Судді Великої Палати висловили рекордну кількість окремих думок по одній справі

15 червня 2020 року ВП ВС винесла постанову по справі  № 826/20221/16 за позовом 6 осіб до Національного банку, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, уповноважених осіб Фонду на здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ «Комерційний банк «Приватбанк», ПАТ «Комерційний банк «Приватбанк» (на сьогодні АТ «Комерційний банк «Приватбанк»), Кабінету Міністрів України (як процесуального правонаступника Міністерства фінансів України), ПАТ «Укргазбанк» про визнання протиправними та скасування рішень, поворот їх виконання. Касаційні скарги подав НБУ, «Приватбанк» та Міністерство фінансів України.

Обставини справи

У грудні 2016 року 6 осіб звернулися до суду з позовом, у якому з урахуванням заяв про зміну позовних вимог просили визнати протиправним та скасувати рішення Комісії з питань визначення пов’язаних із банком осіб і перевірки операцій банків із такими особами Національного банку України від 13 грудня 2016 року у частині визнання позивачів пов’язаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами; визнати протиправним та скасувати наказ уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ «КБ «Приватбанк» від 20 грудня 2016 року у частині, що стосується прав та інтересів позивачів щодо зупинення/блокування/припинення чи будь-якого іншого обмеження здійснення видаткових (витратних) готівкових та/або безготівкових операцій за депозитними чи будь-якими іншими рахунками, відкритими у ПАТ «КБ «Приватбанк»; визнати протиправним та скасувати рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк» у частині, що стосується прав та інтересів позивачів, тощо.

На обґрунтування своїх вимог позивачі зазначили про безпідставність визнання їх особами, пов’язаними з ПАТ «КБ «Приватбанк», а також порушення відповідачем процедури вирішення цього питання. Наслідком цього протиправного, на переконання позивачів, рішення через ланцюг подальших рішень і дій відповідачів стало незаконне позбавлення їх права розпорядження грошовими коштами, розміщеними на депозитних рахунках. Поновити свої порушені права позивачі вбачають можливим у сформульований у позовній заяві спосіб.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, позов задовольнив повністю. Він мотивував своє рішення тим, що статус позивачів, як пов’язаних з банком осіб, не доведений і що особа, визнана пов’язаною із банком, вважається такою лише після спливу 15-денного строку, передбаченого для доведення протилежного банком. Водночас усі подальші рішення Фонду та уповноважених осіб Фонду, як і відповідні договори, були складені в межах такого строку і ґрунтувались вони саме на обставині пов’язаності позивачів з ПАТ «КБ «Приватбанк». Під час розгляду і вирішення справи було встановлено відсутність правових підстав для прийняття рішення від 13 грудня 2016 року у частині визнання позивачів пов’язаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами, що стало визначальним для висновку про визнання його протиправним і скасування.

Задовольняючи решту позовних вимог, суди попередніх інстанцій виходили з того, що ці вимоги мають похідний характер, оскільки всі оскаржувані рішення Фонду та НБУ, а також укладені за участю Фонду та уповноважених осіб Фонду договори об’єднані спільною підставою визначення позивачів пов’язаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами відповідно до рішення Комісії від 13 грудня 2016 року.

При цьому в частині позовних вимог, які стосувалася визнання нечинними договорів про придбання акцій та актів приймання-передачі до них, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку, що суд адміністративної юрисдикції має на це повноваження в розглядуваному випадку, оскільки згадані договори мають характер адміністративних їх укладено поза волею позивачів, за участю суб’єктів владних повноважень на виконання владних функцій, визначених статтею 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (у редакції до 23 травня 2020 року). Крім цього, суди зауважили, що обмін прав вимоги позивачів до ПАТ «КБ «Приватбанк» на акції додаткової емісії здійснено з порушенням правил статті 41-1 зазначеного Закону, оскільки такий обмін вчинено відносно обтяжених вимог.

Також суди дійшли висновку, що з метою повного відновлення порушених прав позивачів підлягають задоволенню також і вимоги про стягнення з ПАТ «КБ «Приватбанк» сум грошових коштів, а також процентів, які не були нараховані на них станом на 22 лютого 2017 року, як поворот виконання зазначених вище оспорюваних рішень відповідачів та договорів про придбання акцій з відповідними актами приймання-передачі.

Позиція Великої Палати Верховного Суду

Щодо позовної вимоги про визнання протиправним та скасування рішення Комісії від 13 грудня 2016 року у частині визнання позивачів пов’язаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами, як зазначила ВП ВС, норми Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» щодо пов’язаних з банком осіб підлягають застосуванню, якщо особи підпадають під визначення частини першої статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність», незалежно від того, чи був такий статус цих осіб підтверджений рішенням Національного банку України чи виявлений банком самостійно.  

«Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у зв’язку зі зміною складу акціонерів ПАТ «КБ «Приватбанк» колишні акціонери не є акціонерами цього банку з дня переходу права власності на акції від колишніх акціонерів до держави як інвестора. З того ж дня особи, які були пов’язані з ПАТ «КБ «Приватбанк» через свої зв’язки з колишніми акціонерами, втратили статус пов’язаних з цим банком осіб.

При цьому рішення Комісії від 13 грудня 2016 року у частині визнання позивачів пов’язаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами було прийняте до того, як склад акціонерів цього банку змінився.

Отже, на час ухвалення судових рішень зазначене рішення Комісії вичерпало свою дію щодо всіх позивачів незалежно від того, чи була до них застосована процедура обміну їх вимог до банку на акції банку.  

Водночас позивачі не позбавлені права посилатися на неправомірність прийняття таких рішень у частині, що стосується їх прав, як на підставу позову з позовними вимогами, які можуть бути предметом судового розгляду.

Отже, у цьому спорі позовна вимога про визнання протиправним та скасування рішення Комісії від 13 грудня 2016 року у частині визнання позивачів пов’язаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами за своєю суттю є не позовною вимогою, а підставою основної позовної вимоги, спрямованої на захист прав позивачів, яка відповідає їх дійсному прагненню.

Причиною звернення позивачів до суду є їхнє прагнення одержати від ПАТ «КБ «Приватбанк» грошові кошти. Це є основною вимогою у цьому спорі. Під час розгляду спору про стягнення грошових коштів (депозиту та процентів, нарахованих за ним) позивачі вправі доводити відсутність у них статусу осіб, повязаних з банком, у певний період часу як підставу своїх вимог, посилаючись безпосередньо на частину першу статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність», без оскарження рішення Національного банку України про визнання їх повязаними з банком особами як самостійної позовної вимоги.

Поняття «спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства» слід тлумачити в широкому значенні, тобто як поняття, що стосується спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, і тих, які взагалі не підлягають судовому розгляду.

Отже, провадження у справі в частині зазначених вимог слід закрити, оскільки спір у цій частині не підлягає судовому розгляду в суді жодної юрисдикції», - зазначено у постанові ВП ВС.

Втім, судді Великої Палати Верховного Суду В. Британчук, Ю. Власов, Ж. Єленіна, В. Князєв, О. Прокопенко, В. Уркевич та О. Яновська виклали з цього приводу окрему думку. Слід зазначити, що серед них і Олександр Прокопенко, який був в цій справі доповідачем.

«…На нашу думку, скасування таких, що набрали законної сили, судових рішень судів попередніх інстанцій, ухвалених по суті позовних вимог із закриттям провадження в адміністративній справі, не відповідає потребі ефективного та швидкого вирішення питань, пов’язаних із юрисдикцією, адже обумовлює розгляд справи спочатку судом іншої юрисдикції, що не може бути виправдано з огляду на існування практичної можливості відновлення прав позивачів судом у порядку адміністративного судочинства, про що зазначено вище, та часу, що минув від дня подання позовної заяви. Скасування рішень судів попередніх інстанцій наразі більшою мірою спрямоване на досягнення юридичного формалізму, ніж на виправлення важливої судової помилки.

Оскільки розгляд цієї справи відбувався частково в закритому судовому засіданні у звязку з необхідністю захисту наявної у справі інформації та документів, які містять банківську таємницю (відповідно до пунктів 1, 3 частини другої статті 60 Закону України «Про банки і банківську діяльність»), у тексті цієї окремої думки інформація про номери банківських рахунків, суми депозитів позивачів та суми відсотків за цими депозитами, підлягає заміні літерними або цифровими позначеннями.

Крім того, за змістом частини третьої статті 355 КАС, якщо суддя-доповідач не згодний з постановою суду касаційної інстанції, постанова оформлюється іншим суддею.

Отже, суддям, які проголосували за відповідне рішення Великої Палати Верховного Суду, необхідно було б дотриматися вимог частини третьої статті 355 КАС та зазначити у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 червня 2020 року суддю чи суддів, які оформили її текст», - зазначено в окремій думці цих суддів.

Також інші судді висловили ряд окремих думок по цій справі.

Зокрема, збіжна окрема думка суддів Антонюк Н. О., Данішевської В. І., Кібенко О. Р., Лобойка В. М., Пророка В. В., Рогач Л. І.

«… позовна вимога, спрямована на усунення правової невизначеності, є способом захисту інтересу лише в разі, якщо така невизначеність триває на момент вирішення спору, зокрема, якщо відповідач продовжує не визнавати прав позивача.

Оскільки особа набуває статусу повязаної з банком особи в силу закону, то вона і втрачає цей статус автоматично з моменту втрати ознак такої повязаності.

Водночас у цій справі позивачі звернулися з вимогою, яка, як зазначено вище, не є способом захисту інтересів особи в правовій визначеності на минуле, задоволення такої вимоги не здатне поновити прав позивачів, які вже порушені, ні за яких обставин справи, і при цьому незалежно від юрисдикції суду. Тому поняття «спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства» слід тлумачити в широкому значенні, тобто як поняття, що стосується спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, і тих, які взагалі не підлягають судовому розгляду», - зазначено у ній.  

Також до рішення ВП ВС є окремі думки О. Ситнік та О. Ткачука.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, щоб бути у курсі найважливіших подій.