Межа допустимої критики щодо політичного діяча чи іншої публічної особи є значно ширшою, ніж окремої пересічної особи: позиція Верховного Суду

Як відомо, публічні особи часто жаліються на засоби масової інформації чи користувачів соцмереж за критичні висловлювання щодо їх діяльності.

В деяких випадках доходить до суду. «Судово-юридична газета» вирішила проаналізувати, якою є практика Верховного Суду з даного питання.

У постанові від 21 березня 2019 року по справі № 368/655/17 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду розглядав справу про захист честі, гідності та ділової репутації та зробив такий висновок.

Відповідно до статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання держави і незалежно від кордонів. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов'язане з обов'язками і відповідальністю, може бути предметом таких формальностей, умов, обмежень або санкцій, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського спокою, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров'я або моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду.

Безсумнівно, пункт 2 статті 10 Конвенції дає можливість захищати репутацію інших осіб, тобто всіх людей, і цей захист поширюється і на політиків також, навіть коли вони не виступають як приватні особи; але в цьому разі вимоги такого захисту мають розглядатися у зв'язку з інтересами відкритого обговорення політичних питань (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 8 липня 1986 року в справі «Лінгенс проти Австрії»).

На думку ЄСПЛ, слід уважно розрізняти факти та оціночні судження. Наявність фактів можна довести, а правдивість оціночних суджень не можна (рішення ЄСПЛ від 8 липня 1986 року в справі «Лінгенс проти Австрії»).

Згідно з частиною другою статті 31 Закону України «Про інформацію» суб'єкти владних повноважень як позивачі у справах про захист честі, гідності та ділової репутації в праві вимагати в судовому порядку лише спростування недостовірної інформації про себе і не мають права вимагати відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Це не позбавляє посадових і службових осіб права на захист честі, гідності та ділової репутації в суді.

При цьому, свобода преси дає громадськості одну з найкращих можливостей дізнатися про ідеї та позиції політичних лідерів і сформувати свій погляд на них. У більш загальному плані свобода політичних дискусій лежить в самій основі концепції демократичного суспільства, якою пройнята вся Конвенція. Відповідно, межі допустимої критики є ширшими, коли вона стосується власне політика, а не приватної особи. На відміну від останньої, перший неминуче і свідомо відкривається для прискіпливого аналізу кожного свого слова і вчинку як з боку журналістів, так і громадського загалу і, як наслідок, повинен виявляти до цього більше терпимості.

Оскільки політичні діячі та посадові особи, які обіймають публічні посади або здійснюють публічну владу на місцевому, регіональному, національному чи міжнародному рівнях, вирішили апелювати до довіри громадськості та погодилися «виставити» себе на публічне політичне обговорювання, то вони підлягають ретельному громадському контролю і потенційно можуть зазнати гострої та сильної громадської критики у засобах масової інформації з приводу того, як вони виконували або виконують свої функції. При цьому зазначені діячі та особи не повинні мати більшого захисту своєї репутації та інших прав порівняно з іншими особами.

У зв'язку з цим, межа допустимої критики щодо політичного діяча чи іншої публічної особи є значно ширшою, ніж окремої пересічної особи. Публічні особи неминуче відкриваються для прискіпливого висвітлення їх слів та вчинків і повинні це усвідомлювати.

На підставі викладеного суди дійшли правильного висновку, що спірна інформація є суб'єктивною думкою автора, висловленою в образливій для позивача формі.

Інша справа стосувалася заяви народного депутата з трибуни Верховної Ради щодо екс-міністра екології (постанова КЦС ВС по справі № 757/22785/15-ц)

Так, Верховним Судом встановлено, що «народним депутатом України під час публічного виступу на пленарному засіданні Верховної Ради України було поширено інформацію відносно іншого політичного діяча, а саме: «....Я хочу звернути вашу увагу до факту корупції, вчиненого Міністром екології ОСОБА_4...»; «...Де був в цей час міністр екології ОСОБА_4? За кордоном. У Ніцці «прохладжався». У відпустці, в яку він поїхав, до речі, без відома і без дозволу Прем'єр-Міністра, хоча законодавство передбачає, що члени Кабінету Міністрів не мають права виїжджати за кордони без відповідного дозволу...»; «... Людина, яка літає по Монако, по Ніцах, у той час коли в Україні екологічна катастрофа, внаслідок якої загинуло п'ятеро українських громадян, серед них дев'ятнадцятилітні хлопці, не має право ОСОБА_4 обіймати посаду міністра екології. Геть сволочь із посади…».

КЦС Верховного Суду зазначив, що відповідно до частини першої статті 30 Закону України «Про інформацію» ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень.

Пленум Верховного Суду України в пунктах 1, 19 постанови від 27 лютого 2009 року № 1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» роз'яснив судам, що беручи до уваги положення статей 32, 34 Конституції України, суди при вирішенні справ про захист гідності, честі та ділової репутації повинні забезпечувати баланс між конституційним правом на свободу думки і слова, правом на вільне вираження своїх поглядів та переконань, з одного боку, та правом на повагу до людської гідності, конституційними гарантіями невтручання в особисте і сімейне життя, судовим захистом права на спростування недостовірної інформації про особу, з іншого боку.

Вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначати характер такої інформації та з'ясовувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням.

Відповідно до частини другої статті 47-1 Закону України «Про інформацію» оціночними судженнями, за винятком образи чи наклепу є висловлювання, які не містять фактичних даних, зокрема критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, з огляду на характер використання мовних засобів, зокрема гіпербол, алегорій, сатири. Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості.

Таким чином, згідно зі статтею 277 ЦК України не є предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які, будучи вираженням суб'єктивної думки і поглядів відповідача, не можна перевірити на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і спростувати, що відповідає прецедентній судовій практиці Європейського суду з прав людини при тлумаченні положень статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Суду слід уважно розрізняти факти та оціночні судження. Наявність фактів можна довести, а правдивість оціночних суджень не можна. Що ж стосується оціночних суджень, цю вимогу неможливо виконати, і вона є порушенням самої свободи поглядів, яка є основною складовою права, гарантованого статтею 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Лінгенс проти Австрії»).

Відповідно до частини першої статті 277 ЦК України фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім'ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації.

Пленум Верховного Суду України у пункті 15 постанови від 27 лютого 2009 року № 1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» роз'яснив судам, що при розгляді справ зазначеної категорії суди повинні мати на увазі, що юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову, є сукупність таких обставин: а) поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; б) поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; в) поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; г) поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право.

Під поширенням інформації слід розуміти: опублікування її у пресі, передання по радіо, телебаченню чи з використанням інших засобів масової інформації; поширення в мережі Інтернет чи з використанням інших засобів телекомунікаційного зв'язку; викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам; повідомлення в публічних виступах, в електронних мережах, а також в іншій формі хоча б одній особі.

Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені).

Судом також встановлено, що позивач під час поширення відповідачем відносно нього спірної інформації перебував на посаді Міністра екології та природних ресурсів України.

Відповідно до положень пункту 3 рішення Конституційного Суду України у справі про поширення відомостей від 10 квітня 2003 року № 8рп/2003, проблеми, пов'язані з особливостями реалізації права громадян на свободу вираження поглядів і критику стосовно дій (бездіяльності) посадових та службових осіб, неодноразово були предметом розгляду Європейського суду з прав людини. Застосовуючи положення статті 10 Конвенції про захист прав людини та основних свобод в рішеннях у справах «Нікула проти Фінляндії», «Яновський проти Польщі» та інших, Суд підкреслює, що межі допустимої інформації щодо посадових та службових осіб можуть бути ширшими порівняно з межами такої ж інформації щодо звичайних громадян.

Свобода дотримуватися своїх поглядів є основною передумовою інших свобод, гарантованих статтею 10 Європейської конвенції з прав людини, і вона користується майже абсолютним захистом у тому сенсі, що можливі обмеження, закладені в пункті 2 цієї статті. Крім того, поряд з інформацією чи даними, що підлягають перевірці, стаття 10 захищає і погляди, критичні зауваження або припущення, правдивість яких не може бути піддана перевірці на правдивість. Оціночні судження також користуються захистом - це передумова плюралізму поглядів.

Згідно зі статтею 80 Конституції України, народні депутати України не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у парламенті та його органах, за винятком відповідальності за образу чи наклеп.

Відповідно до статті 11 Закону України «Про статус народного депутата України» народний депутат на пленарному засіданні Верховної Ради України має право у порядку, передбаченому законом про регламент Верховної Ради України: пропонувати питання для розгляду Верховною Радою України або   її органами; виступати з обгрунтуванням своїх пропозицій; висловлювати свою думку щодо кожного питання, яке розглядається на засіданні; порушувати питання про довіру складу органів, утворених Верховною Радою України, а також посадовим особам, яких обрано, призначено на посади або щодо призначення на посади яких Верховною Радою України надано згоду   у випадках, передбачених Конституцією України.

Положеннями частини четвертої та п'ятої статті 17 вищевказаного Закону передбачено, що народний депутат України має право порушувати  у Верховній Раді України або її органах питання про необхідність проведення перевірок додержання законів органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями та об'єднаннями громадян, розташованими на території України, чи їх посадовими особами, про проведення розслідувань з питань, що становлять суспільний інтерес, та брати участь у таких розслідуваннях в порядку, встановленому законом; народний депутат України як представник державної влади у разі порушення прав, свобод і інтересів людини та громадянина, що охороняються законом, та інших порушень законності має право на місці вимагати негайного припинення порушення або звертатися з вимогою до відповідних органів державної влади.

З урахуванням наведених норм матеріального права, прецедентної   практики Європейського суду з прав людини, належним чином дослідивши та оцінивши надані сторонами докази, як зазначив ВС, суди дійшли вірного висновку про те, що поширена народним депутатом інформація про на той час міністра екології не містить безспірних тверджень про достовірні факти, а основана, у силу функцій і повноважень народного депутата України, на інформації, яка була предметом довідки, наданої Прем'єр-міністром від 26 червня 2015 року № 10696//0/2-15 про звільнення з посади Міністра екології та природних ресурсів України за вчинення діянь, що можуть містити корупційні правопорушення або порушення вимог до поведінки осіб, уповноважених на виконання функцій держави, і підлягали перевірці.

Отже, поширена народним депутатам інформація містила оціночні судження з огляду на співставлення певних фактів, які мали місце, і стосувалися політичної, публічної особи, рівень критики якої є значно ширшим, а крім того, інформація стосувалася суспільного інтересу - пожежі на нафтобазі «БРСМ» у м. Василькові, зазначив КЦС ВС у своєму рішенні.

Ще в одній справі №761/8035/16-ц за позовом особи, які проходить службу в органах Служби безпеки України і звернулася до суду за спростуванням у соцмережі Фейсбук інформації («Посмотрите-ка на упыря. Вот джип ОСОБА_6 - сотрудника СБУ, который винтил нашего коллегу ОСОБА_7 из программы «…». Пока по ОСОБА_6 идет проверка, чувак спокойно ездит на работу. В машине весь набор перекрасившегося коррупционера: патриотичный флаг и семки. Много семок..»), Верховний Суд вказав таке.

«В параграфах 40-42 рішення у справі «Українська Прес-Група» проти України»  від 29 березня 2005 року Європейський Суд з прав людини зазначив, що журналістська свобода передбачає використання висловлювань, деякою мірою  перебільшених  або навіть провокаційних. При дотриманні умов параграфа 2 статті 10 Конвенції право вільно передавати інформацію поширюється не лише на  "інформацію"  та  "ідеї", які сприймаються сприятливо або вважаються необразливими чи  нейтральними, але й такі, які ображають, шокують чи викликають стурбованість. Такі є вимоги плюралізму, толерантності і лібералізму, без яких немає "демократичного  суспільства". Вимога довести правдивість оціночних суджень є нездійсненною  і  порушує свободу  висловлення думки як такої,  що є фундаментальною частиною права,  яке охороняється статтею 10 Конвенції (рішення у справі Lingens v. Austria,  стор. 28, параграф 46). Однак навіть,  якщо  висловлення  є  оціночним  судженням, пропорційність втручання має залежати від того, чи існує достатній фактичний базис для оспорюваного висловлювання.  Залежно від обставин конкретної справи,  висловлювання, яке є оціночним судженням, може бути перебільшеним за відсутності  будь-якого фактичного підґрунтя.

Враховуючи те, що позивач проходить службу в органах СБУ, інформація про його майновий стан, добросовісне виконання посадових обов'язків становить громадський інтерес. Громадськість має право на отримання такої інформації.

Використовуючи коштовний автомобіль, лишаючи або розміщуючи на видних місцях в салоні автомобіля особисті речі, позивач має бути готовий до певної різкої критики з боку преси або пересічних громадян. При цьому в тексті поширеного відповідачем повідомлення ОСОБА_3 корупціонером прямо не названа, у зв'язку із чим доводи касаційної скарги у цій частині підлягають відхиленню.

Враховуючи вищевикладене, суд касаційної інстанції погоджується із висновками суду апеляційної інстанції про відсутність правових підстав для втручання у право ОСОБА_5 на поширення інформації, яка хоч і містить некоректні висловлювання, але не підлягає спростуванню, а отже і задоволення заявлених позовних вимог, оскільки чинним законодавством не передбачена можливість притягнення до відповідальності за висловлювання оціночних суджень. Вони, як і думки, переконання, судження, критична оцінка певних фактів і недоліків  не можуть бути предметом судового захисту, оскільки будучи вираженням суб'єктивної думки і поглядів не можуть бути перевірені на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів), а офіційні особи органів державної влади мають бути толерантними до різкої, навіть некоректної критики», - вказав ВС у своєму рішенні.

Авторам петицій слід бути обережними у висловлюваннях

Однак не завжди і не скрізь заяви щодо політиків можна розцінити як оціночні судження.

Зокрема, уважними до своїх тверджень слід бути авторам електронних петицій.

Так, постановою від 27 травня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду скасував рішення судів попередніх інстанцій у справі стосовно електронної петиції, в якій депутатів міськради звинувачували, що ті «регулярно прогулюють сесії міської ради і засідання комісій, що є прямим невиконанням їх обов`язків, як депутатів місцевих органів влади», «утримуються від голосування за важливі для Кривого Рогу і людей, які тут мешкають, питання; співпрацюють з організаціями та особами, які причетні до створення та діяльності проросійських терористичних утворень «Л/ДНР»; цинічно використовують тяжке становище внутрішньо переміщених осіб зі Сходу України, втягуючи їх в псевдоблагодійні організації, які одночасно використовуються для пропаганди і агітації» тощо.

«Апеляційний суд не врахував, що суд першої інстанції, узагальнюючи висновки у справі, вказав, що вся інформація, у спростуванні якої позивачам відмовлено, є оціночними судженнями автора, його суб`єктивною думкою, взагалі не проаналізував поширену інформацію на предмет розрізнення оціночних суджень від тверджень про факти.

Зокрема, суди не вказали, чому поширена інформація про позивачів, а саме про те, що вони: «регулярно прогулюють сесії міської ради і засідання комісій..», «утримуються від голосування…», співпрацюють з організаціями та особами, які причетні до створення та діяльності проросійських терористичних утворень «Л/ДНР», «отримують фінансування з джерел, пов`язаних з РФ і причетних до ухилення від сплати податків та відмивання грошей», тощо, є оціночним судженням та чому їх неможливо перевірити як твердження про факти, оскільки містить конкретну інформацію про факти  і про особу.

Крім того, посилаючись на підтвердження висновків про те, що зазначена інформація є оціночним судженням, на положення Декларації про свободу політичних дебатів у засобах масової інформації, схваленої 12 лютого 2004 року на 872-му засіданні Комітету Міністрів ради Європи, та вказуючи, що позивачі є політичними діячами, а тому межа допустимої критики щодо них є значно ширшою, суди взагалі не навели у своєму рішенні аналізу співставлення поширеної інформації з тим, чи є вона саме критикою               з приводу того, як позивачі виконують свої функції, як політичні діячі, чи вона стосується інших фактів, зокрема звинувачення їх у вчиненні злочинів.

Апеляційний суд взагалі не звернув увагу на вказане та не дав оцінки жодній спірній інформації, спір по суті не вирішено, не встановлено, яка поширена інформація є твердженням про факти, а яка - оціночним судженням та чи є критикою діяльності публічної особи, чи звинуваченням її у тих чи інших діях», - зауважив Верховний Суд.

Факти чи оціночні судження

На тому, що судам варто розрізняти оціночні судження від фактичних тверджень Верховний Суд наголосив і в іншій постанові від 7 листопада 2019  року по справі № 344/3331/16-ц.

Так, у березні 2016 року суддя звернувся з позовом до ОСОБА_2, треті особи: ТОВ «Телерадіокомпанія «РАІ», громадська організація «Всеукраїнське об`єднання «Голос», про захист честі, гідності та ділової репутації, стягнення 100 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди.      

Свої вимоги обґрунтовував тим, що відповідач, який є керівником громадської організації «Всеукраїнське об`єднання «Голос», поширив відносно нього в телепрограмі «Новий погляд» Телерадіокомпанії «РАІ» інформацію такого змісту: «Є такий суддя ОСОБА_1, це суддя Апеляційного суду, от він їздить на позашляховику, обідає в ресторані «ІНФОРМАЦІЯ_1» кожен день зі своїми такими колегами-трударями молоточка і мантії, відповідно за які кошти він це заробив? Завжди є питання тому, що за підозрою в корупції він перейшов з Чернівецької області в нашу область». При цьому, в студії відповідач демонстрував виготовлені на копіювальній техніці нібито фото його автомобіля біля ресторану.

Рішенням Верховинського районного суду Івано-Франківської області від 12 грудня 2016 року позовні вимоги судді задоволено частково. Визнано недостовірною інформацію в частині: «Завжди є питання тому, що за підозрою в корупції він перейшов з Чернівецької області в нашу область». Зобов`язано ОСОБА_2 не пізніше місяця з дня набрання рішенням у даній справі законної сили спростувати поширену недостовірну інформацію.

«Аргументи касаційної скарги про те, що суди невірно кваліфікували його судження як відомості (тобто факти), які не відповідають дійсності, які не є предметом судового захисту, колегія суддів відхиляє, оскільки інформація «за підозрою в корупції він перейшов з Чернівецької області в нашу область» є фактичним твердженням, а не оціночним судженням і така інформація може бути перевірена шляхом надсилання запитів до спеціально уповноважених органів у сфері протидії корупції.

…Відповідно до статті 277 ЦК України предметом судового захисту не можуть бути оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які як вираження суб`єктивної думки і поглядів відповідача не можна перевірити щодо їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і спростувати, що відповідає прецедентній судовій практиці Європейського суду з прав людини при тлумаченні положень статті 10 Конвенції (рішення Європейського суду з прав людини від а8 липня 1986 року в справі «Лінгенс проти Австрії» (Lingens v. Austria), § 46).

Вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначати характер такої інформації та з`ясовувати, чи є вона фактичним твердженням чи оціночним судженням», - зазначив ВС.

Отже, ВС залишив касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення – без змін.

Коли особу звинувачують правоохоронні органи

Разом з тим, зовсім інша ситуація, коли певні звинувачення лунають від правоохоронних органів.

Так, у постанові від 11 грудня 2019 року по справі №757/46387/15-ц Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду розглянув касаційну скаргу представника Генеральної прокуратури України. Справа стосувалася визнання недостовірною, такою, що порушує честь, гідність та ділову репутацію Лукаш Олени Леонідівни, інформацію, поширену Генеральною прокуратурою України публічно 5 листопада 2015 року під час спільного брифінгу Служби безпеки України та Генеральної прокуратури України, а саме «У вересні 2015 року ми звернулись до Інтерполу щодо оголошення пані Лукаш у міжнародний розшук, але сьогодні так сталося що вона повернулася на Україну".

(Відповідне спростування Генеральна прокуратура розмістила на своїй сторінці на виконання рішення суду у січні 2020 року)

Судами визначено, що предметом даного позову є достовірність інформації, яка висловлена Генеральною прокуратурою під час спільного брифінгу Служби безпеки України та Генеральної прокуратури України, про те, що останні у вересні 2015 року звернулися до Інтерполу щодо оголошення ОСОБА_1 у міжнародний розшук.

Втім, станом на 20 листопада 2015 року матеріали щодо оголошення ОСОБА_1 в міжнародний розшук до Робочого апарату Укрбюро Інтерполу не надходили.

Як зазначено судами попередніх інстанцій, указана обставина підтверджується листом Робочого апарату Укрбюро Інтерполу Національної поліції України від 20 листопада 2015 року № ІР/3260/14/С63/19546/FF10/R3/1, згідно з яким станом на 20 листопада 2015 року матеріали щодо оголошення ОСОБА_1 в міжнародний розшук до Робочого апарату Укрбюро Інтерполу не надходили. З жовтня 2013 ОСОБА_1 не покидала територію України, що підтверджується листом Головного центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України від 8 липня 2015 року № 0.64-9971/0/15-15, згідно з яким останній раз ОСОБА_1 перетинала державний кордон України 8 жовтня 2013 року. ОСОБА_1 у спірний період часу не мала обмежень у реалізації своїх прав на свободу пересування і спілкування.

Верховний Суд вказав, що частиною другою статті 62 Конституції України та частиною другою статті 2 КК України встановлено принцип презумпції невинуватості, згідно з якими особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Пунктом 2 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку.

У відповідності зі статтею 9 Конституції України, чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Тому застосування Європейської конвенції та Міжнародного пакту про громадянські і політичні права є обов`язковим для всіх державних органів України.

Практика Європейського суду з прав людини стосовно порушення принципу невинуватості до суб`єктів, винних у порушенні цього принципу, відносить не лише осіб, які здійснюють досудове провадження, судовий розгляд кримінальних справ, а й інших осіб, які вважають особу винною у вчиненні злочину ще до ухвалення обвинувального вироку у кримінальній справі (справа Альне Де Рібемон проти Франці від 10 лютого 1995 року, п. 33, п. 38, п. 41).

Презумпція невинуватості має призначення не лише оберігати честь і гідність особи від необгрунтованих звинувачень у вчиненні злочину, а й має запобігати формуванню громадської думки щодо винуватості/невинуватості особи за відсутності остаточного судового рішення, тому свобода вираження поглядів та переконань (ст. 34 Конституції України, ст. 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод) не є абсолютним правом, а має межі, окреслені правами інших осіб або ж законодавчо встановленими обов`язками (ст. 68 Конституції України).

У рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Каракаш і Єшілимак проти Туреччини» (Karakas and Yesilmak v Turkey), 43925/98, встановлено: «Свобода висловлення поглядів, що її гарантує стаття 10 Конвенції, передбачає свободу отримувати та передавати інформацію. Тому частина 2 статті 6 не може перешкодити органам влади інформувати загал про ще не завершені кримінальні розслідування, вимагаючи, однак, щоб вони це робили з усією тією обачністю й обережністю, якої потребує дотримання презумпції невинуватості».

У пункті 96 Рішення Європейського суду з прав людини по справі у справі «Хужин та інші проти Росії» (Khuzhin and Others v. Russia) суд наголошував:       «Беручи до уваги той факт, що зазначені особи займали важливі посади в органах міста та обласної прокуратури, вони змушені були приділяти неабияку увагу і обережність у виборі слів, описуючи процес розслідування кримінальної справи».

У справі Гужа проти Молдови (Guja v. Moldova) N 14277/04 Європейським судом з прав людини постановлено, що «державний службовець в силу характеру державної служби повинен виявляти стриманість і обачність» (п. 70); «для суду важливо встановити, чи діяла особа, що обнародує інформацію добросовісно…» (п. 77); «свобода вираження думки супроводжується обов`язками і відповідальністю, і будь-яка особа, яка вирішила оприлюднити інформацію, повинна ретельно перевірити - в тій мірі, в якій дозволяють обставини, - що вона точна і достовірна» п. 75.).

Комітетом Міністрів Ради Європи 10 липня 2003 року прийнято рекомендацію REC(2003)13 Комітету Міністрів державам-членам щодо надання інформації стосовно кримінального судочинства (далі - Рекомендація). В Додатку до даної Рекомендації Комітет Міністрів Ради Європи нагадав про зобов`язання держав-членів щодо основного права на свободу вираження та інформації, гарантованого Статтею 10 Конвенції про захист прав людини та основних свобод та встановив принципи надання інформації через засоби масової інформації стосовно кримінального судочинства. Відповідно до Третього принципу Додатку до Рекомендації встановлено, що судові органи та правоохоронні служби мають надавати засобам масової інформації лише перевірену інформацію або інформацію, яка базується на обґрунтованих припущеннях. В останньому випадку це має бути чітко вказано засобам масової інформації.

Враховуючи практику Європейського суду, до числа осіб, які можуть бути винними у порушенні принципу презумпції невинуватості, можуть належати не лише суди, представники правоохоронних органів, а й інші особи, які поширюють інформацію про особу, яка не притягнена до кримінальної відповідальності за обвинувальним вироком суду, як про злочинця.

Разом з тим, ніщо не може завадити відповідним органам надавати інформацію про перебіг розслідування в кримінальних справах, адже це суперечило б праву на свободу вираження поглядів, проголошеному статтею 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Однак він зобов`язує робити це з усією необхідною обережністю та обачністю, щоб дотримати принцип презумпції невинуватості (справа Альне Де Рібемон проти Франції від 10 лютого 1995 року, п. 38).

При вирішенні питання про порушення права на презумпцію невинуватості слід брати до уваги не лише зміст конкретних висловлювань, а й контекст, в якому вони були зроблені, й важливо державним посадовим особам добирати слова, оприлюднюючи свої заяви ще до судового розгляду справи (справа «Дактарас проти Литви» від 24 листопада 2000 року п.п. 41, 43).

«Повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв`язку, установивши, що висловлювання, яке поширене відповідачами, а саме: «У вересні 2015 року ми звернулися до Інтерполу щодо оголошення пані ОСОБА_1 у міжнародний розшук, але сьогодні так сталося що вона повернулася на Україну», у тому контексті, в якому така інформаціям була поширена, порушує принцип презумпції невинуватості і є фактичним твердженням про звернення до Інтерполу щодо оголошення позивача у міжнародний розшук, що не знайшло свого підтвердження за наслідками розгляду справи, та врахувавши, що указана інформація не є оціночним судженням, оскільки містить стверджувальні фактичні дані, однак є негативною і такою, що порушує особисті немайнові права позивача і завдає шкоди її честі, гідності та діловій репутації, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про задоволення позову ОСОБА_1 та зобов`язання відповідачів спростувати указану інформацію у визначений судами спосіб», - зазначив КЦС ВС.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, щоб бути в курсі найважливіших подій.