядку спадкування за законом після смерті сина, на 1/4 частину земельної ділянки площею 0,20 га для будівництва та обслуговування житлового будинку.

Суд установив, що спадкоємцями першої черги за законом є дружина, дочка та мати. Позивачка в установленому законом порядку прийняла спадщину та частково оформила спадкові права за законом. Рішенням суду першої інстанції, залишеним без змін постановою апеляційного суду, за позивачкою визнано право власності на 1/4 частину земельної ділянки у порядку спадкування за законом. При цьому суди виходили з того, що спірна земельна ділянка є об’єктом спільної сумісної власності сина та його дружини, оскільки придбана подружжям на підставі договору купівлі-продажу у період шлюбу, тому їх частки визнаються рівними, незалежно від того, на кого зареєстровано право власності. У решті позовних вимог відмовлено через те, що до дня смерті її родич лише отримував дозвіл на будівництво спірного будинку, тому об’єкти самочинного будівництва не є об’єктами права власності і не входять до складу спадщини. Відповідачка не погодилася з таким рішенням і подала касаційну скаргу.

Верховний Суд погодився з таким висновком судів першої та апеляційної інстанцій з огляду на таке. Вирішуючи спір, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, з урахуванням встановлених обставин і вимог статей 12, 81 ЦПК України, встановивши, що спірна земельна ділянка була придбана під час шлюбу та є об’єктом спільної сумісної власності, обґрунтовано вважав, що після смерті чоловіка відкрилась спадщина на належну йому 1/2 частину цієї земельної ділянки та враховуючи те, що на день смерті останнього його дочці виповнилось 17 років і вона відповідно до вимог частини четвертої статті 1268 ЦК України вважається такою, що прийняла спадщину, дійшов обґрунтованого висновку щодо наявності правових підстав для задоволення позовних вимог позивача про визнання за нею права власності на 1/4 частину земельної ділянки у порядку спадкування за законом.

При цьому Верховний Суд звернув увагу на те, що земельна ділянка може бути поділена в натурі між усіма спадкоємцями у частках, які їм належать, проте у разі відсутності технічної можливості такого поділу та вільного користування своєю частиною земельної ділянки, з урахуванням встановлених конкретних обставин, позивач може порушувати питання до інших спадкоємців земельної ділянки щодо грошової компенсації своєї спадкової частини спірної земельної ділянки.

Верховний Суд враховував, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).

Посилання у касаційній скарзі як на підставу для скасування оскаржуваних судових рішень першої та апеляційної інстанцій на порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин справи, які мають значення для правильного вирішення справи, колегія суддів відхиляє, оскільки вони зводяться до незгоди заявника з висновками суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій.

Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів та їх переоцінювати згідно з положеннями статті 400 ЦПК України (у редакції, чинній станом на 18 травня 2020 року).

Інші доводи касаційної скарги не спростовують законність та обґрунтованість судових рішень, а також містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції.

З огляду на вищевикладене, доводи касаційної скарги не знайшли свого підтвердження та не дають підстав для висновку про неправильне застосування норм матеріального права та порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

Відтак постановою Верховного Суду рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 6 листопада 2018 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 24 січня 2019 року залишено без змін, касаційну скаргу доньки сина залишено без задоволення.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал та на Twitter, щоб бути в курсі найважливіших подій.