Комітет схвалив законопроект Стефанчука, який вимагає розробити три нових кодекси

Комітет з питань організації державної влади, місцевого самоврядування, регіонального розвитку та містобудування на своєму засіданні 3 березня 2021 року рекомендував Верховній Раді за наслідками розгляду в першому читанні прийняти за основу проект Закону України про дерадянізацію законодавства України (реєстр. № 4284), внесений народним депутатом України Стефанчуком Р.О.

Проект Закону має на меті скасування дії численних нормативно-правових актів часів СРСР, застосування яких є неможливим, непотрібним та має дезорієнтуючий вплив.

Зокрема, в тексті Житлового кодексу досі існують посилання на Основи житлового законодавства Союзу РСР і союзних республік та Раду Міністрів СРСР, Цивільний кодекс Української РСР, а також діє стаття 85 про обмін жилих приміщень у будинках, розташованих на території Української РСР та іншої союзної республіки. Крім того, з тексту Кодексу не виключені згадки про колгоспи та пільги по квартирній платі для їх членів.

Саме таких згадок про радянські часи та комуністичну партію хоче позбавитися автор законопроекту.

Також у КЗпП з’явиться роботодавець замість власника та працівники замість трудящих і зникне застосування заходів громадського впливу.

Реалізація проекту Закону також передбачає розроблення та затвердження міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади нормативно-правових актів, зокрема, обов’язок Кабінету Міністрів України в установлені строки розробити та внести на розгляд Верховної Ради України проекти Житлового кодексу України, Трудового кодексу України та Адміністративного деліктного кодексу України. Такі проекти повинні бути розроблені до 1 січня 2022 року.

ГНЕУ зауважило, що такі строки є надто короткими з урахуванням заходів, які необхідно буде вжити Кабінету Міністрів України, а прийняття відповідного законодавства у вказані строки також не є гарантованим. З огляду на обсяг і складність відповідних кодифікованих законодавчих актів завдання щодо їх розробки і внесення впродовж визначеного у проекті часу виглядає нереалістичним.

Зауваження ГНЕУ є слушним з огляду на те, що проект  Закону «Про працю» вносився в Раду тільки за два роки вже декілька разів, але жодного разу не дійшов навіть до першого слухання. Більше того, був підданий нищівній критиці. У Раду попередніх скликань також вносився проект Трудового кодексу, але спроби його ухвалити закінчилися провалом.

Аналогічна історія відбувалася і з Житловим кодексом. Всі проекти, які опрацьовувалися протягом останніх двадцяти років, залишилися проектами.

Термін «дерадянізація» також не подобається ГНЕУ, оскільки використання цього терміна у назві призводить до того, що назва проекту не дає правильного уявлення про наміри законодавця та зміст законопроекту. Тож Головне управління пропонує змінити назву законопроекту та виключити з ЖК терміни «колгосп», «Ради народних депутатів», «Українська республіканська рада професійних спілок». Останні залишилися поза увагою Стефанчука.

Щодо змін до КЗпП, то ГНЕУ слушно зауважило, що вони до звільнення його від «радянщини» відношення не мають, оскільки КЗпП вже був «дерадянизований». Зокрема, термін «власник або уповноважений ним орган» колись був внесений до тексту КЗпП з метою відображення у трудовому законодавстві існування підприємств не лише державної, а й приватної власності. При чому він був внесений як заміна «радянських» термінів «адміністрація», «адміністрація підприємства, організації», «адміністрація підприємства, установи, організації» згідно із Законом України «Про внесення змін і доповнень до Кодексу законів про працю Української РСР при переході республіки до ринкової економіки» від 20.03.1991 № 871-12. Тому навряд чи вказану термінологію можна беззаперечно віднести до термінології радянських часів.

ГНЕУ також виступило проти заміни слова «робітник» на «працівник». У контексті ст. 26 КЗпП слово «робітник» означає не одну з груп соціальної стратифікації радянського суспільства (інтелігенція, селяни та робітники), а робітничу професію, і тому не може бути замінено на загальне поняття працюючої особи «працівник».

Крім того, Головне управління знайшло в КЗпП дискримінаційну норму, а саме: у змінах до п. 3 ч. 3 ст. 62 КЗпП дозволяється застосування надурочних робіт при необхідності закінчити почату роботу, яка внаслідок непередбачених обставин чи випадкової затримки з технічних умов виробництва не могла бути закінчена в нормальний робочий час, коли припинення її може призвести до псування або загибелі лише державного або комунального майна. Тож є підстави вважати це положення дискримінаційним щодо приватних роботодавців.

Суперечливими ГНЕУ вважає приписи проекту, пов’язані з міжнародними договорами України. Зокрема, у п. 2 Розділу ІІ «Прикінцевих та перехідних положень» йдеться про те, що «незастосування» відповідних актів СРСР та УРСР не стосується «міжнародних договорів України». Проте з аналізу змісту проекту та супровідних документів до нього не є зрозумілим, про які саме міжнародні договори України йдеться. Очевидно, що маються на увазі міжнародні договори, укладені УРСР або СРСР.

Але тут виникли проблеми. Відповідно до Закону України «Про правонаступництво України» Україна визнає свої зобов’язання за міжнародними договорами, укладеними УРСР до проголошення незалежності України (ст. 6 згаданого Закону) та факт правонаступництва України за правами і обов’язками за міжнародними договорами СРСР, які не суперечать Конституції України та інтересам республіки (ст. 7).

Згідно зі ст. 26 Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23.05.1969 (набула чинності для України 13.06.1986) «кожен чинний договір є обов’язковим для його учасників і повинен добросовісно виконуватись» (Pacta sunt servanda). «Держава-учасниця не може посилатись на положення свого внутрішнього права як на виправдання для невиконання нею договору» (ст. 27 Віденської конвенції).

У запропонованому в проекті переліку актів органів державної влади і управління Союзу РСР, які пропонується визнати такими, що не застосовуються на території України (Додаток № 1), вказані сотні укладених СРСР міжнародних договорів у різних сферах (консульські конвенції, уникнення подвійного громадянства, уникнення подвійного оподаткування, взаємна правова допомога у кримінальних, цивільних, сімейних справах тощо). При цьому більшість таких договорів, конвенцій мають двосторонній характер.

Значна частина цих договорів є неактуальними для України або нечинними, зокрема, з огляду на зникнення суб’єктів, з якими (або щодо яких) вони були укладені (наприклад, договори з Соціалістичною Федеративною Республікою Югославія), однак деякі з них можуть і досі мати значення для України, визначати її міжнародно-правові зобов’язання і аналогічні зобов’язання інших держав щодо України.

Зокрема Віденською конвенцією про консульські зносини від 24.04.1963 (набула чинності для України 27.05.1989) передбачається, що встановлення консульських відносин між державами здійснюється за взаємною згодою між ними. Конвенція регламентує загальні засади міжнародного співробітництва у сфері консульських відносин.

Віденська конвенція про право міжнародних договорів не оперує таким поняттям, як одностороннє «визнання міжнародного договору таким, що не застосовується» на території відповідної держави. Тому, якщо якісь із міжнародних договорів СРСР, включених до Додатку № 1, на даний час зберігають свою чинність, їх дія (застосування) не може бути припинена у такий спосіб.

У цілому ГНЕУ попереджає, що з прийняттям запропонованого законопроекту (як закону) регулювання питань чинності тих чи інших нормативних актів набере досить суперечливого та заплутаного характеру.

Раніше «Судово-юридична газета» розповідала, за якими напрямами буде розвиватися цивільне законодавство.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал та на Twitter, щоб бути в курсі найважливіших подій.