Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду по справі № 805/1200/17-а визнав, що помічника судді неправильно звільнили з роботи, поки той служив в армії.
Позивач перебував на посаді помічника судді Апеляційного суду Донецької області на час виконання суддею своїх повноважень.
27.10.2016 позивач уклав контракт про проходження громадянами України військової служби в Збройних силах України строком на три роки.
Відповідно до витягу з Наказу від 14.11.2016 № 158, позивача з 14.11.2016 зараховано до списків особового складу Краматорського міського військового комісаріату тощо.
13.12.2016 Апеляційним судом Донецької області прийнято Наказ № 409к, яким звільнено позивача з посади помічника судді Апеляційного суду Донецької області з 13.12.2016 року відповідно до п.2 ч. 1 ст. 36 КЗпП України у зв`язку з закінченням строку трудового договору.
В лютому 2017 року позивач звернувся до Донецького окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Апеляційного суду Донецької області, третя особа ̶ Міністерство оборони України в якому просив:
Постановою Донецького окружного адміністративного суду від 28 квітня 2017 року, адміністративний позов задоволено частково.
Наказ Апеляційного суду Донецької області від 13.12.2016 року № 409к ̶ скасовано.
Поновлено позивача на посаді помічника судді Апеляційного суду Донецької області з 14.12.2016 року.
Суд першої інстанції виходив з того, що пільги та гарантії ч. 1 - 3 ст. 119 Кодексу законів про працю України (в редакції, чинній на час виникнення правовідносин) розповсюджуються на працівників, прийнятих на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до дня фактичної демобілізації.
Тобто законодавцем встановлено види контракту, за умови дотримання яких на особу розповсюджуються пільги та гарантії; наявність таких умов в контракті позивача не встановлено.
Проте, на думку суду, згідно ч. 3 ст. 119 Кодексу законів про працю України (в редакції, від 07.01.2017 року) пільги та гарантії розповсюджуються у тому числі на осіб, які були прийняті на службу за контрактом без додаткових обставин та умов, тобто коло службовців, на яких розповсюджуються пільги та гарантії ̶ розширено.
Відтак, на переконання суду, позивач, внаслідок укладання контракту, отримав статус військовослужбовця та не може у повній мірі реалізувати своє право на труд, гарантоване положенням Конституції України.
Разом з цим суд зазначив, що відсутність у відповідній правовій нормі саме такого виду контракту, який укладав позивач, не є підставою для відмови у захисту конституційних прав особи, яка внаслідок волевиявлення та виконання військового обов`язку обмежила себе у реалізації таких прав.
Таким чином суд зазначив, що спірний наказ винесений на підставі та у відповідності до вимог чинного законодавства і не є протиправним, але є таким, що підлягає скасуванню через необхідність захисту конституційного права позивача.
Щодо вимоги про стягнення середнього заробітку, то суд зазначив, що, зважаючи на те, що грошове забезпечення, отримане позивачем під час перебування на обліку в Краматорському міському обласному військовому комісаріаті м. Маріуполь є більшим ніж встановлена заробітна плата, що враховується для розрахунку середньої заробітної плати працюючого помічника судді Апеляційного суду Донецької області, то позовні вимоги щодо стягнення середнього заробітку задоволенню не підлягають.
Постановою Донецького апеляційного адміністративного суду від 12 червня 2017 року Постанову Донецького окружного адміністративного суду від 28 квітня 2017 р. скасовано, прийнято нову постанову.
Позовні вимоги до Апеляційного суду Донецької області про визнання незаконним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення коштів за час вимушеного прогулу ̶ задоволено.
Визнано протиправним та скасовано наказ від 13 грудня 2016 року № 409 к, яким позивача звільнено з посади помічника судді Апеляційного суду Донецької області на підставі п.2 ст.36 КЗпП України.
Поновлено позивача на посаді помічника судді Апеляційного суду Донецької області з 13.12.2016 року.
Скасовуючи постанову суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції погодився з позицією суду першої інстанції щодо протиправності звільнення та незаконності виданого наказу.
Проте зазначив, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку, застосувавши п.32 Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» № 9 від 06.11.1992 р., яким передбачено, що при присудженні оплати за час вимушеного прогулу зараховується заробіток за місцем нової роботи, оскільки позивач служить за контрактом та отримує грошове забезпечення, тобто не перебуває на іншій роботі та не отримує заробітної плати.
Крім того, вищезазначений Пленум не є рішенням Верховного Суду України в розумінні ст. 244-2 КАС України. Суд вказав, що позивач перебуває за контрактом на військовій службі та отримує грошове забезпечення відповідно до Законів України «Про військовий обов`язок і військову службу» і «Про альтернативну (невійськову) службу», «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
Отже, висновок суду першої інстанції про те, що грошове забезпечення, отримане позивачем під час перебування на обліку в Краматорському міському обласному військовому комісаріаті м. Маріуполь є більшим ніж встановлена заробітна плата, що враховується для розрахунку середньої заробітної плати працюючого помічника судді Апеляційного суду Донецької області, колегія суддів вважала помилковим.
Аналізуючи приписи ч. 3 ст. 119 КЗпП України та ч. 2 ст. 39 Закону № 2232-XII в редакціях на час винесення оскаржуваного наказу, Верховний Суд зазначив зазначає, що гарантії щодо збереження місця роботи, посади та середнього заробітку надаються наступним трьом категоріям працівників:
̶ призваним на строкову військову службу;
̶ призваним на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період;
̶ прийнятим на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до дня фактичної демобілізації.
Так, як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами попередніх інстанцій, 27.10.2016 позивач уклав контракт про проходження громадянами України військової служби в Збройних Силах України строком на три роки.
Суд зауважує, що часткову мобілізацію в Україні оголошено та проведено у декілька етапів, зокрема:
̶ Указом Президента України «Про часткову мобілізацію» від 17 березня 2014 року №303/2014 ̶ починаючи з 18 березня 2014 року по 01 травня 2014 року;
̶ Указом Президента України «Про часткову мобілізацію» від 06 травня 2014 року №454/2014 ̶ починаючи з 07 травня 2014 року по 20 червня 2014 року;
̶ Указом Президента України «Про часткову мобілізацію» від 21 липня 2014 року №607/2014 ̶ починаючи з 24 липня 2014 року по 06 вересня 2014 року;
̶ Указом Президента України «Про часткову мобілізацію» від 14 січня 2015 року №15/2015 ̶ починаючи з 20 січня 2015 року у три черги протягом 210 діб по 17 серпня 2015 року.
Тобто, саме з періоду оголошення Президентом України часткової мобілізації (17 березня 2014 року) відповідно до положень Закону №3543-XII законодавець пов`язує настання особливого періоду. При цьому сама мобілізація не вичерпує завдань особливого періоду, а лише розпочинає його дію. Закінчення періоду мобілізації, у свою чергу, не є самостійною підставою для припинення особливого періоду та в проміжках між періодами проведення мобілізації стан особливого періоду не припинявся.
Аналіз змісту визначених статтею 1 Закону №3543-XII понять мобілізації, демобілізації та особливого періоду дає підстави для висновку, що закінчення особливого періоду пов`язане із прийняттям Президентом України рішення про порядок і терміни проведення демобілізації як комплексу дій, направлених на усунення наслідків мобілізації. Це безпосередньо випливає із визначеного законом поняття демобілізації, як комплексу заходів, рішення про порядок і терміни проведення яких приймає Президент України.
Настання особливого періоду законодавець пов`язує із моментом оголошення рішення про мобілізацію (загальну чи часткову) або з моментом введення в державі воєнного стану, які є самостійними підставами виникнення та існування особливого періоду, а закінчення особливого періоду пов`язує із закінченням мобілізації або припиненням воєнного часу і частково періоду після закінчення воєнних дій. Період мобілізації закінчується прийняттям Президентом України окремого рішення про демобілізацію.
Помилковим є ототожнення рішення про строк проведення мобілізації (призову) громадян на військову службу із періодом мобілізації, вжитим у статті 1 Закону №3543-XII.
Видані протягом 2014-2015 років Укази Президента України «Про часткову мобілізацію» встановлюють саме строки проведення мобілізації (призову) громадян на військову службу, а не період мобілізації у розумінні Закону №3543-XII.
Відповідно, закінчення встановлених Указами Президента України «Про часткову мобілізацію» строків призову громадян на військову службу не тягне закінчення чи переривання періоду мобілізації і, як наслідок, закінчення дії особливого періоду та не є підставою для закінчення дії контракту.
Відтак, посилання скаржника виключно на невідповідність правовій нормі виду контракту, укладеного позивачем, а саме - обмеженість його строком у три роки, а не припиненням особливого періоду, Суд відхиляє, оскільки в умовах триваючого воєнного конфлікту законодавець встановив певні обмеження щодо звільнення військовослужбовців, які проходять службу за контрактом. Зокрема таким обмеженням є продовження дії контракту на період до оголошення демобілізації.
Щодо доводів скаржника стосовно можливості припинення строкового трудового договору, укладеного із позивачем, у зв`язку із закінченням строку його дії, незважаючи на перебування позивача на військовій службі за контрактом, Суд зауважує наступне.
Так, приписами частини 3 статті 119 КЗпП України та ч. 2 ст. 39 Закону № 2232-XII передбачені гарантії у вигляді збереження місця роботи, посади та середнього заробітку, для працівників, що призвані на військову службу чи перебувають на ній за контрактом.
Водночас, як вбачається з аналізу даних норм, застереження щодо непоширення вказаних гарантій на працівників, робота яких виконується на умовах строкового трудового договору, відсутні в приписах цих нормативно ̶ правових актів.
Відтак, помилковими є доводи відповідача щодо наданню пріоритетності приписів пункту 2 частини 1 статті 36 КЗпП України без урахування гарантій, визначених ч. 3 ст. 119 КЗпП України.
Раніше ВП ВС сформулювала висновки про представництво прокурором інтересів держави в судах.
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, щоб бути в курсі найважливіших подій.