Чи потрібна у кримінальному провадженні постанова про призначення слідчого: висновок ККС

Касаційний кримінальний суд по справі № 490/10025/17 відмовив у задоволенні касаційних скарг, поданих засудженим та захисником, які вважали, що:

• справа розглянута Центральним районним судом м. Миколаєва з порушенням правил територіальної підсудності, оскільки ДТП було вчинено за межами міста Миколаєва;
• слідчі дії проводилися особами, які не були уповноважені проводити досудове розслідування у цій справі, а тому всі отримані ними докази є недопустимими;
• висновки судово-медичних експертів недопустимі, оскільки складені з порушенням Правил проведення судово-медичних експертиз;
• відеозапис з реєстратора, наданий на флеш-накопичувачі, недопустимий, оскільки не надано його оригіналу;
• висновки автотехнічних експертиз, які ґрунтуються на цьому відеозаписі, недопустимі як «плоди отруйного дерева».

Проте ККС дійшов таких висновків.

Щодо порушення правила територіальної підсудності

Розгляд справи судом внаслідок помилкового визначення територіальної підсудності не свідчить про порушення права засудженого на розгляд справи законним складом суду, якщо ця помилка не була виявлена до початку судового розгляду (постанова від 3 березня 2020 року у справі № 569/6966/16, провадження № 51-4668 км 19), оскільки, виходячи з положень пункту 1 частини 1 статті 34 КПК, помилка у визначенні підсудності, виявлена після початку судового розгляду, не може бути підставою для передання кримінального провадження до іншого суду.

Щодо проведення досудового розслідування неуповноваженими особами

КПК не вимагає, щоб кожне рішення, яке приймається у зв`язку з розслідуванням кримінальної справи, викладалося у формі постанови. Частина 3 статті 110 КПК передбачає, що постанова виноситься слідчим або прокурором лише у випадках, передбачених цим Кодексом, або коли слідчий, прокурор визнає це за необхідне.

Аналіз положень КПК свідчить про те, що визначення слідчого чи прокурора не є тим випадком, для якого Кодекс вимагає винесення постанови. Цей висновок можна зробити зі співставлення двох пунктів частини 2 статті 39 КПК: в пункті 1, який стосується визначення слідчого, слідчих або старшого слідчої групи керівником органу досудового розслідування, постанова не згадується, у той час як пункт 2 для відсторонення слідчого від розслідування прямо вимагає вмотивованої постанови. Частина 1 статті 37 КПК не визначає, у якому вигляді має прийматися рішення про визначення процесуального керівника у розслідуванні.

При цьому Суд застосував правило casus omissus pro omisso habendus est (тобто, що не охоплено законом — законом не охоплено) та зазначив, що він не вбачає підстав додавати до тексту закону не висловлену в ньому вимогу і вважає, що відсутність у відповідних положеннях, які прямо стосуються регулювання цього питання, згадки про необхідність постанови, означає необов`язковість такої постанови для визначення конкретного слідчого або прокурора, яким доручається виконання відповідних повноважень у певній справі.

Суд також зазначив, що відповідно до частини 5 статті 110 КПК обов`язковими елементами постанови слідчого або прокурора є мотиви прийняття постанови, їх обґрунтування та посилання на положення цього Кодексу. У випадку визначення конкретного слідчого та/або прокурора для проведення розслідування рішення приймається, виходячи здебільшого з організаційних міркувань. Ці міркування не можуть бути обґрунтовані вимогами КПК, але в певних випадках їх розголошення може бути шкідливим як для розслідування, так і для функціонування відповідного органу.

Щодо врахування дій водія автомобіля для визначення винуватості

Водій може розраховувати на те, що певний вид небезпеки не виникне внаслідок того, що всі учасники дорожнього руху дотримуються правил. Наприклад, водій, який розпочинає рух на перехресті на відповідний сигнал світлофора або регулювальника, вправі розраховувати, що протягом певного часу водії, яким проїзд заборонений, не розпочнуть рух і не створять перешкод для руху його автомобіля. За певних обставин це може позначитися на здатності водія своєчасно виявити небезпеку та відреагувати на неї, а відповідно, за певних обставин зняти з нього відповідальність за наслідки ДТП.

Однак це не означає, що у разі, коли водій на момент, коли йому дозволено розпочати рух, виявляє на смузі свого руху перешкоду, наприклад, пішохода або автомобіль, що не встиг закінчити маневр, зелене світло або знак пріоритету дає йому право не звертати уваги на це і продовжувати рух, ігноруючи перешкоду.

Таким чином, основним чинником, який визначає відповідальність водія у разі створення небезпеки під час дорожнього руху, залишається його можливість вчасно виявити цю небезпеку і здійснити відповідні заходи для її уникнення чи зменшення. Причина, через яку створена небезпека для руху, не має значення, якщо встановлено, що водій мав можливість її вчасно виявити.

Знак «Дати дорогу» визначає пріоритет руху на нерегульованому перехресті. Такий спосіб організації руху за визначенням передбачає, що кожен учасник дорожнього руху має діяти, виходячи з дорожньої обстановки, що склалася на момент здійснення маневру. Цей знак не визначає конкретні дії, які має вчинити водій, а лише вимагає від водія, до якого він адресований, діяти таким чином, щоб не створити перешкод для учасників руху, що мають перевагу. Вибір способу поведінки, яка дозволить виконати вимоги цього дорожнього знаку, залишаються на розсуд водія, який має взяти до уваги багато факторів, що залежать як від дорожньої обстановки, так і від технічних характеристик автомобіля, яким він керує.

Водій зобов`язаний врахувати будь-яку перешкоду, яка заважає йому переконатися у безпечності маневру. В контексті події, яка розглядається у цій справі, питання про те, чи були дорожні знаки розміщені належним чином, не має вирішального значення для встановлення винуватості засудженого у порушенні правил дорожнього руху. Навіть якщо припустити, що ці знаки через порушення правил їх розташування обмежували оглядовість, ця обставина зобов`язувала засудженого врахувати цей фактор і здійснити відповідні заходи для того, щоб отримати можливість переконатися у безпечності маневру, а не здійснювати маневр в умовах, коли його здатність оцінити головний фактор потенційної небезпеки — рух транспорту, що мав перевагу, — була обмежена.

Раніше ККС зазначав, що для дотримання стандарту доведення поза розумним сумнівом недостатньо, щоб версія обвинувачення була лише більш вірогідною за версію захисту.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, щоб бути в курсі найважливіших подій.