Стягнення заборгованості за кредитним договором: позиція ВС

Виходячи із принципів справедливості, добросовісності на позичальника не може бути покладено обов’язок сплачувати платежі за послуги, які ним фактично не замовлялись і які банком фактично не надавались, а встановлення платежів за такі послуги було заборонено законом.

До такого висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 214/2793/16-ц.

Обставини справи

Публічне акціонерне товариство «А» звернулося до суду з позовом до особи_4, особи_5 про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Позовна заява мотивована тим, що між відкритим акціонерним товариством  «С», правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «С» та особою_4 укладено кредитний договір за умовами якого останньому було надано кредит у розмірі 60 000  дол. США, зі сплатою 12,5 % річних за користування кредитом, кінцевим терміном повернення до 23 вересня 2018 року. Цього ж дня, із метою забезпечення виконання зобов’язання за вказаним кредитним договором між ВАТ «С» та особою_5 укладено договір поруки, за умовами якого остання зобов’язалася відповідати за належне виконання позичальником зобов’язання за кредитним договором.

Між ПАТ «С» та публічним акціонерним товариством «Д» було укладено договір купівлі-продажу прав вимоги, відповідно до умов якого до ПАТ «Д» перейшло право вимоги за кредитними договорами. У свою чергу, між ПАТ «Д» та публічним акціонерним товариством «А» укладено договір купівлі продажу прав вимоги, відповідно до умов якого до ПАТ «А» перейшло право вимоги за кредитним договором.

У порушення умов кредитного договору, а також статей 509, 526, 1054 ЦК України, відповідачі зобов’язання за вказаним договором належним чином не виконували, чим порушили умови кредитного договору. Станом на 1 квітня 2016 року утворилась прострочена заборгованість, яка з урахуванням процентів за користування кредитом та пені становить 12 640,37 дол. США, яку позивач просить суд стягнути з відповідачів як солідарних боржників на свою користь.

Рішенням Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області позов задоволено. Постановою Дніпровського апеляційного суду рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Не погоджуючись із рішенням суду першої та апеляційної інстанції, касатор подав касаційну скаргу.

Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій не було перевірено правомірність видачі валютного кредиту Криворізьким відділенням ВАТ «С» та  можливість здійснення валютно-обмінних операцій структурним підрозділом ВАТ «С». Сам договір споживчого кредиту містить умови, які є несправедливими в цілому, суперечать принципу сумлінності, що є наслідком істотного дисбалансу договірних прав та обов`язків і призводить до погіршення становища споживача. Під час укладення кредитного договору банк порушив права заявника як споживача, ввівши його в оману, оскільки не надав йому інформацію про умови кредитування, орієнтовну сукупну вартість кредиту та інших фінансових зобов`язань споживача, які пов`язані з отриманням, обслуговуванням і погашенням кредиту. На думку заявника умови кредитного договору є несправедливими, містять заборонені дискримінаційні умови щодо боржника та суперечать принципу добросовісності, що є наслідком істотного дисбалансу договірних прав і обов`язків на погіршення становища споживача.

Висновок Верховного Суду

Матеріалами справи узгоджується, що при укладенні оспорюваного кредитного договору сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі; на момент укладення правочину ОСОБА_4 не заявляв додаткових вимог щодо умов оспорюваного договору та в подальшому виконував його умови. При цьому, позичальнику було надано інформацію щодо орієнтованої сукупної вартості кредиту, реальної процентної ставки, графіку погашення кредиту та умов кредитування в іноземній валюті, на підтвердження чого свідчить оспорюваний договір.

ВС зауважив, що посилання позивача на несправедливі умови кредитного договору та їх невідповідності принципу добросовісності, що є наслідком погіршення становища споживача, спростовуються змістом кредитного договору та не узгоджуються з матеріалами справи.

Умови кредитного договору були доведені позичальнику у письмовому вигляді та містяться у тексті самого договору кредиту, позичальник з такими умовами був ознайомлений та погодився з ними, про що свідчить його підпис та подальше виконання його умов.

У той же час, встановивши відсутність підстав для визнання оспорюваного кредитного договору недійсним в цілому, суд не врахував недійсність положення щодо сплати комісії, яке міститься у пунктах 3.11., 3.12.

Так, у пункті 3.11. передбачена сплата позичальником комісії за перевірку документів у розмірі 1,00% від розміру кредиту без ПДВ.У пункті 3.12. передбачена сплата позичальником комісії за касове обслуговування у розмірі 0,75% від суми видачі.

Судді ВС підкреслили, що згідно з абзацом другим частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» ( у редакції, чинній на момент укладенні спірного кредитного договору) споживач не зобов’язаний сплачувати кредитодавцеві будь-які збори, відсотки або інші вартісні елементи кредиту, що не були зазначені в договорі.

Відповідно до частин п'ятої, восьмої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів (у редакції, чинній на момент укладення спірного договору) нечіткі або двозначні положення договорів зі споживачами тлумачаться на користь споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним.

Також, ВС зауважив, що рішенням Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 у справі щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22, 23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозв`язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) підтверджено, що положення пунктів 22, 23 статті 1, статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» з подальшими змінами у взаємозв`язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.

Згідно з частиною третьою статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» (у редакції, чинній на момент укладення спірного кредитного договору) банкам забороняється вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов`язаної особи банку як обов`язкову умову надання банківських послуг.

Відповідно до пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168 (у редакції, чинній на момент укладення спірного кредитного договору), банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача, тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на кредитного договору тощо).

Отже, виходячи із принципів справедливості, добросовісності на позичальника не може бути покладено обов’язок сплачувати платежі за послуги, які ним фактично не замовлялись і які банком фактично не надавались, а встановлення платежів за такі послуги було заборонено законом.

Таким чином, позовні вимоги особи_4 про визнання недійсними пунктів 3.11., 3.12. щодо сплати позичальником на користь банку комісії за перевірку документів та касове обслуговування, знайшли своє підтвердження під час розгляду справи в суді касаційної інстанції, а аргументи касаційної скарги щодо неправильного застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права в цій частині колегія суддів визнає прийнятними.

У той же час, заперечуючи проти задоволення зустрічного позову, у суді першої інстанції представник ПАТ «А» просив застосувати позовну давність.

Враховуючи те, що порушення сторонами вимог статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність», частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» було допущено саме в момент укладення оспорюваного договору - 24 вересня 2008 року, то саме в цей момент  особа_4 був обізнаний про умови кредитного договору, якими установлено сплату комісії за перевірку документів та касове обслуговування, однак з позовом до суду особа_4 звернувся у липні 2017 року.

З урахуванням наведеного у задоволенні зустрічних позовних вимог особи_4 про визнання недійсними пунктів 3.11., 3.12 щодо сплати позичальником на користь банку комісії за перевірку документів та косове обслуговування, слід відмовити саме у зв’язку з пропуском позовної дальності, а не за безпідставністю, як мотивували суди попередніх інстанцій.

За таких підстав та з урахуванням положень статті 412 ЦПК України, колегія суддів Верховного Суду вважає за можливе змінити судові рішення судів попередніх інстанцій в частині мотивів відмови у задоволенні зустрічного позову особи_ 4 про визнання недійсними пунктів 3.11., 3.12. щодо сплати позичальником на користь банку комісії за перевірку документів та касове обслуговування, а саме у зв`язку із пропуском позовної давності.

Щодо вирішення первинного позову про стягнення кредитної заборгованості колегія суддів Верховного суду погодилась з висновками судів попередніх інстанцій.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, правильно встановив, що боржник належним чином не виконує умови кредитного договору, у зв’язку із чим виникла заборгованість, яка підлягає солідарному стягненню з боржника та поручителя на користь кредитора.

Доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, щодо порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права при вирішення первинного позову про стягнення кредитної заборгованості не можуть бути підставами для скасування судових рішень судів попередніх інстанцій, оскільки зводяться до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції, були предметом дослідження у суді із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

При вирішенні первинного позову про стягнення кредитної заборгованості суди попередніх інстанцій правильно визначили характер правовідносин між сторонами, застосували закон, що їх регулює, повно і всебічно дослідили матеріали справи та надали належну оцінку доводам стороні і зібраним у справі доказам.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу задовольнити частково, а оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій змінити в частині мотивів відмови у задоволенні зустрічного позову  особи_4 про визнання недійсними пунктів 3.11., 3.12. щодо сплати позичальником на користь банку комісії за перевірку документів та касове обслуговування, а саме у зв`язку із пропуском позовної давності; в іншій частині вирішення зустрічного позову та вирішення первинного позову про стягнення кредитної заборгованості судові рішення судів попередніх інстанцій залишити без змін.

Раніше «Судово-юридична газета» писала, що непроживання особи у квартирі, яка належить їй на праві власності, не звільняє її від обов’язку нести витрати з оплати житлово-комунальних послуг.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, щоб бути у курсі найважливіших подій.