Верховний Суд висловився стосовно спростування недостовірної інформації

Оскільки політичні діячі та посадові особи, які обіймають публічні посади або здійснюють публічну владу на місцевому, регіональному, національному чи міжнародному рівнях, вирішили апелювати до довіри громадськості та погодилися «виставити» себе на публічне політичне обговорювання, то вони підлягають ретельному громадському контролю і потенційно можуть зазнати гострої та сильної громадської критики у засобах масової інформації з приводу того, як вони виконували або виконують свої функції.

На цьому наголосив Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 132/1489/18.

Обставини справи

Позивач звернувся до суду з позовом до відповідача, приватного підприємства «П» про спростування недостовірної інформації, захист честі, гідності та ділової репутації.

Суть спору полягала в тому, що в газеті була опублікована стаття, автором якої є відповідач. У цій статті він поширив наступну інформацію: «Наприклад, на одній із сесій сільської ради депутати одноголосно проголосували за виділення трьох гектарів землі під нове кладовище. Є й документи, які підтверджують дане рішення, а от нового кладовище немає. Бо виділені під поховання гектари разом із землями запасу на даний час перебувають в оренді фермерського господарства сина особи_3».

Позивач зазначав, що така інформація не відповідає дійсності, порушує його права та свободи, ганьбить честь, гідність та ділову репутацію, оскільки поширена в той час, коли він працював сільським головою Новогребельської територіальної громади, а тому міг бути зацікавлений у передачі земельної ділянки, яка була виділена під кладовище, в оренду фермерського господарства його сина.

Рішенням Калинівського районного суду Вінницької області, залишеним без змін постановою Вінницького апеляційного суду, у задоволенні позову відмовлено.

Суд першої інстанції керувався тим, що позивачем не доведено факт поширення недостовірної інформації відповідачем, а також те, що внаслідок цього порушено його особисті немайнові права. Відмовлено у стягненні моральної шкоди, оскільки така вимога є похідною від вимог про захист честі, гідності і ділової репутації.

Апеляційний суд також зазначив, що позивач був публічною особою і це тягне за собою ширші межі допустимої критики порівняно з такими межами щодо звичайних громадян. Позивачем не доведено, що вказана інформація поширена з «явним злим умислом», оскільки відповідач висловився про факт перебування земельних ділянок зі слів старожилів села.

Висновок Верховного Суду

Судді ВС підкреслили, що у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 серпня 2018 року у справі № 607/4318/16-ц зроблено висновок, що «оскільки політичні діячі та посадові особи, які обіймають публічні посади або здійснюють публічну владу на місцевому, регіональному, національному чи міжнародному рівнях, вирішили апелювати до довіри громадськості та погодилися «виставити» себе на публічне політичне обговорювання, то вони підлягають ретельному громадському контролю і потенційно можуть зазнати гострої та сильної громадської критики у засобах масової інформації з приводу того, як вони виконували або виконують свої функції. При цьому зазначені діячі та особи не повинні мати більшого захисту своєї репутації та інших прав порівняно з іншими особами. У зв’язку з цим межа допустимої критики щодо політичного діяча чи іншої публічної особи або органу державної влади є значно ширшою, ніж окремої пересічної особи. Вказані особи неминуче відкриваються для прискіпливого висвітлення їх слів та вчинків і повинні це усвідомлювати».

Також ВС нагадав, що відповідно до усталеної практики ЄСПЛ вираження поглядів є однією з важливих засад демократичного суспільства та однією з базових умов прогресу суспільства в цілому та самореалізації кожної окремої особи. Відповідно до пункту 2 статті 10 Конвенції її предмет стосується не тільки «інформації» чи «ідей», які сприймаються зі схваленням чи розглядаються як необразливі або нейтральні, але й тих, які можуть ображати, шокувати чи непокоїти. Саме такими є вимоги плюралізму, толерантності та широти поглядів, без яких немає «демократичного суспільства» (KARPYUK AND OTHERS v. UKRAINE, № 30582/04, 32152/04, § 188, ЄСПЛ, від 06 жовтня 2015 року)».

Преса відіграє істотну роль у демократичному суспільстві. І хоча вона не може переступати певні межі, зокрема, щодо репутації, прав інших осіб і необхідності запобігання розголошенню конфіденційної інформації, тим не менш, її обов'язком є передавати у спосіб, сумісний із її обов'язками та відповідальністю, інформацією та ідеї з усіх питань суспільного інтересу, включно з тими, що стосуються правосуддя. Не тільки на неї покладається завдання передати таку інформацію та ідеї; громадськість також має право їх отримувати. Стаття 10 захищає не лише суть висвітлених ідей та інформації, але також і форму, в якій вони надаються. Журналістська свобода також включає можливість перебільшень або навіть провокацій. Пункт 2 статті 10 Конвенції майже не надає можливостей для обмеження свободи вираження поглядів, коли йдеться про виступи політиків або про питання які становлять суспільний інтерес. Крім того, межа допустимої критики щодо такої публічної особи, як політик є ширшою ніж щодо приватної особи. На відміну від останнього, перший неминуче та свідомо йде на те, щоб усі його слова та вчинки були об`єктом пильної уваги з боку журналістів та широкого загалу, тому має виявляти більшу толерантність (GAZETA UKRAINA-TSENTR v. UKRAINE, № 16695/04, §46, ЄСПЛ, від 15 липня 2010 року).

Безсумнівно, пункт 2 статті 10 Конвенції дає можливість захищати репутацію інших осіб, тобто всіх людей, і цей захист поширюється і на політиків також, навіть коли вони не виступають як приватні особи; але в цьому разі вимоги такого захисту мають розглядатися у зв'язку з інтересами відкритого обговорення політичних питань. Слід уважно розрізняти факти та оціночні судження. Наявність фактів можна довести, а правдивість оціночних суджень не можна (LINGENS v. AUSTRIA, № 9815/82, § 42, 46, ЄСПЛ, від 08 липня 1986 року).

ВС зауважив, що ЄСПЛ вказує, «у своїй практиці Суд розрізняє факти та оціночні судження. Якщо існування фактів може бути підтверджене, правдивість оціночних суджень не піддається доведенню. Вимога довести правдивість оціночних суджень є нездійсненною і порушує свободу висловлення думки як таку, що є фундаментальною частиною права, яке охороняється статтею 10 Конвенції. Однак навіть якщо висловлення є оціночним судженням, пропорційність втручання має залежати від того, чи існує достатній фактичний базис для оспорюваного висловлювання. Залежно від обставин конкретної справи, висловлювання, яке є оціночним судженням, може бути перебільшеним за відсутності будь-якого фактичного підґрунтя (UKRAINIAN MEDIA GROUP v. UKRAINE, № 72713/01, § 41, 42, ЄСПЛ, 29 березня 2005 року).

ВС підкреслив, що ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлювання оціночних суджень. Оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості (частина перша та друга статті 30 Закону України «Про інформацію»)

Також ВС підкреслив, що у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 липня 2020 року в справі № 200/20351/18 (провадження № 61-21258св19) вказано, що «вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначати характер такої інформації та з'ясовувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням, чи критикою та чи є вона такою, що виходить за межі допустимої критики за встановлених судами фактичних обставин справи».

Відповідно до статті 34 Конституції України кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір.

Так, суди встановили, що позивач на час розміщення оспорюваної інформації перебував на посаді сільського голови та був кандидатом на посаду голови Новогребельської ОТГ, а відповідні висловлювання здійсненні відповідачем під час передвиборчої агітації; зазначені висловлювання стосувалось саме оцінки факту, що в оренді сина позивача перебувають землі запасу Новогребельської сільської ради, до складу яких входила санітарно-захисна зона під кладовище.

ВС зазначив, за таких обставин та враховуючи положення статті 10 Конвенції суди зробили правильний висновок про відсутність підстав для задоволення позову про захист честі, гідності та дідової репутації.

Враховуючи обставини справи, Верховний Суд залишив касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої та апеляційної інстанції – без змін.

Раніше «Судово-юридична газета» писала про визнання поширеної інформації недостовірною.

 Підписуйтесь на наш Telegram-канал, щоб бути в курсі найважливіших подій.