Верховний Суд висловився щодо згоди одного з подружжя на укладення договору

Для укладення кредитного договору (за яким позичальником виступає один з подружжя) отримання згоди другого з подружжя не потрібне, оскільки цей правочин не стосується спільного майна подружжя, а той з подружжя, хто позичає кошти, не розпоряджається спільним майном подружжя, він стає учасником зобов’язальних правовідносин.

На цьому наголосив Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 619/761/18.

Обставини справи

З матеріалів справи відомо, що позивач звернулася до суду з позовом до публічного акціонерного товариства Банк «М», особи_4 про визнання договору недійсним.

Позовна заява мотивована тим, що між ПАТ Банк «М» та особою_4 було укладено договір про надання споживчого кредиту, на забезпечення виконання умов якого останній передав в іпотеку банку нежиле приміщення, а саме: магазин-салон з котельною, гаражі, прохідну автостоянку, огорожу.

ПАТ Банк «М» звернулося до Дергачівського районного суду Харківської області з позовною заявою до особи_4 про стягнення заборгованості за договором. Особа_1 була залучена в якості третьої особи у справі за вищевказаним позовом, після чого вона мала можливість ознайомитися з усіма документами та вимогами, пред’явленими банком до суду.  Особа_4 та особа_1 є подружжям та перебувають в офіційно зареєстровану шлюбі з 24 квітня 2004 року, а проживають однією сім’єю без реєстрації шлюбу ще з серпня 2002 року. Укладення її чоловіком правочину на отримання кредиту в розмірі 2 525 000,00 грн виходить за межі дрібного побутового та є правочином, укладеним стосовно цінного майна. Письмової згоди позивач не надавала ні в усній, ні в письмовій формі. Наразі звернення стягнення заборгованості за кредитним договором вплине на майновий стан сім’ї.

Посилаючись на вказані обставини, позивач просила суд визнати недійсним договір про надання споживчого кредиту, укладений між її чоловіком та ПАТ Банк «М».

Рішенням Дергачівського районного суду Харківської області в задоволенні позову відмовлено.

Судове рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише у тому разі, коли мало місце відчуження спільного майна подружжя.  Оскільки кредитний договір, який просить визнати недісйним позивач, не є розпорядженням майна подружжя, то письмова згода дружини на його укладення не вимагається, тому підстави вважати порушеними права позивача при укладенні спірного кредитного договору відсутні.

Постановою Харківського апеляційного суду рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Висновок Верховного Суду

Судді ВС підкреслили, що відповідно до частин першої-третьої статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її/його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовного цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.

Положення цієї статті визначає правила розпорядження подружжям майном, що є об`єктом права їх спільної сумісної власності. Таке розпорядження здійснюється шляхом укладення дружиною та/або чоловіком різноманітних правочинів з іншими особами. Якщо правочин щодо спільного майна укладає один з подружжя, то воля другого з подружжя, його згода на укладення правочину має бути з’ясована окремо.

ВС зазначив, що приписи статті 65 СК України регулюють правовідносини щодо розпорядження майном, яке є спільною сумісною власністю подружжя, і не стосуються права одного із подружжя на отримання кредиту, оскільки кредитний договір за своєю правовою природою є правочином щодо отримання у власність грошових коштів, а не правочином щодо розпорядження належним подружжю майном.

Такий договір створює обов’язки для другого з подружжя лише у разі, якщо майно одержане за договором, використане в інтересах сім’ї (частина четверта статті 65 СК України).

Для укладення кредитного договору (за яким позичальником виступає один з подружжя) отримання згоди другого з подружжя не потрібне, оскільки цей правочин не стосується спільного майна подружжя, а той з подружжя, хто позичає кошти, не розпоряджається спільним майном подружжя, він стає учасником зобов’язальних правовідносин.

ВС зазначив, що, виходячи із системного аналізу зазначених норм права, в контексті встановлених судами обставин справи, висновок судів попередніх інстанцій про відмову у визнанні недійсним кредитного договору з передбачених у статті 65 СК України підстав (у зв’язку з нетриманням згоди на його укладенні від дружини позичальника) є правильним.

Доводи касаційної скарги про неврахування судами попередніх інстанцій правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року у справі № 6-1568цс15, є неспроможними, оскільки вони постановлені за інших правовідносин, зокрема, стосуються порядку укладення іпотечного договору (правовими наслідками якого є розпорядження майном), а не договору про надання споживчого кредиту.

Враховуючи обставини справи, Верховний Суд залишив Касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої та апеляційної інстанції – без змін.

Раніше «Судово-юридична газета» писала, що ВС висловився щодо визнання індивідуальної частини договору про надання фінансового кредиту недійсною.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, щоб бути у курсі найважливіших подій.