Верховний Суд вказав на важливий аспект у питанні тлумачення тексту заповіту

Відсутність розділових знаків та їх неправильне вживання не впливають на зміст тексту заповіту. Ці помилки свідчать про неналежну мовну компетенцію нотаріуса, оскільки він оформляє текст складеного кимось заповіту. Такий висновок зробив Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду при розгляді справи  № 378/1160/15-ц.

Тлумачення заповіту може бути здійснене після відкриття спадщини самими спадкоємцями. У разі спору між спадкоємцями тлумачення заповіту здійснюється судом.

Проте тлумачення заповіту судом не повинно змінювати волі заповідача, тобто підміняти собою сам заповіт. Суд не може брати на себе права власника щодо розпоряджання його майном на випадок смерті. Тлумачення заповіту є лише інструментом з`ясування волі заповідача після його смерті. Отже, суд, здійснюючи тлумачення заповіту, не повинен виходити за межі цього процесу та змінювати (доповнювати) зміст заповіту, що може спотворити волю заповідача.

Неточне відтворення в заповіті власної волі заповідача щодо долі спадщини може бути зумовлене, перш за все, неоднаковим використанням у ньому слів, понять та термінів, які є загальноприйнятими у сфері речових, зобов`язальних, спадкових відносин тощо. Цьому також можуть сприяти й певні неузгодженості між змістом окремих частин заповіту і змістом заповіту в цілому, що ускладнюють розуміння волі заповідача щодо долі спадщини.

При цьому, частина друга статті 213 ЦК України не допускає, щоб при тлумаченні правочину здійснювався пошук волі учасника правочину, який не знайшов відображення у тексті самого правочину при тлумаченні заповіту, не допускається і внесення змін у зміст заповіту, ураховуючи також, що заповіт - це особисте розпорядження фізичної особи щодо належного їй майна, яким вона відповідно до законодавства має право розпоряджатися на момент укладення заповіту.

У справі встановлено, що згідно з висновком експертного дослідження, проведеного Українським бюро лінгвістичних експертиз, текст оспорюваного заповіту дає лінгвістичні підстави стверджувати, що адреса «по вулиці Червоноармійській під № 33» стосується трьох об`єктів заповідального розпорядження: земельної ділянки площею 0,1509 га, житлового будинку з господарськими та побутовими будівлями та спорудами, земельної ділянки площею 0,2500 га, на якій розташований цей будинок.

Судом першої інстанції встановлено, що вказаний вище висновок експертного дослідження узгоджується з відповіддю Інституту української мови, в якій зазначено, що текст оспорюваного заповіту є складним реченням з різними типами синтаксичного зв`язку. «Друга його частина має спільний з першою частиною підмет, виражений займенником «Я», і двічі повторений присудок «заповідаю», перший із яких має чотири однорідні додатки із залежними від них узгодженими та неузгодженими означеннями: житловий будинок з господарськими та побутовими будівлями та спорудами, земельну ділянку площею 0,2500 га, земельну ділянку площею 0,1509 га, земельну ділянку площею 0,7800 га. У другій частині складного речення після однорідних членів будинок.., ділянку.., ділянку.., ділянку... перед першим дієслівним присудком «заповідаю» потрібно поставити тире, бо завершено перелік однорідних членів і після них продовжено речення, а також кому, що засвідчує кінець підрядної частини». В тексті заповіту є й інші пунктуаційні помилки. Проте відсутність зазначених розділових знаків та неправильне вживання деяких із них не впливають на зміст тексту заповіту. Ці помилки свідчать про неналежну мовну компетенцію нотаріуса, оскільки він оформляє текст складеного кимсь заповіту.

Місцевим судом встановлено, що оспорюваний заповіт не ускладнений неоднаковим використанням у ньому слів, понять, термінів, які є загальноприйнятими у сфері речових відносин, з його змісту чітко вбачається воля заповідача передати в порядку спадкування чотири об`єкти заповідального розпорядження.

Верховний Суд у складі об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду в постанові від 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14-ц зазначив, що в частинах третій та четвертій статті 213 ЦК України визначаються загальні способи, що застосовуватимуться при тлумаченні, які втілюються в трьох рівнях тлумачення.

Перший рівень тлумачення здійснюється за допомогою однакових для всього змісту правочину значень слів і понять, а також загальноприйнятих у відповідній сфері відносин значення термінів.

Другим рівнем тлумачення (у разі якщо за першого підходу не вдалося витлумачити зміст правочину) є порівняння різних частин правочину як між собою, так і зі змістом правочину в цілому, а також з намірами сторін, які вони виражали при вчиненні правочину та з чого вони виходили при його виконанні.

Третім рівнем тлумачення (при безрезультативності перших двох) є врахування: мети правочину, змісту попередніх переговорів, усталеної практики відносин між сторонами (якщо сторони перебували раніше в правовідносинах між собою), звичаїв ділового обороту; подальшої поведінки сторін; тексту типового договору; інших обставин, що мають істотне значення.

З огляду на викладене тлумаченню підлягає зміст угоди або її частина у способи, встановлені статтею 213 ЦК України, тобто тлумаченням правочину є встановлення його змісту відповідно до волевиявлення сторін при його укладенні, усунення неясностей та суперечностей у трактуванні його положень.

Раніше ми розповідали, за яких умов нотаріус може відмовити в оформленні спадщини.

Також  «Судово-юридична газета» повідомляла, коли виконавчий напис нотаріуса визнається таким, що не підлягає виконанню. 

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, щоб бути в курсі найважливіших подій.